Чернігівщина: храм у лісі без замків, але з історією…
Їм це майже вдалося, адже храм стоїть поодаль від села, у лісі. Але праця патріотичних вірян протягом останніх 11 років зробила неможливе – подарувала Божій оселі третє відродження. Відтоді, як тут було утворено чоловічий монастир, двері храму не зачиняються ні вдень, ні вночі, тут узагалі немає замків. Адже у псалмі написано: коли не Господь будує дім, даремно трудяться будівничі, коли не Господь береже місто, даремно пильнує сторожа…
Відновлюють храм самі парафіяни
«Замикати двері храму – то висловлювати недовіру людям, а ми довіряємо нашим прихожанам, – говорить отець Петро (Репетуха), намісник Свято-Вознесенського чоловічого монастиря Православної Церкви України. – Адже коли тут була руїна без вікон і дверей, коли не відбувалися богослужіння – місцеві люди з вірою ходили сюди молитися, приносили свічки й ікони – як кому зручно, в будь-який час доби – і отримували те, про що просили Бога. Коли ж у 2010 році було утворено монастир і ми почали ремонтні роботи – забили вікна поліетиленовою плівкою, встановили слабенькі тимчасові двері – Господь підказав: не треба тут замка. Адже хороші люди приходять із добром, а для злодія перепон немає».
Сумно, але після того, що сталося зі спорудою в 90-і роки, у храмі вже і взяти нічого. А якщо ремонтом перейматимуться лише віруючі малозаселеного краю, то невідомо, коли храм відродиться…
До 1989 року в Радьківці жив староста церковної громади Іван Васьківський, він доглядав і оберігав святиню. По смерті цього чоловіка храм кілька років стояв зачиненим: там були грати на вікнах, давні ковані двері та внутрішнє начиння. Коли розвалився Радянський Союз, почався тотальний хаос і небачене безробіття, чужі люди приїхали і позрізали все на металобрухт. Коли не стало захисту, почали зривати підлогу, розбирати стіни на цеглу. Від теплої церкви Олександра Невського, прибудованої до Вознесенського храму, лишився самий фундамент. Був такий час: одні приходили сюди, щоб украсти, а інші – помолитися…
«Про відновлення храму Олександра Невського поки не йдеться: потрібен проєкт на основі історичних документів, для початку треба встановити, який він мав вигляд, – продовжує розповідь отець Петро. – Коли ми почали відновлювати основний храм (Вознесенський), то було сумне видовище: ліс густо ішов і переходив на стіни і дах, на даху росли дерева, корінням рвали покрівлю, руйнували фасади, до храму не можна було підійти. Три роки ми займалися лісоповалом, випилювали навколо, щоб була дорога і якийсь простір.
Як розповідають місцеві жителі, у зимовому храмі Олександра Невського, де була грубка, неблагополучна молодь варила наркотичні препарати – спричинилася пожежа, обвалився дах. Згодом через той дах попроростали дерева, сміття лежало на рівні вікон. Довелося два роки розбирали ті руїни…
Відновленням храму займаються парафіяни, вони – легендарні люди. Хтось жертвує із зарплати, хтось допомагає трудом. Зокрема, у нашій громаді є працюючі пенсіонери, які всю свою пенсію віддають на храм. Коли людям довіряєш, то вони відповідають взаємністю, коли між людьми є довіра, то вона переростає в довіру до Бога. А коли людина має довіру до Бога, значить, вона утвердилася у вірі і спаслася».
І хутір став улюбленим
Село Радьківка, в якому мешкає сотня людей, приховалося в дрімучому заплавному лісі поблизу ріки Удай на північ від Прилук на Чернігівщині. На початку 1709 року хутір Радьківщина разом із млином придбав Павло Семенович РакОвич. Ця покупка була затверджена універсалом гетьмана Івана Скоропадського. І хутір став улюбленим для багатьох поколінь цієї родини.
Павло, як і його батько, служив у козацьких полках у чині бунчукового товариша. Бунчуковий товариш вважався трохи нижчим від полковника, але за потреби заступав його в командуванні. Гетьман набирав бунчукових товаришів із найвизначніших козацьких родин, тому їх кількість не була визначеною і сталою.
Павло Ракович був учасником Гилянського походу 1725 року разом із синами Андрієм і Федором, який там загинув. У 1729 році універсалом Данила Апостола Павла призначено наказним полковником Переяславського полку. Відомо, що він мав дружні стосунки з Київським митрополитом Рафаїлом Заборовським, який, за сімейними переказами, приїздив на гостини в хутір Раковичів.
25 січня 1736 року Павло Семенович уклав угоду з Корнилієм Нельговським, пресвітером Обичівської Свято-Михайлівської церкви (батьком відомого петербурзького співака, сотника Лохвицької сотні Василя Нельговського) про будівництво у своєму дворі церкви. На це було отримано дозвіл ігумена Густинського монастиря Гавриїла Леопольського. За відмову від частини своєї парафії отець Корнилій попросив, щоб його діти служили в Радьківській церкві Вознесіння Господнього.
