Чи є шанси в майбутньому на єдину Православну Церкву в Україні?
Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ
Якщо охарактеризувати ситуацію з православ’ям в Україні, то можна висловитися за допомогою однієї фрази: «Сьогодні можливим є все». Саме це висловлювання і треба пояснити.
У переговорів є перспектива завдяки політиці «єднання православ’я» Константинопольського Патріархату
Довгий час переговори не могли чимось плідним завершитися і мали лише відволікати сторони, залучені до них, від інших можливих партнерів. Якщо УПЦ перемовлялася із УАПЦ, то це лише означало, що УАПЦ відволікають від переговори з Константинополем. Або якщо УПЦ КП вела переговори з УАПЦ, то це означало, що УАПЦ відволікають від Москви. І все розвивалося в такому дусі. Великою мірою було очевидно, що насправді ніхто ні з ким не хотів єднатися.
Сьогодні ситуація змінилася, і те, що вона змінилася, керівництво Московського Патріархату усвідомило ще на початку 2005 року. А в подальшому розуміння, що можливості для об’єднання на сьогодні є і що вони наростають з кожним днем і з кожним кроком, лише зростало. І на сьогодні ми живемо в ситуації певної нестабільності.
Йдеться про те, що насправді довгий час ніхто не хотів об’єднуватися, але не було і об’єктивної можливості для об’єднання. Люди їх, прнаймні, не бачили. Сьогодні люди бачать, що ці можливості об’єднання вже є. Саме розуміння того, що такі можливості існують, є наслідком більш творчого підходу до можливих моделей об’єднання. А те, що сьогодні існує вірогідність того, що цими можливостями скористаються, — це теж наслідок певних обставин.
Ми знаємо, що українські Православні Церкви, які відійшли від Москви, довгий час просили автокефалію у Константинополя. У свою чергу Президент Кучма звертався до Москви з подібним проханням. Впродовж довгого часу тривали переговори між Константинополем і Москвою. Це було пов’язано з тим, що Константинополь має певну історичну традицію: він був церквою-матір’ю для Київської митрополії від 988 до 1686 року. Кілька разів — і у 90-ті роки, і у новому тисячолітті — він підкреслював, що є Церквою-матір’ю у особливий спосіб для Києва. Москві він також нагадував, що і для неї він був Церквою-матір’ю.
Згідно з вченням Константинополя є давні, утверджені Вселенськими Соборами, автокефалії, що виникли з апостольської традиції, а є й нові, які не мають апостольського походження і статус яких, фактично, може бути переглянутий. Звичайно ж, у реальності ці автокефалії ніхто не буде переглядати, бо ж у них є свої Церкви-матері.
У документах Константинополя йдеться про Вселенський Патріархат, давні патріархати Сходу й інші, нові патріархати. Вселенський Патріархат звертає увагу зокрема на 3 та 4-й канони Сардикійського собору, де йдеться про те, що єпископ, справи якого розглядаються церковним судом, має право апеляції.Саме у випадку із Філаретом був церковний суд Московської Патріархії на Архиєрейському соборі, а право апеляції Філарет повинен мати до вищої інстанції. У давнину теж були такі випадки. До того моменту, поки Рим не відпав, такі апеляції приймалися в Римі. Могли прийматися в Константинополі як Новому Римі.
Філарет ще 1992 року подав апеляцію, а тому у будь-який момент справа може бути розглянута. Це другий дуже цікавий канонічний аспект, тому що є інтерпретації подій, до якої ми всі звикли, що Філарет сам виступив проти собору своїх єпископів і відколовся. А є інтерпретація, що 15 єпископів відкололися від Філарета і, відповідно до такої версії, вони є розкольниками.
Навіть якщо вийти за межі вибору між цими інтерпретаціями, все одно підстави для апеляцій залишаються, а тому за Константинополем залишається, хоч і формальне, та все-таки право розгляду цих апеляцій.
Гра між Константинопольським Патріархатом і Москвою впродовж тривалого часу заходила в глухий кут, тому що кожен наполягав на своїх правах. Ще 2002 року, коли були переговори, стало зрозуміло, що справа зайшлав тупик, тому що кожен наполягав на своєму. Стало зрозумілим, що існує якась системна помилка, і потрібен більш широкий погляд на ситуацію. Він став можливий завдяки новій політиці Константинополя. У чому вона полягає? Нова політика щодо положення Константинополя в світі та Європі проводиться з 2000 року. Починаючи з 2000 року, час від часу з того чи іншого приводу, а потім і щороку Константинополь почав проводити наради Предстоятелів Православних Церков.
