Чесний Хрест чесних людей. Майже детективна історія села Вощанці та його дерев’яної душі
"Україна молода", 27 травня 2009 року
За свою майже трьохсотлітню історію він був свідком багатьох подій. Якби його стіни могли говорити, ми дізналися б багато цікавого. Вони ось уже 275 років безмовно закликають до молитви й оберігають духовний спокій людей. Але хто вбереже їх від людської байдужості, а часом і вандалізму?
Цю історію можна було б назвати детективною. Уже в роки незалежності з храму — одного з найстаріших у Самбірському районі Львівщини — безслідно зникли давні церковні книги старослов’янською мовою. Вони вціліли в найстрашніші роки окупації, але тепер їх не вдалося вберегти і навряд чи вдасться повернути. Так само не вдалося розкрити справу про викрадення пам’ятної дошки на честь отця–подвижника Кульчицького, яку також викрали вандали…
«Десь тут відпочивав король...»
Історія села Вощанці сягає корінням у сиву давнину. Офіційною датою його заснування вважають 1436 рік. Однак перші письмові згадки знаходимо ще в документах Галицько–Волинського князівства, виданих князем Левом: «1284 р. — грамота галицького князя Лева Даниловича бояринові Ярославичу Юліяновичу (Вощанців) Шептиці, якою князь дарує село Кальнофости й Онуфріївський монастир, а також підтверджує право власності на землі, що колись належали його предкам, для заснування сіл Шептич і Вощанці у Самбірській волості».
Але й тут не обійтися без детективних прийомів: науковці сперечаються щодо автентичності цих документів. Та незаперечним є той факт, що на цих землях уже в той час проживали християни.
Польський король Казимир IV у 1469 році підтвердив на прохання «шляхетних Федора із Шептич та його братів і племінників Федора, Гліба і Сенька» згідно з наданими документами право власності на села Шептичі, Кальнофости з Онуфріївським монастирем у Самбірському повіті та село Вощаницю у Перемишльському повіті. У 1556 році король Сигизмунд ІІ підтвердив таку саму грамоту шляхетним Станіславові Броньовському і Кузьмі та Якову Шептицьким.
Напевно, вже ніхто не зможе розказати про монастир, який колись існував на тих землях. Але старші люди пригадують: «Через село Вощанці колись проходили козаки і десь тут перепочивав король…» Дотепер збереглися назви місцевостей Козаччина, Золота гора, Королівська долина.
Ще один відомий і підтверджений документами факт: у селі Вощанці народився знаний церковний діяч Атанасій Шептицький (1686–1746), київський митрополит греко–католицької церкви.
«Сила», «Просвіта», тверезість
А ще місцеві жителі можуть пишатися визначною архітектурною пам’яткою загальнодержавного значення — уже згаданою дерев’яною церквою Воздвиження Чесного Хреста і дзвіницею, якій у цьому році виповнюється вже 275 років. Кошти на спорудження дав Атанасій Шептицький. Церква дивом збереглася до наших часів. Унікальність цієї споруди в тому, що вона збудована без жодного цвяха.
На початку ХХ століття церква у Вощанцях мала значне майно, у неї було три дочірні церкви — в селах Угерці Винявські (тепер Зелений Гай), Канафости і Шептичі.
Для Вощанців ті роки також були багаті подіями і перемінами. У селі на той час уже працювала школа з українською мовою навчання. Осередок товариства «Просвіта» було організовано чи не найпершим у повіті — в 1901 році. У читальні «Просвіти» були книжки з історії України, букварі та шкільні підручники, історичні календарі, сільськогосподарські видання. При читальнях діяли крамниці. «Просвітяни» проводили фестини, організовували вистави, з якими виступали і по навколишніх селах.
Велику роль у житті громади відігравали шановані люди — священики, вчителі, лікарі. Вони були своєрідним показником і мірилом духовності. У селі бережуть пам’ять про священика Семена Кульчицького, який на початку минулого століття був у храмі парохом (з 1892 року). За його ініціативи в селі було засновано спортивно–культурне товариство «Луги», позичкову касу, товариство тверезості, господарсько–споживчу спілку «Сила». Панотець показав себе ще й добрим господарем — провів ремонт церкви, ініціював розширення центральної дороги в селі. По обидва боки шляху посадив фруктові дерева; деякі з них нагадують про Кульчицького плодами й нині.
У будинку отця Семена була велика бібліотека, діяла також аптека. Дочки священика Дарія і Люба працювали вчителями у сільській школі, надавали медичну допомогу. Люди відповідали шанованій родині взаємною повагою і любов’ю.
