У румунському виданні “Stiri pe surse” нещодавно вийшов гострий коментар Румунської Православної Церкви щодо церковної ситуації і румунською громади в Україні. Він викликав неоднозначну реакцію, ряд запитань, а також відсутність чіткого розуміння що робити з румунськими претензіями і вимогами.
Зокрема, РумПЦ гостро критикує державну владу, що вона не реєструє їх управління в Україні. А до нього мали би увійти румуномовні православні парафії, яких немало є на Буковині, а також в Одеській та Закарпатській областях.
Також в РУмПЦ відмовляються визнавати Православну Церкву України та твердять, що румуномовні громади, які зараз є в складі Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом (про що в РУмПЦ також чітко визнають), не перейдуть до ПЦУ.
У чому полягають проблеми у стосунках між Православними Церквами України і Румунії? Чому для української держави поява офіційно діючих структур РумПЦ в Україні є викликом і яку роль Церква відіграє у міжнародних стосунках? Про це та інше ми говоримо з д-ром Геннадієм Целковським, доцентом кафедри богослов'я та релігієзнавства УДУ імені Михайла Драгоманова.
Зараз вчений працює над докторською дисертацією про релігійні організації в контексті євроінтеграційного процесу України.
— Пане Геннадію, чому в Румунській Церкві знову так ультимативно ставлять це питання про окрему їх структуру в Україні?
— Дякую за можливість представити свій погляд на процес взаємодії двох держав, України та Румунії, в сфері православ'я. Власне, політолого-релігієзнавчий погляд, що розкриває православну ситуацію в Чернівецькій області як складову політичних процесів в середині Румунії та ззовні Румунії, у її взаємодії з Україною, а не богословсько-релігієзнавчий, що на сьогодні домінує, згідно з яким основними агентами є Православні Церкви.
Що стосується відповіді на запитання, по-перше, закінчився складний електоральний період, президентіада. Румунська Патріархія, декларуючи нейтралітет в президентських виборах 2024-25 років, мляво реагувала на заяви та дії консервативного крила Церкви, що активно підтримувало правих політиків Келіна Джорджеску, Джордже Сіміона. Але, стало зрозумілим, що питання румуномовних громад в Україні має мобілізаційну силу для виборців правих сил, що спонукає Румунську Церкву реагувати на ці запити, підживлюючі їх встановленням “історичної справедливості” (важлива категорія для правих) через повернення до лона материнської Церкви.
Другим аспектом є відкриття вікон можливостей: як тільки українська держава посилює тиск на УПЦ через адміністративно-правові механізми, що має наслідком позбавлення реєстрації громад УПЦ, так Румунська Патріархія одразу виходить з ініціативою створити РумПЦвУ.
Можна помітити:
1. Заява синоду РумПЦ від 29 лютого 2024 року про створення РумПЦвУ з'являється після активізації діяльності СБУ щодо проросійських священиків та єрархів.
2. Заява від 25 жовтня 2024 р. про підтвердження створення РумПЦвУ та вираження жалю щодо відсутності дій української влади в цьому напрямі з'являється після прийняття Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій».
3. Ця ж заява, що ми обговорюємо у зв'язку з інтерв'ю в Știri pe surse, з'являється після запуску в травні процедури позбавлення реєстрації громад УПЦ. Отже, як тільки виникає момент “безхозності” 130 громад, які до ПЦУ не перейдуть, так одразу виникає питання РумПЦвУ, що готова їх прийняти.
Ось, найсвіжіша публікація від 30 червня про звернення румуномовних священників до Патріарха Даніеля у зв'язку з подіями в соборі в Чернівцях. Треба розуміти внутрішнього споживача таких новин в Румунії — праві газети ніколи не пишуть, что румуномовні громади в Чернівецькій області належать до Російської Церкви, відповідно причинно-наслідкові зв'язки не розкриваються, ці газети завжди пишуть, що українська влада або місцеві активісти “гноблять”, “ліквідовують”, “знущаються” над цими громадами, тому що вони належать до національної румунської меншини, тому українська влада, будучи націоналістично орієнтованою, це робить. Звідси, румунський споживач цих новин робить висновок, що проблеми румуномовних громад не тому, що вони належать до російською юрисдикції, а тому, що вони румуни, що породжує соціальну емоцію: “наших б'ють”.
— Тобто чергова “специфічно-православна” логіка: не визнавати свою ситуативну єдність з РПЦ МП, бо вони нібито наші опоненти, зокрема, в Молдові, але бути їх фактичними союзниками і підтакувати їх пропаганді та діям? Як це загалом поєднується?