В Православ’ї існує багато усіляких проблем.Вони трердять, що є дуже соборними, а вті, Вселенські Собори не проводяться вже понад 1200 років. І де ж та соборність? Так виникло уявлення, що необхідно збирати такі «соборчики», що є своєрідним проявом соборності. Збираються Предстоятелі для обговорення узгоджених питань, зокрема було питання щодо конфлікту в Єрусалимському Патріархаті, коли Єрусалимський Патріарх подав апеляцію.
Згідно з канонічним правом Константинополя, Константинопольський Патріарх міг самостійно розглядати цю апеляцію і ухвалити відповідне рішення, щоб був правий синод, а не Патріарх, і що необхідно обирати нового Патріарха. Але Константинопольський Патріархат скликав всіх Предстоятелів, які спільно розглядали цю справу.
Виникає нова практика, коли Константинопольський Патріарх виступає не сам, а разом з іншими Предстоятелями. Константинопольський Патріарх, формально не відмовляючись від своїх канонічних прав, реально поступається цими канонічними правами на користь цього своєрідного малого Вселенського Собору, собору Предстоятелів.
Виникає зовсім нова реальність, до якої можуть апелювати українські православні. Раніше вони могли апелювати лише до Москви і Константинополя, а тепер вони можуть апелювати до всіх Предстоятелів. І цією можливістю українські православні користуються. Наприклад, Блаженніший Митрополит Володимир 2008 року письмово звертався до кожного з православних Предстоятелів з проханням розглянути українське питання.
Права Константинополя і Москви та необхідність всеправославного консенсусу
(і права Києва добиватися автокефального статусу)
Якби Константинопольський Патріархат надавав томос про автокефалію, як мріють представники Київського Патріархату, або автономію, про що мріє Автокефальна Церква на чолі з митрополитом Мефодієм, то це могло б відбутися з двох причин. Перша причина — це те, що Константинополь загалом вважає Україну своєю канонічною територією і хоче повернути собі цю територію. Логічно, що оскільки це його територія, то він може робити на ній все, що хоче.
Але існує і друга причина: Константинопольський Патріарх надає автокефалії по всьому світу. Він не визнає теорії Москви про те, що окрема церква, наприклад, Російська, може своїй канонічній території надавати автокефалію. Скажімо, є територія зовсім іншого патріархату, наприклад Камчатка, або Японія. Виникає питання, чи може надати, наприклад, автокефалію Японській Церкві Московський Патріархат? Згідно з логікою Константинополя, ні, не має, хоча це його територія. Адже всі автокефалії і автономії надає Вселенський Патріархат від імені Вселенських Соборів, які сьогодні не збираються.
Це цікава логіка. Ми звикли до «московської» логіки: «це наша територія, це мати-церква… Кому захочемо, тому й надамо і т.д.». Але згідно з «константинопольською» логікою, існує лише одна інстанція, яка розпоряджається в усьому світі, оскільки Вселенські Собори не збираються. Зрозуміло, що в сучасному світі не можна самостійно приймати будь-які рішення, що це невиправдано, адже в такому разі виникло б питання: «які ж ви православні, якщо не можете зібрати Вселенський Собор?»
З іншого боку, є занадто багато суперечностей, політичних чвар, що стоять на перешкоді до такого Собору. Саме така всеправославна нарада, як своєрідний маленький Вселенський Собор, активно розвивається. І з’явилася зовсім нова форма, коли, наприклад, українське питання виноситься на розгляд 15 Предстоятелів, і виникає можливість нової форми підписання томосу про автокефалію. Томос про автокефалію підписується таким чином, що, наприклад, зліва підпис ставить Вселенський Патріарх, праворуч — Московський, а інші Предстоятелі ставлять свої підписи по центру. Це означало б, що вся Православна Церква, всі Предстоятелі мають консенсусне рішення по Україні, і що воно є прийнятим. Важливо, аби в ідеалі була саме така форма.
Ми знаємо, що в Україні існує дуже багато різних думок щодо автокефалії. Деякі православні поширюють думки про те, що навіть якщо автокефалія від Московського Патріархату буде канонічною, її все одно не можна брати…
Якщо рішення про автокефалію приймається не якоюсь однією зі сторін, а всім світовим православ’ям, то тоді ми маємо справу з тим, що такого роду настрої, що «а ви знаєте, ми все одно не будемо брати, тому що ми хочемо бути єдиним духовним простором разом з Росією і Білоруссю», ставлять людей у становище, яке мають, скажімо, грецькі старостильники або старообрядці. Люди будуть випадати з канонічного устрою Православної Церкви.