У 1911 і 1914 роках Семен Кульчицький і вчитель Михайло Пилипчак організовували в селі Шевченкові роковини. У тому ж 1914–му за сприяння отця Семена вперше на теренах Рудківщини, а можливо, і в галицьких селах узагалі, було відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку.
Таку активну діяльність в інтересах української громади не могла не помітити тогочасна польська, а потім і більшовицька влада. 1927 року в Самборі на посвяченні і коронації фігури Матері Божої священик висловив на адресу польської влади критику за утиски українців у Галичині. Після такого гострого виступу Кульчицького заарештували і засудили до шести місяців кари в концтаборі Береза Картузька.
Ще брутальніше поводилися більшовики. Син отця Семена, Богдан, і внук Юрій Кульчицький, котрий нині мешкає у Дрогобичі, розповідали: «У домі священика було проведено обшук. Більшовики забрали і тут же спалили всю бібліотеку. Не погребували й особистими речами членів родини». Після такої розправи дочки Кульчицького важко хворіли. Сім’ю пильнувала недремним оком агентурна сітка НКВС. Мешканців Вощанців залякували і чинили тиск, щоб ізолювати їх від родини Кульчицького. Але громада не забула свого благодійника, який майже 40 років був їхнім духовним наставником. У церкві встановили пам’ятну дошку на знак вдячності отцю Семену «за великі труди около церкви, «Просвіти» і добробуту народа в доказ найбільшого признання».
Пан Іван — продовжувач справ отця Семена
І зараз у Вощанцях є послідовники добрих справ, започаткованих славними попередниками. Один із них — Іван Полуліх, активний громадський діяч — докладає всіх зусиль, щоб підтримати і захистити духовну спадщину, збирає матеріали про історію села, щедро ділиться своїми розвідками, пише вірші. «Вже у роки незалежності нам удалося повернути до церкви унікальний різьблений хрест із розп’яттям, який міг осісти на дно приватної власності і бути втраченим для громади», — розповідає в інтерв’ю «УМ» пан Іван. Тож не всі історії у нашій розповіді мають драматичний фінал.
Саме за ініціативи місцевих рухівців на чолі з Полуліхом на початку 1990–х років місцеву школу назвали іменем отця Кульчицького; про це засвідчив барельєф із відповідним написом.
…Не ті зараз Вощанці
Якщо порівняти стан справ у селі з ситуацією сторічної давності, то не побачимо жодних утисків загарбницької влади, але водночас — за незначними винятками — немає й рясних проявів громадської діяльності, немає в селі аптеки, нема спортивно–культурних товариств, а про товариство тверезості годі й казати. Байдужіють люди. Пріоритети змістилися зі сфери духовної у матеріальну. Утім, стоїть у Вощанцях унікальна древня церква. І кличе її дзвін до добрих справ.
СЕРЦЕ Й ДУША СЕЛА
Із документів відомо, що храм Воздвиження Чесного Хреста у Вощанцях без жодного цвяха спорудили в 1734 році на місці старої церкви.
За час існування храм кілька разів ремонтували, у 1914–му дах із гонти замінили бляхою (частина гонтової покрівлі збереглася всередині церкви над хорами).
Після ІІ Світової війни церква була чи не єдиним діючим храмом на всій довколишній місцевості. У 1975 році церкву знову ремонтують. Місцеві майстри Михайло Іванович та Михайло Федорович Полуліхи й Семен Канонік з’єднували стіни церкви залізними прутами, щоб урятувати її від руйнування.
Святиня і зараз продовжує діяти. Щонеділі, кожного свята дзвін скликає під намолене склепіння. Зберігся напис, який повідомляє: «Оцей дзвін віддав до церкви Вощанецької храмови Воздвиження Чесного Хреста Божого приосвяченний його милість господин Атанасій на Шептицях Шептицький, архієпископ митрополит Київський і всія Русі, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янецький, архімандрит Києво–Печерський та Угнівський. Року Божого 1742. Перелитий 1929 року».
Дослідник сакральної дерев’яної архітектури Віктор Громик відзначає, що церква вирізняється оригінальними архітектурними прийомами, і її неможливо сплутати з жодним іншим дерев’яним храмом. Всередині вона ще цікавіша, бо має оригінальні різьблення й іконостас. От тільки чи вдасться зберегти цю трьохсотлітню красу, адже дерев’яні храми в наш час підлягають особливим ризикам?..