— Думаю, що РумПЦ щиро засуджує агресію Росії проти України та мілітаристську, русскомировську позицію Патріарха Кирила. Якщо Патріарх Румунський Даніель та синод засудили війну, розпочату Росією, як таку, то ліберальне, проєвропейське крило не стримує себе в визначенні сутності Кирила та РПЦ. Наприклад, стали вже історичними слова прессекретаря Румунської Патріархії Василя Бенєску, коли він буквально говорить: “Патріарх в розкоші, демісійний (збанкрутілий, знеціненний) з морального та християнського погляду через свою цинічну співучасть з убивчим політиком” і називає Путіна “людиною-антихристом, яка імітує віру в Бога і патріотизм”. Але не забуваємо і про консервативне крило, що захоплюється політикою “антизападництва”, “підтримкою та просуванням традиційних цінностей” Путіним, наприклад, архиєпископ Томіський Теодосіє (м. Констанца, де найбільша кількість, після Бухареста, українських біженців в Румунії) сказав: “Путін — найвеличніший очільник в світі”, на що негативно відреагував Бухарест.
Тобто, відправною точкою розуміння інтенцій РумПЦ щодо українських румуномовних приходів є внутрішньоцерковний та внутрішньополітичний розклади всередині Румунії та зовнішньоцерковна діяльність Румунської Патріархії в цілому. Проєвропейське крило не дуже цікавиться буковинськими православними громадами, оскільки спекуляції на ці теми не дає жодних переваг їхній риториці, тоді як для консервативного крила Буковина та Бессарабія (південь Одеської області) — важлива складова їхнього дискурсу, який ґрунтується на примордіалістських, правих ідеях.
Що стосується зовнішньої політики Румунської Патріархії, то в наших виданнях вже розкривалися історії з Єрусалимом, Любляною, Сербським Патріархатом, зазіхання на православну діаспору. Очевидно, що мова йде про певний “Румунський світ”, де перемішані діаспорні та автохтонні громади, але з ухилом на етнос, а не на вигадану “русскую” етномовну духовну спільність.
Отже, питання Росії. По-перше, в Румунії, не дивлячись на прокачку тік-током захоплення Путіним, вкорінене негативне ставлення до Росії, тоді як українофобія більш ситуаційна та інструменталізована, пов'язана з біженцями та пропагандою. Якщо для “розчухування” Орбаном історичної травми в Угорщині достатньо “Тріанонської катастрофи”, то для румун таким аналогом є ультиматум СРСР щодо Північної Буковини та Бессарабії в червні 1940 року (23 серпня 1944 року, День окупації/звільнення більш контроверсійне з точки зору колективної пам'яті румун), це якщо не занурюватися в події ХІХ століття. Цікаво, що в контексті Республіки Молдови — Росія залишається травмуючим агентом, тоді як з Північною Буковиною та Південною Бессарабією, українці поступово витісняють росіян як джерело історичної травми, не як причина, а як вигодонабувачі “окупації історичних румунських земель”. Тут можна тільки порадіти, що українці та Україна виходять на історичну арену з історичного небуття подій ХХ століття.
Я спеціально окреслюю історичну систему координат румунського суспільства, щоб ми не накладали нашу історичну матрицю на їхній світ. РумПЦ чудово розуміє, що таке Росія та РПЦ, й не може йти мова ні про яке співробітництво проти України. Російська Православна Церква — це таран (трікстер) проти усталеної православної системи канонічних кордонів, яка не зафіксована історично й не затверджена повноцінно на Кіпрському соборі 2016 р. РПЦ — антагоніст в Молдові (я сам особисто бачив як билися в 1990х священики Молдовської митрополії РПЦ та Бессарабської митрополії РумПЦ). Важливо розуміти, що РумПЦ абсолютно щиро сприймає православну ситуацію в Україні як нестабільну, де сильні агенти впливу Москви (УПЦ), а це не добре історично, але нормально канонічно; де патріотичні сили діють на користь ПЦУ, що не добре історично, і не добре канонічно (на їх думку). Тобто, ідея створити РумПЦвУ, крім політичного виміру, може мати на думку їх синоду щиру позицію “убезпечити наших єдинокровних братів” від “русскомировської єретичної церкви УПЦ” та “напіввизнаної, етноукраїноцентричноорієнтованої, продержавної ПЦУ”. Вибачте, якщо таке неприємно чути, але в цьому робота філософів — розкривати наративи та зрозуміти “іншого”.
Тому, думати, що якщо румуни щось роблять проти України, то вони працюють на Росію, це дуже спрощенні та далекі від реальності думки. Гадаю, що найкраще для них, це ослаблення як України і Росії, так і їх Церков.