Ця нова можливість надихає ідеалістів, які вважають, що такий шлях був би найбільш православним з усіх можливих.
Така схема, що передбачає погодження від всіх Православних Церков записана в останніх домовленостях, що були досягнуті в грудні 2009 року в Шамбезі на консультаціях щодо процедури оголошення автокефалії і автономії. Згідно з процедурою, томос має підписувати Патріарх Константинопольський, але має бути письмова згода матері-Церкви і письмові згоди всіх помісних Церков. Тому з московської логіки для початку процедури оголошення української автокефалії необхідна згода Московського Патріархату як матері-Церкви. З точки зору логіки Константинополя це ще невідомо, хто є власне церковою-матір’ю для України. Швидше за все, нею все-таки є Константинополь. Але в будь-якому випадку необхідна згода всіх помісних Церков, і ясно, що Московська Патріархія входить до їх числа.
Таким чином, Москва себе все-таки убезпечила від несподіванок на кшталт того, що прокидаються — а в Україні приймають томос із подяками. Але з іншого боку, тепер справа надання автокефалії належить до компетенції всього світового православ’я. Є проблема України. Є думки двох Церков, які вважають себе Церквами-матерями. Є думки Предстоятелів та синодів інших помісних Церков. Уже можна вести неофіційні та офіційні консультації. І не треба думати, що якщо держава буде приймати участь в цих консультаціях, то це буде втручання у внутрішні справи церкви. Це партнерство. Церква хоче бути присутньою скрізь – в містах і селах, лікарнях і в’язницях, міліції та армії, школах і університетах. А тому церква не можу не бути партнером державі, якщо не визнаватиме державу повноцінним партнером. І тут ми не говоримо: «в незалежній державі повинна бути незалежна церква». Ми говоримо: «Ви хочете християнську етику в школах? А ми знаємо, що за православними канонами Україна повинна мати власну церкву! І не треба говорити за Католиків чи Протестантів, там у них інший канонічний устрій». І тут відкривається багато можливостей для переговорів, для консультацій. Українська держава під тиском самих церков фактично і юридично переходить від американської моделі повної свободи до європейської моделі співпраці із традиційними церквами. В кожній державі Європи є пільги традиційним Церквам, і є велика кількість норм щодо обов’язків цих Церков щодо суспільства. І тому Україна, яка 1 січня 1919 року оголосила автокефалію православної Церкви законом Директорії УНР, має всі права вимагати виконання 34 апостольського правила у випадку України. Не вимагати чогось, що не передбачене канонами православної Церкви, а того, що там ясно і недвозначно записано. І якщо раніше мало смисл вести переговори з Москвою і Константинополем, то тепер – із всіма Православними Церквами. І такі переговори не можуть бути безплідними. Тому що зараз – час змін у світовому православ’ї та в християнському світі взагалі.
Якщо Церква-мати для України – це Константинополь, то необхідно розуміти ще одну важливу річ: Константинополь не говорить, що надавати автокефалію можна тільки тоді, коли в Україні всі будуть на це згодні. Це московська фантазія про те, що повинна бути згода всіх в Україні, і тільки тоді Церква-мати може розглядати питання про автокефалію. Є церква в кілька тисяч громад, яка бажає автокефалії, і є ситуація розколу, а тому є причина втручатися і вирішувати. І немає причини снити, що все вирішиться саме собою.
Українські церкви цивілізуються, Москва розхитує човна, Константинополь може ризикнути
Крім того, існують додаткові можливості, які пов’язані з різними факторами, з тим, що якщо учора люди ще не були готові до подібних вчинків, то сьогодні вони вже готові. Це я називаю факторами дестабілізації, яких раніше не було. Фактор дестабілізації номер один — це те, що Українська Автокефальна Православна Церква сьогодні проповідує іншу ідеологію на відміну від тієї, яка проповідувалася, наприклад, п’ять чи десять років тому.
Чому в 2000 році Константинопольський Патріархат не міг брати автокефалів під себе? Були різні причини. Однією з цих причин було ідеологічне обличчя Української Автокефальної Церкви. Це були роздуми про страшне сьогодення Патріарха Димитрія (Яреми), і в цих роздумах було написано про те, що є Україна як територія добра, а є й сили зла — масони, які захопили Рим, Москву, Константинополь, а тому ні з ким не можна вести переговори. А потім з’явився заповіт про те, що з одним з «масонів» потрібно йти в спілкування. Але в принципі ідеологічне обличчя цієї Церкви виглядало не надто привабливо, і були великі сумніви щодо адекватності їх церковної свідомості. Але вони провели деяку роботу, і на сьогодні і митрополит Мефодій, і Макарій, і Андрій — архиєреї, що очолюють потужні єпархії, й інші єпископи сьогодні мають спрямованість оздоровлювати такий настрій, з ним покінчувати і приймати нормальну церковну свідомість, що виражена в працях Афанась’єва, Зізіуласа. Для них є зрозумілим, що перебування в канонічній ізоляції — це погано, а, відповідно до цього, перебування в спілкуванні зі світовим Православ’ям — це добре, навіть якщо заради цього доведеться поступитися повною самостійністю.