Перша церква була невелика, дерев'яна, її зображення не збереглося. І навесні 1805 року її замінив новий мурований храм. Священник цієї церкви Петро Базилевський дослідив архівні записи, що збереглися, і видав статтю в журналі «Полтавские епархиальные ведомости» № 17 від 1 червня 1905 року. Стаття «История возникновения церкви в с. Радьковка. (Ко столетию Вознесенской церкви)» описує життя власників церкви – родини Раковичів, будівництво цегляної церкви й історію парафіяльного життя. Зокрема, отець Петро Базилевський писав: «Ця церква дерев’яна, невеличка, і побудував її Павло Ракович недалеко від тієї, столітній ювілей якої святкуємо 18 травня. Місце, де вона була, видно і тепер у саду біля дому, стояла вона на невеличкому горбистому місці, де стояв святий престол і там стоїть металевий хрест, який по сказанню був знятий з церкви».
Три покоління Раковичів зі своїми парафіянами молилися в першій церкві. А представник четвертого покоління після Павла Раковича – бунчуковий товариш, а пізніше колезький асесор Федір Стефанович Ракович – вирішив побудувати нову церкву. Дозвіл на будівництво цегляного храму був наданий 16 грудня 1796 року архиєпископом Чернігівським Віктором (Садковським).
Оскільки Федір Ракович отримав хорошу освіту в Київської духовної академії, то забажав, щоб і в архітектурному плані церква була досконалою, і внутрішній розпис та оздоблення не поступалися кращим зразкам класицизму.
Благодійник подбав про все: для створення пишного оздоблення за задумом дружини Анастасії Федорівни Ракович був запрошений, на жаль, невідомий столичний академік, який і створив фрески та іконостас. Відомо, що пишно оздоблену ікону Богородиці під срібно-позолоченою ризою подарувала храму Анастасія Федорівна. Раковичі пожертвували Євангеліє, чашу, хрест, інші предмети.
Автором цього чудового проєкту був талановитий самоук на прізвище Майстренко. Імена інших творців прекрасної споруди не збереглися.
18 травня 1805 року новий Свято-Вознесенський храм було освячено. Дзвіниця розташовувалася окремо, неподалік. При церкві був хор, слава про який лунала далеко від Радьківки.
11 травня 1815 року Федір Ракович помер, його поховали з лівого боку при вході до церкви. 2 травня 1836 року померла Анастасія Федорівна, її поховали з правого боку при вході до церкви. На їхніх могилах були мармурові плити з написами.
Оскільки Свято-Вознесенська церква була холодною, то старший син Федора Раковича – колезький асесор Олександр Федорович Ракович – вирішив спорудити теплий храм. Дозвіл архиєпископа Полтавського і Переяславського Гедеона (Вишневського) він отримав 13 червня 1846 року. І з північного боку прибудував до Вознесенської церкви теплий храм Олександра Невського.
Кріпосний селянин Мусій Криворучко створив тут різьблений іконостас. А ікони – копії з творів італійських малярів – писані родичкою Раковичів на прізвище Кочубей. Історія, на жаль, не зберегла імені цієї художниці.
У 1879 році померли Олександр і його дружина Марія, вони були поховані в склепі церкви Олександра Невського. На цвинтарі церви були поховані старший син Олександра – Георгій Олександрович і дві його дочки – Надія і Ольга.
Місце поховання засновника першої церкви у Радьківці невідоме. Найвірогідніше, він також покоїться на церковному цвинтарі або в Прилуках, де у соборі Різдва Пресвятої Богородиці зберігається Євангеліє, пожертвуване його матір’ю Агафією, і де, за сімейним переказом, похований його старший син Андрій.
Бурхливі події XX століття знищили садибу Раковичів у Радьківці. Нині навряд чи хтось скаже, де вона була розташована. Імовірно, неподалік храму, і ліс надійно сховав рештки фундаментів…
Благословили утворення монастиря
Із проханням відкрити Свято-Вознесенський чоловічий монастир на базі однойменного храму в Радьківці до Священного синоду і Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета звернувся єпископ Чернігівський і Ніжинський Іларіон (Процик). І 23 січня 2010 року синод Української православної церкви Київського патріархату постановив благословити утворення чоловічого монастиря. Невдовзі було розглянуто прохання архиєпископа Чернігівського і Ніжинського Євстратія (Зорі) про затвердження єромонаха Петра (у миру Павло Григорович Репетуха) намісником Вознесенського чоловічого монастиря.
Отець Петро закінчив Київську духовну академію при Михайлівському монастирі, ніс послух у храмі с. Нова Басань на Чернігівщині, був пострижений у монахи в Чернігівській єпархіальній церкві Святителя Феодосія, рукопокладений в єродиякони в Катериненській церкві Чернігова, у тій же церкві возведений у сан єромонаха.
Отець Петро відтоді займається відновленням храму і розчищенням прилеглої території, проводить недільні та святкові служби, при храмі є хор. У церкву, за потреби, можна прийти навіть уночі, взяти безкоштовну свічку, покласти пожертву, помолитися в тиші.
У жовтні 2018 року церква стала прихистком для мешканців сусідніх сіл, які постраждали під час вибухів на військовому арсеналі поблизу селища Дружба колишнього Ічнянського району.
Жителі довколишніх сіл і дачники, що проживають у цих краях, не втрачають надії і роблять усе, щоб храм повністю відновити. Навіть у напівзруйнованому стані церква зачаровує величчю і досконалістю архітектурних форм. Люди прив’язані до своєї святині і з гордістю розповідають туристам і про її чудодійну силу, і про ремонт, і про історію свого маленького села.
Доїхати до цього незвичайного місця просто: варто лише звернути з траси Ніжин – Прилуки і проїхати кілометрів сім, милуючись заплавою ріки Удай і розкішними заплавними лісами, в яких приховується історія. Враження залишаться надовго і захочеться повернутися, щоб побачити відновлений храм у всій красі.