— Чи можна припускати, що за цим всім криється якась складніша гра самої Московської Патріархії? Яка може Буковину (разом з Одещиною і Закарпаттям, де є румуномовні громади) використовувати для антиукраїнської діяльності: мовляв, ворог мого ворога стає щонайменше ситуативним партнером…
— Навіть не сумніваюся, що Москва намагається дестабілізувати ці регіони, мабуть це викладається на 1 курсі їхнього КГБ, настільки це самоочевидно. Але, УПЦ — не РПЦ, наприклад в Одеській митрополії, не рада інтенціям РумПЦ, ми це знаємо на основі історії про заснування Південнобессарабської єпархії Бессарабської митрополії РумПЦ та румуномовні православні громади в Ізмаїльскому районі. Але УПЦ відчуває себе набагато впевненіше в Одеській області, ніж в Чернівецький, тому там намагається дозволяти менше активностей румунам, тоді як в Чернівецький області румунська карта розігрується набагато масштабніше. Хто там більший “забойщик” дестабілізації: українські патріотичні політики, РПЦ, УПЦ чи РумПЦ, а може й місцевий єпископат? Це нагадує роль місцевої донецької еліти в подіях 2014 році — під маскою сепаратизму вибороти собі якомога більше автономії та політико-економічних прав, коли гру зіграла велика акула — Росія.
Що може запропонувати Москва Бухаресту в Україні? Наприклад, для ПЦУ Бухарест говорить — віддайте нам 130 громад, ми вас визнаємо. А що Бухарест може сказати УПЦ? Віддайте нам 130 громад, інакше ми визнаємо ПЦУ?! Можливо Москва має пряники для Румунської Патріархії за межами України, тут я не буду казати.
Ми виходимо з того, що реєстрація РумПЦвУ автоматично призведе до переходу 130 громад до неї, тому що буде заборонена УПЦ. Тобто моделюємо ситуацію: реєстрація УПЦ парафій ліквідовується, в ПЦУ вони не переходять, а подають на реєстрацію як РумПЦвУ (екзархат). ДЕСС відмовляє, тоді вони подають в суд (ЄСПЛ). Хто виграє? Москва (не УПЦ), праві політики в Румунії. Хто програє? УПЦ, офіційний Київ, офіційний Бухарест (тому що набирають бали праві). Чи програє ПЦУ від цього? Можливо третій регіональний ігрок не настільки страшний для ПЦУ, зате УПЦ ослаблено у трьох регіонах, втративши 130 громад. Тому і чутно голоси — дозвольте РумПЦвУ, щоб ПЦУ було визнано, а УПЦ догралася.
Але чи вигідно для Києва поява РумПЦвУ? Гадаю, що ні. Зрозуміло, що канонічні території — це поняття не офіційне, але, все ж таки, принцип помісності. Є країна, яка є історично православною, відповідно має помісну Церкву, предстоятель якої є першим єпископом на всій території в межах її офіційних кордонів. Не дивлячись на наявність двох юрисдикцій, обидві оспорюють помісність саме в межах України. Поява РумПЦвУ ставить питання про кордони з точки зору православного світу. Наприклад, перехід єпископій на окупованих територіях України від УПЦ до РПЦ протизаконно, але логічно з точки зору РПЦ — територія Росії за їхньою викривленою конституцією, відповідно єпископати в РПЦ. Виникає логічне запитання: чи не хоче сказати синод РумПЦ, що Буковина та Південна Бессарабія не Україна?! Ось тут Кремль влаштовує така ситуація, оскільки, символічно, клаптиковість українського православного ландшафту створює враження клаптиковості українського суверенітету.
Друга проблема, це сецесія районів компактного проживання румуномовного населення (молдован та румун). Будучи обидвома руками за культурно-освітні та релігійні права меншин, незрозуміло як реалізовувати баланс між унітарною, лояльною Україні ідентичністю румуномовних та підвищенням їхніх культурно-освітніх прав, коли існування України ставиться під сумнів агресивним сусідом, і безпека України є на сьогодні найвищою суспільною потребою, що визначає реалізацію інших прав. Це можливо тільки через євроінтеграційний процес, тобто підвищення культурно-освітніх прав меншин має йти паралельно підвіщенню безпековості України як частини європейської спільноти, що унеможливіть відцентрові та сецесійні процеси певних регіонів, оскільки це втрачає сенс всередині єдиного безпекового, правового та економічного простору.
— Тобто, з одного боку для української держави визнання права на існування структур РумПЦ в Україні є просто виконанням закону, а з іншого — виклик для самої соборності держави. Для ПЦУ, яка не може переконати румуномовні парафії переходити в її вікаріат, спеціально для них створений, погодитися на існування структури РумПЦ, за умови визнання з боку Бухареста, буде “меншим злом”, ніж впиратися. Але з іншого боку, це піти на “втрату” канонічної території, навіть якщо громади ПЦУ будуть існувати в перемішку з румунськими громадами. І не факт, що перейдуть лише румуномовні громади, бо на Закарпатті місцеві лідери сепаратизму погрожували вже, що швидше перейдуть до когось іншого, ніж до ПЦУ.
Отже, що тоді робити? Які кроки, на Вашу думку, є оптимальними для держави і ПЦУ?
— Сама по собі реєстрація екзархату РумПЦвУ не є для України безпосередньою загрозою в моменті. Ми ж пам'ятаємо про відокремлення Церкви від держави. Питання в підміні понять — культурні та політичні права національних меншин розглядаються не як цінність як така, а кваліфікується якість їхнього дотримання тим, наскільки ці права розглядаються як повага та врахування інтересів відповідної держави. Натомість, Київ спекулятивно звинувачують в “українізації” національних меншин.