Крім того, в 90-ті роки в Автокефальній Церкві були думки про можливість нехтування канонами. Зараз таких настроїв немає. Вважається, що не варто дивитися на Церкву 1921 року, а орієнтуватися на Автокефальну Церкву 1942 року, яка була канонічною. Ми, з канонічної і ідеологічної точки зору, є лише їх наступниками, а те, що було в 21-му році, вважається за перегін.
Це перший фактор дестабілізації, тому що, наприклад, Москва, з одного боку, завжди мала надію на те, що автокефали будуть залишатися «дикунами», а тому їх ніхто не захоче брати. З іншого боку, Москва сама ж і спровокувала УАПЦ, коли в 2005 році неофіційно запропонувала переговори, аби завадити переговорам УАПЦ з філаретівцями. Москва сказала: «Давайте, якось цивілізуйтесь!» От вони і «цивілізувалися».
Інший фактор дестабілізації — дуже важливий для України. Це фактор дестабілізації в Московському Патріархаті. Найбільшим чинником дестабілізації на сьогодні є Патріарх Кирил. Справа в тому, що Українська Православна Церква Московського Патріархату, починаючи з 1992 року, вибудовувалася як канонічна Церква, що об’єднує різні ідентичності — російськомовних, україномовних, яка об’єднує Захід, Схід, Південь. Довгий час Предстоятель УПЦ Блаженнійший Митрополит Володимир говорив про те, що УПЦ — помісна Церква, якій не вистачає тільки автокефалії. Потім, наприкінці 90-х років, він почав говорити про те, що ми самоуправні, ми фактично автокефальні, але нам бракує помісності. Потім він знову почав говорити про те, що ми помісні, і нам не вистачає автокефалії. Подібні настрої були своєрідними відмовками.
Але така позиція фактичного усамостійнення була продуманою. Вона була продумана після Помаранчевої революції, у нових обставинах. Вершиною такої позиції стали кілька доповідей, зокрема доповідь митрополита Володимира у Варшаві, у якій йдеться про те, що наша Церква фактично самостійна, ми готові до автокефалії.
Московські священики, що приїжджали в Україну у відрядження, були шоковані, побачивши, що українських єпископів поставляють на зразок того, як Патріарх поставляє єпископів.
Така фактична самостійність була усвідомлена. З цієї точки зору, виявлялася цікава річ, що сепаратистами в УПЦ (МП) виявлялися всі так звані «одесити», які прагнуть Південно-Східної автономії, тим самим розвалюючи Церкву.
Коли обирали Патріарха Кирила, були, швидше, оптимістичні настрої, що це — сучасний Патріарх, який розуміє, що слід підтримати центр, а не сепаратистів, що не можна розвалювати Україну, що Українська Православна Церква як самостійна, але союзницька Церква — це краще, ніж розділена Україна і т.п.
Але під час візиту Патріарха Кирила до України всі побачили, що вибір зроблено на користь сценарію «руського світу», «братерства трьох народів», і що можна коливатися лише між позиціями русофоба і українофіла. Але, якщо ви українець, або українофіл, то ви вже «ворог народу» і належите до цивілізації, побудованої на ненависті, а не до Східно-Православної цивілізації.
Такий вибір пов’язаний з двома факторами. Перший фактор — це політичний вибір. Здається, що існує якесь політичне замовлення на розвал України, і це політичне замовлення сподобалось Патріарху. Здається, в Росії прийнято політичне рішення: якщо не можна поглинути Україну цілком, то, принаймні, можна розділити. Багато хто саме так зрозумів Патріарха Кирила, і тому сьогодні український політикум з більшою обережністю ставиться до Патріарха Кирила, аніж це було до візиту. Тобто, ніхто не хоче бути президентом або Галичини, або Криму. Усі хочуть буди президентами цілої країни і не хочуть ділитися на «європейців» і тих, хто належить до «руського світу».