Гадаю, що ПЦУ та Вселенський Патріарх ще не вичерпали всі аргументи для РумПЦ щодо визнання ПЦУ та згоди румун на те, що румунський вікаріат в ПЦУ є достатня структура для румуномовних громад. Але не забуваємо, що ці 130 громад в УПЦ, тому згода РумПЦ ще не призведе автоматично до їх переходу до вікаріату всередині ПЦУ. Відповідно, держава має натиснути на УПЦ в той момент, коли з'явиться передумови реалізації ідеї румунського вікаріату ПЦУ через домовленість з РумПЦ (залишу за дужками світоглядне питання, чи потрібно тиснути державі на УПЦ).
Хотів би зазначити, що ототожнення інтересів ПЦУ, українського суспільства та української держави не вірне. Так, є певний консенсус, що об'єднання православних в Україні є суспільним благом, хоча вже зростає кількість голосів вчених, богословів, що це в далекосяжній перспективі, на сьогодні краще впорядкувати питання афілійованості УПЦ з РПЦ. Не забуваємо, що є процес унезалежнення УПЦ від Москви та процес об'єднання УПЦ та ПЦУ. Ці два процеси можуть бути послідовними, паралельними, але не є синонімами.
Якщо вже згадували здобуття автокефалії РумПЦ, то там вже була багатостолітня митрополія, автокефалію якої оголосила румунська влада, тому питання щодо канонічності РумПЦ в 1865-85 роках не стояла. Було питання в дійсності її автокефалії. Тобто це той сценарій, коли б автокефалію проголосила сама УПЦ, тоді б інші Церкви казали: “Ну так, автокефалія сумнівна, поки не визнана Москвою, але до канонічності самої УПЦ немає ніяких питань”. З ПЦУ ситуація інша - румуни визнають Томос Вселенського Патріарха, визнають автокефалію українського православ'я (не ПЦУ), але мають питання щодо ПЦУ.
Мене ж, як дослідника, цікавлять саме інтереси українських громадян, у тому числі румуномовних, та української держави, тому не хотів би давати поради ПЦУ. Але не думаю, що РумПЦвУ є нагальною потребою румуномовних громадян, як їх наполегливо переконують румунські емісари. Так, їх залякали неканонічністю ПЦУ, тому вони бояться переходу до української Церкви після того, як буде ліквідована реєстрація УПЦ. Так, держава зобов'язана реєструвати подібні організації, але держава має враховувати релігійний ландшафт — це сприяє національній злагоді та миру чи ні.
Держава: має чітко артикулювати релігійні та культурні потреби національних меншин — в чому вони полягають, як їх задовольнити у відповідності до національного та міжнародного права. Держава має чітко знати та регулювати місцеву релігійну ситуацію через своїх фахових уповноважених представників на місцях (всього 136 районів, прикордоних в рази менше, тому держава потягне таку кількість чиновників).
Православна Церква України: довести справу з румунським вікаріатом — оформити всю документацію, створити апарат; чітко артикулювати ставлення до православних національних меншин в меседжах очільників Церкви; бути готовою висловити свою позицію щодо Бессарабської митрополії РумПЦ; висловити свою позицію щодо громад УПЦ КП в Республіці Молдові; можливо піти на ситуативний союз з УПЦ для того, щоб нагадати румунам про кордони.
— А наскільки РумПЦ пов’язана з румунськими політиками, зокрема тими, що просувають ідею імперського захоплення українських земель? І чи вони якось пов’язані з політиками з інших сусідніх країн, які також мають територіальні претензії до України?
— Знову ж таки, повернемося до “румунських реалій”. Румунія з Грецією найбільш релігійні країни Європи. Релігійні предмети викладаються обов'язково, священики отримують платню від держави, діють багато договорів між державою та Церквою. Релігійні предмети — це не тільки катехизація, але й набагато глибше знання християнства в цілому та своєї національної традиції окремо. Пересічний українець та пересічний румун — різні християни. Пересічний українець або культурний православний, або політичний православний. Румуни близькі до українців на Заході України.
Спроби політизації релігії в Румунії невдалі, що найбільш відоме на прикладі референдума 2018, який чомусь пройшов поза увагою українських дослідників. Тобто, румунське суспільство не настільки секуляризоване як українське, більше релігійне, але, при цьому, не сприймає втручання Церкви до публічного або приватного життя більш, ніж прийнято. Не забуваємо, що румунський “православний фашизм”, одне з джерел легіонарізму, засуджений офіційно, і на цьому, до речі, криміналізовано К. Джорджеску, який глоріфікував легіонерів. До речі, канонізація Румунською Церквою 16 ченців, серед яких троє пов'язані з легіонерським рухом, викликало обурення румунського суспільства.
Термін “імперське захоплення” не зовсім вірне щодо інтенцій правих румунських політиків. Імперія — коли є колонізовані народи. Румуни не мають історичного досвіду панування над іншими народами, а навпаки, були довгий час розділені між трьома імперіями: Османською, Австро-Угорською та Російською. Якщо ми говоримо про концепт “Велика Румунія (România Mare)”, то ми говоримо про історичний досвід “збирання” румунських земель, що історично тривав багато століть, а юридично розпочався в 1859 році та закінчився 1 грудня 1918 року. Своєрідна “реконкіста” чи “собирание земель русских Москвой” (жартую). Цей досвід і визначає сутнісно румунську національну ідею — не незалежність з відповідним лінгвоконцептом “воля”, як у нас, а соборність земель, з відповідним лінгвоконцептом “horă (хоровод)”.
Нагадую, що закон про громадянство, удосконалений президентом Т. Бесеску, апелює саме до землі, а не до походження. Тобто, всі, хто жив на території Великої Румунії (в Україні — частини Закарпатської, Чернівецької та Одеської областей) або їх нащадки мають право на отримання румунського громадянства, незалежно від етнічності. Так, румунські органи намагаються грати в гру: а зараз ми перевіримо чи знаєте ви румунську мову, чи знаєте ви румунську історію, чи дійсно ви етнічні румуни, але це все самодіяльність. Глибинна сутність цього закону — територія — Буковина та Бессарабія. Ось тут вже два дискурси: щодо України та української влади дискурс про румуномовних, щодо внутрішнього споживача політики — дискурс про окуповані землі в цілому, без уточнення, хто там живе. Відсилаю до кінострічки “Білий птах з чорною ознакою”, але дивитися треба критично.
Відповідно, ідея повернення історичних земель присутня імпліцитно в румунському суспільстві та політиці. Тому РумПЦ не вигадує нічого нового, вона просто реалізує цю “реконкісту” в Україні, Молдові, Сербії. Для проєвропейських політиків ця тема табу, для правих політиків це благодатне поле спекуляцій. В чому сходяться обидва табори — це права румуномовних в Україні. Для проєвропейських це правозахисний дискурс, для правих — це історичний дискурс. Але давайте поглянемо чесно, хіба наші політики не полюбляють спекулювати на історії?
Чи потрібна Румунській Церкві взагалі вся ця історія з Великою Румунією? Гадаю, що перед Румунською Патріархією стоять цікавіше завдання — переглянути рейтинг потужностей (не канон) диптиху. Для неї Україна з Росією — це епізод боротьби за вплив в православному світі, аніж в Румунії. Після невдачі референдуму 2018 року були зроблені висновки щодо політичного (не духовного) впливу Церкви. Тому, зв'язуватися з правими політиками Патріархії в цілому не з руки, а ось давати “пограти” в праву політику архиєпископу Томіському та консервативному крилу можна. Тому для Патріархії в цілому український трек боротьби за 130 громад та РумПЦвУ це частина перевлаштування православного світу в контексті незавершеності Кіпрських інтенцій. Для консервативного крила Румунської Церкви — це союз з правими силами, які мали ймовірність приходу до влади в 2024-25 роках (наразі в опозиції або під слідством). Тому частина Румунської Церкви діє синхронно з Д. Шошоакой, Д. Сіміоном та іншими політиками щодо румуномовних громад в Україні.
— Власне це та ситуація, коли знання і розуміння релігійного контексту сприяє розумінню складових зовнішньої політики і безпеки держави і місця релігії у них.
Пане Геннадію, як на Вашу думку, чи відчувається в українській зовнішній політиці розуміння важливості врахування релігійних процесів?
— Звісно, завдяки Д. Трампу та руху МАГА для всіх стало зрозумілим наскільки важлива роль релігії у врахуванні зовнішньої політики. Виявляється, що для розуміння ідей та настроїв Республіканської партії США необхідні релігієзнавчі знання. Що “Місто на горі” або “Новий Ізраїль” — це не меми, а уявлення, що визначають електоральну поведінку прихильників Республіканської партії. Потім кейс з баптистським впливом на спікера М. Джонсона щодо виділення допомоги Україні. Спекуляції публічних спікерів МАГА (Т. Карлсон, Т. Габбард та інші) на темі “гоніння на УПЦ”. Виявилося, що Молитовний сніданок стає важливішим за форум в Давосі. Як влучно було сказано: релігія повертається в політику на основі “туги за трансцендентним”.
Держава в контексті війни правильно згадала про STEM — інженерів, математиків, природичників і, чомусь, протиставляє ці науки гуманітаріям, яких треба, на її думку, зменшувати. Але скільки в нас фахівців по Румунії або Сербії? На пальцях однієї руки порахувати, а має бути школа по кожній країні — від її літератури до політики та релігії. Міністр культури оголошує пріоритетом культурну дипломатію (релігії в цій сфері), але крім гасел потрібні фахівці. На сьогодні, релігійна дипломатія є волонтерською справою, як кейс з протестантською делегацією в США, або покладена на декількох персон.
Ось Віктор Євгенович Єленський, як знаний фахівець та очільник ДЕСС, відвідав Румунію. Гадаю, що він озвучив правильні меседжі румунській владі та Патріарху: Україна дотримується прав національних меншин, а саме на використання рідної мови в побуті, освіті та культурній сфері. Україна відмовилася від використання назви “молдовська мова”, в українських церквах дозволяється використання богослужіння рідною мовою. Але він, як чиновник, працює напряму з владою, нам потрібно збільшувати в рази наукові, гуманітарні, освітні зв'язки українців з румунами, переходити на середню ланку взаємодії.
Крім того, потрібно чітко розуміти, що румуни, молдавани, угорці, гагаузи та інші національні меншини України є громадянами України, а не етнічними українцями. Етнічна строкатість прикордоння не обов'язково є проблемою, вона є багатством країни. Проблемою це роблять сумнівні політики з обох сторін кордону. Ось взяти Красноїльську маланку — вона є феноменом для України якраз як продукт прикордоння, оскільки має сильну румунську компоненту. Приїхали з Карпат родичі, говорять, що місцеві називають чорницю афиною, а я кажу, так це також румунська назва чорниці.
Держава, суспільство в цілому мають не вимагати, а сприяти національним меншинам жити в мирі та злагоді в країні, що має поліетнічний та поліконфесійний ландшафт.
— І знову ж таки, де межа між дотриманням прав цих етноменшин з їх релігійними особливостями, а де протидія поширеним у їх колах просепаратистським тенденціям, інспірованим іноземними службами? Є досвід такої діяльності на Закарпатті, де іноземні громадяни таким чином впливали на місцеві кола етноменшин і частини українців, переконуючи їх в окремішності від решта країни. Чи не існує небезпека, що саме по румуномовних громадах у нас будуть працювати такі агенти, у т.ч. в рясах, щоби підштовхувати ці громади до самоізоляції? І це можуть бути, зрештою, діячі власне не стільки румунські, як умовно українські, як от відомий митрополит Лонгин Жар, який знову привернув до себе увагу новими скандалами?
— Ця загроза хрестоматійна, вона не є і не має бути новиною для спецслужб та держорганів. Якщо для румунських політиків ця діяльність є самостійною, то для Росії створювати напруження на українському прикордонні має бути прописаними сценаріями в генштабі та фсб, тому в Києві іноді лунають специфічні думки про те, а на чию користь діють певні патріотичні сили, що дестабілізують ситуацію в поліетнічному прикордонному регіоні?!
Але маємо розвести два процеси — дестабілізація та іредентизм. Дестабілізація потрібна Росії, тому що вона призводить до конфліктів з сусідами, зменшує допомогу, погіршує репутацію. Вона потрібна правим політикам в Румунії, оскільки це зручний електоральний інструмент впливу на своїх громадян; вона потрібна УПЦ, оскільки закріплює її образ як “гонимої” Церкви (випадок Лонгина Жара, який своїм фінгалом вбив двох зайців — і УПЦ показав гонимою, і в Румунії наслідив антиукраїнськи, що використали праві політики).
Іредентизм, як я вже зазначав вище, напівтабуйована тема румунської політики в цілому, але яка поволі реалізується — паспортизація, культурна та релігійна автономізація. Власне тому я оцінюю РумПЦвУ як складову іредентизму. “А раптом Україна посиплеться, міжнародна спільнота погодиться з розчленуванням України та дасть дозвіл Угорщині та Румунії зайняти відповідні землі” — сидить глибоко думка в голові будь-якого, не тільки правого, політика. Так, він може подумати, що якщо Україну розчленували, то завтра буде і черга Румунії. Тому сподіваюсь, що більшість румунських політиків розуміє ризики іредентизму та розуміє небезпеку перегляду кордонів в східній Європі. Але з іншого боку, Румунія, як Угорщина або Словаччина, під парасолькою НАТО, тому можна дискурсивно погрожувати Україні.
Відповідно, Україна має отримати запевнення, гарантії від румунської сторони, не тільки через декларації, а й, наприклад, таким кроком як покарання Шошоаки або Сіміона за підтримку сепаратизму в Буковині, показавши таким чином, що вони порушили табу, на що Україна могла б відповісти підвищенням статусу румунської мови в цьому регіоні, показавши, що ми оцінили жест, підвищили рівень довіри, тому згодні, що немає ризику іредентизму. Або відмова від просування РумПЦвУ — ви відмовляєтеся від цієї ідеї, а ми зробимо вікаріат ПЦУ, який буде повністю автономний та мати тісні зв'язки з РумПЦ, звідси ми почнемо довіряти один одному.
З іншого боку, публічний дискурс Орбана щодо Закарпаття робить неможливим такий рівень довіри між державами, звідси пониження статусу угорських громад. Проста формула: не створюєш сепаратистських загроз — отримуєш гарні права, створюєш — понижаються. Але ж ми з вами чудово розуміємо, якраз Орбану важлива дестабілізація та мобілізація внутрішньої електоральної бази на основі ненависті до України, бо та загрожує угорцям, ніж насправді вирішувати права угорської меншини. Ну і плюс наші політики та можновладці зі своїми заявами, законопроєктами тощо.
Щодо прав як таких. Нам доведеться виконати норми європейського законодавства щодо їх прав — освіта, мова, організації, навіть, представництво в органах влади та автономізація. Не вважаю це поганою ідеєю. Півмільйона румуномовних в Україні мають відчувати, що вони вдома, а не в гостях в українців. Про шкільну освіту це окрема, болюча розмова. Ще Гриневич намагалася вирішити це питання, на сьогодні цим займається апарат віцепрем'єр-міністра з євроінтеграції. Підкреслюю — права національних меншин забезпечуються не в порожнечі, а в контексті взаємодії з відповідними титульними державами, процесом євроінтеграції та безпекової ситуації, але при розумінні того, що рівень забезпечення цих прав є результатом не того, як Україну дотиснуть сусіди, а як сама Україна розуміє сутність національних меншин окремо та національну політику в цілому.
— Тобто, підсумовуючи, те, що може обернутися проти України, потрібно вміло використати на її користь, особливо зараз, особливо зі сусідами, які стратегічно важливі для нашої оборони.
Повертаючись до церковної сфери, як на Вашу думку, чому досі РумПЦ не визнала ПЦУ? Чи її сприймають у цьому мало ще не етнонаціональному дусі як певний виклик/загрозу/єресь? Чи висували якісь умови або канонічні закиди?
— Давайте в цій відповіді винесемо за дужки питання румуномовних громад, що Румунським Патріархатом вважається нагальним, та перейдемо до оптики.
Ось пряма цитата: “«Існує також православна церковна структура, яка проголосила свою незалежність відносно Московського Патріархату та проявляє себе як автокефальна. Московський Патріархат не визнав виходу Церкви в Україні з-під своєї юрисдикції, тому на місцевому рівні все ще існує неоднозначність, яка буде прояснена із закінченням війни. Ми сподіваємося, що це стане можливим якомога швидше за умов здійснення справедливості, оскільки мир передбачає справедливість.”
Отже аргументи РумПЦ щодо невизнання ПЦУ:
Влад Кубряков (молдовський політик, який відстоює інтереси Румунської Церкви) розкриває аргументацію проти переходу до ПЦУ і описує претензії РумПЦ до влади України в цілому. Це варто знати, щоби розуміти їх підходи і усвідомленість в українському законодавстві.
Основні претензії:
На ці претензії можна і потрібно давати відповідь, але це окрема стаття може вийти.
— Власне, аргументи про неканонічність і політизованість можна також застосувати до історії створення автокефалії і самої Румунської ПЦ, та й інших. Через свої неканонічні дії автокефалія РумПЦ навіть була у певний час скасована і знову відновлена. А створювання РумПЦ своїх юрисдикцій на чужих канонічних територіях, включно на Близькому Сході, взагалі є підручниковими прикладами як можна мати своє “особливе” розуміння тих самих канонів та й історії загалом. А чи румунська автокефалія була надана собором предстоятелів Православних Церков?
Можливо ось цей пункт про “ми не хочемо дуже сваритися з Москвою” і є визначальним? Бо якщо в них таки існує внутрішня церковна немала група шанувальників “скрєп” “русского міра”, а серед політиків їх ще більше, чи то не спонукає їх шукати (а це не важко) причини/приводи для відмови розглядати питання ПЦУ?
— Так, цікавий період отримання автокефалії Румунською Церквою в 1865-1885 років. Причому там більша роль була влади, яка прийняла закон про автокефалію. Але, ми в нашій спробі зрозуміти логіку Румунської Церкви та румунського суспільства не виступаємо як представники українського православ'я. Гадаю, що гарну контраргументацію зможуть висунути освічені богослови ПЦУ та Вселенського Патріархату.
На мою думку, ця аргументація щодо неканонічності ПЦУ, наприклад, Влада Кубрякова, взагалі не відіграє значної ролі. Наведу приклад з нашої сумної реальності, наративи умовних ухилянтів: “чого ми маємо воювати за Зеленського”, “нехай перший Кошовий піде та діти депутатів” та таке інше. Тобто, ви бачите аргументи та хочете їх спростувати, але вони виражають інтенції та емоції — “я боюсь”, “мені так добре”. Спростування аргументів, навіть при перемозі контраргументації, призведе тільки до закриття опонента або, навіть, агресії.
Отже, маємо визначити які інтенції та емоції виражають наративи противників ПЦУ та України в цілому:
Маємо врахувати, що на наступні вибори в Румунії увага до румуномовних громад буде прикута в Бухаресті. Ми вже маємо випередити ці вибори, створивши якийсь центр дослідження релігії та культури румуномовних громад. Не румунські центри, а українські дослідницькі, що будуть поінформані з реальною ситуацією в освіті, культурі та релігії румуномовних громад. В Чернівцях є фахівці, є історична спадковість дослідження Румунії, питання в тому, що це має бути профінансовано та підтримано з боку Києва, для якого Румунія поступово перестає бути екзотикою, як це не дивно чутно, а вирівнюється за значущістю з Польщею та Угорщиною.
Щодо московських симпатій частини РумПЦ, в першу чергу архиєпископа Томіського Теодосіє. Спочатку, можна використати як маркер ситуацію з Бессарабською єпархією в Республіці Молдові — яка може бути промосковська позиція, коли відкритий цілий фронт протистояння з Москвою щодо Молдовської/Бессарабської митрополії?! Звісно, що консервативне крило РумПЦ не говорить: “Ми так любимо Москву та путіна, що готові закрити проєкт “Бессарабська митрополія”. Ця любов в стилі Орбана або Фіцо — традиційні цінності, антиглобалізм, тобто вони ідейні союзники, а не політичні. Не забуваймо, що праві рухи, на відміну від лівих, примордіалісти, ґрунтуються на ідеях окремішності, національної духовності тощо. Тобто, вони разом проти лівого глобалізму, але, у випадку відстоювання власних інтересів, можуть стати смертельними ворогами.
Популярність правих політиків К. Джорджеску, Д. Сіміона, Д. Шошоаки не випадковий феномен, а відображення суспільних настроїв — розчарування в європейській єдності, коли велика кількість румунських заробітчан працює на низькооплачуваних роботах в Німеччині або Італії, що створює враження другосортності, це уповільнення зростання економіки, при вже сформованому за 35 років демократичної Румунії середнього заможного класу, оскільки майнове розшарування посилює напругу, це вплив соціальних мереж, політик ідентичності. Звідси відповіді — ми забули власне коріння, що полягає в релігії, духовності та культурі, тому втрачаємо власну сутність та гідність, ми маємо повернутися до традиційних цінностей, оскільки можемо втратити румунське суспільство, ми закриваємо очі на страждання румун в діаспорі, значить ми зраджуємо предків. Це я майже цитую Діану Шошоаку. Ось вони кивають в бік Росії — ви бачите, що сила Путіна в союзі з РПЦ, що Росія не забуває про духовність та традиційні цінності, тому вона дає гідний відпір бездуховному Заходу.
Підсумую, московські симпатії для консервативного крила РумПЦ — це наративи для внутрішньої аудиторії, а не справжня взаємодія з Кремлем проти України, але, зрозуміло, що вони на користь Росії у міжнародному протистоянні Україні.
— Тобто ось такі, здається дрібні, питання, як ця каплиця в Чернівцях, передана ПЦУ, можуть відіграти роль каменя спотикання. А що ще може “псувати настрій” РумПЦ? Що вони очікують від ПЦУ?
— З каплицею вийшло некрасиво. Потрібні жести, залишити каплицю румунам — це жест довіри та поваги. Це знак того, що ми не заперечуємо румунський наратив Чернівців.
Як вище зазначав, ПЦУ та українська влада мають враховувати наявність національних меншин та їх історичний бекграунд.
Конкретні претензії: не реєструють РумПЦвУ, відібрали капличку, погрожували мобілізувати румунських священиків, конфлікт в Свято-Духівському соборі, де в тому числі проводилися служби румунською мовою. Адвокат Патраш (який стверджує, що йому заборонений в’їзд в Україну у зв’язку з його правозахисною діяльністю на користь румуномовних громад Буковини), який зводить все до законності, має відповісти на питання: якщо всі діаспори почнуть реєструвати свої екзархати один в одного згідно з ідеєю релігійної свободи, чи це добре для православ'я в цілому?! Завтра 100 тисяч українців захочуть свій екзархат в Румунії. Може не тільки буквою світського закону вирішується розмежування національних Церков.
Частина цих претензій є медійним продуктом або, навіть, пропагандою, частина має бути проаналізована та прийнята до уваги. Наприклад, постійно циркулює опитування румуномовних громад. Сподіваюсь чернівецький Інститут політичних студій та соціального капіталу оприлюднить матеріали, на які посилається румунська сторона.
Ситуація складна, добре, що ми бачимо з боку румунського уряду розуміння та адекватність.
Чи є війна часом вирішення питань устрою Православних Церков — єдність православних в Україні, претензії РумПЦ на присутність на іншій канонічній території, покаже історія. Але хотів би побажати всім акторам цього буремного періоду більше християнської та історичної мудрості. Сьогодні ти заберешь 130 громад, а чи не буде це прецедентом і сіянням вітру, що завтра повернеться бурею. Те ж побажання і українським акторам — державі та Церквам.
##DONATE_TEXT_BLOCK##