І, можливо, що в умовах цієї дестабілізації для українського Православ’я з’являються нові можливості. Чому? Тому, що в умовах дестабілізації можливо, що Константинополь таки зайде. Сьогодні у нього є сильна карта. Сьогодні він говорить: «Якщо ви не погодитеся на наші умови, то ми зайдемо». А можна зайти і сказати: «Якщо не погодитеся на наші умови, то ми не підемо».
Звичайно, всі вважають великою перешкодою те, що Філарет анафематствуваний. Але справа його лежить, і виправдати його можливо. Про це, звичайно ж, не йдеться у популярних брошурках, але сама можливість виправдання Філарета усвідомлюється Москвою, і тому Москва боїться.
Вони кажуть: «Якщо ви приберете Філарета, то його наступника ми теж анафематствуємо, і ви знову потрапите у таку ж ситуацію». Але цього наступника Константинопольському Патріархату буде ще легше виправдати. Тобто, це не є дуже великою проблемою.
В умовах повної дестабілізації може статися так, що томос Вселенського Патріархату буде підтриманий Предстоятелями інших Православних Церков, а Москва, наприклад, відмовиться його підписувати. Буде наполягати на тому, що саме вона є Мати-Церква і тому подібне. Але зазвичай, коли Москва опиняється одна проти всіх, то рано чи пізно здається. Зараз майже на всіх переговорах у міжправославному діалозі або є консенсус всіх, або є Москва проти всіх. І якщо всі будуть за українську автокефалію, то Москві буде важко пояснити прични відмови.
Якщо ж зберігати сьогоднішню ситуацію, то УПЦ (МП) може опинитися так само чужою для України, як і Петро Симоненко. Колись у нього була найбільша фракція в парламенті – а тепер це неможливо. Сьогодні УПЦ (МП) – це такий самий велетень на глиняних ногах. І він тримається на авторитеті Блаженнійшого і ще кількох єпископів. І якщо УПЦ КП та УАЦП зможуть бути більш цікавими для всього населення України – не лише українофілів, але й русофілів, то тут ситуація може змінитися. Та для цього необхідні харизматичні карди. Проте «Партія Регіонів» зайняла місце Компартії в серцях виборців. І таке саме може статися і в релігійній сфері України. Стоять пустими храми у Франції. Можуть опустіти і храми УПЦ (МП). А люди або стануть агностиками, або наповнять інші храми та молитовні будинки. У Києві сьогодні більша кількість віруючих збирається на вихідні у протестантів, ніж в УПЦ (МП). І це важливий дзвіночок.
Чому Москва може погодитися із автокефалією України? Задля мрії про єдність православних і католиків
Чому росіяни можуть погодитися? Тому що існує ще один геополітичний проект. Навіщо будувати «руський світ», світове Православ’я, якщо не існує далекосяжної мети? Чому сьогодні для Патріарха Кирила всеправославна єдність є цінністю? В останні роки були всі ці наради, і Московський Патріархат йшов на певні поступки заради збереження всеправославної єдності. Можливо, що заради цього він, зрештою, піде на якісь поступки і щодо України, наприклад, надасть Галицьку митрополію з представництвом у Києві. Усе може бути.
Чому можуть статися такі поступки? Тому що, якщо не розсвариться через Україну і Православ’я буде єдиним, якщо вдасться знайти компромісний варіант, як-от Галицька митрополія Константинопольського Патріархату, або дві митрополії, або автокефальна від обох Церква, яка дружить з усіма, і все світове Православ’я виступить єдиним фронтом, і всі питання щодо диптихів, особливого статусу Російської Церкви будуть погоджені, то виникає питання про приєднання католиків.
Звичайно ж, католики вважатимуть, що православні до них приєдналися, а православні — навпаки, що католики до них приєдналися.
З чим це пов’язано? Це пов’язано з тим, що православні дуже активно розробляли еклезіологію. Спочатку о. Георгій Флоровський у своїх статтях 1929 року, потім о. Микола Афанасьєв у своїх працях розробляли так звану євхаристійну еклезіологію. Цей процес триває і тепер. Сьогодні цим займається митрополит Йоан Зізіулас. Також відомий своїми працями з еклесіології сопричастя кардинал Вальтер Каспер, голова Папської Ради зі сприяння християнській єдності.
Ідея полягає ось в чому: в Євхаристії беруть участь люди, які є «іншими». Виникає питання, чому католики і православні не можуть бути тими двома «іншостями», що мають особливу форму єдності-сопричастя? Раніше, до Другого Ватиканського Собору, католики говорили: «Нам потрібна адміністративна єдність». Православні, до появи еклезіології митрополита Йоана Зізіуласа, говорили про те ж саме. Сьогодні вже не говорять про адміністративну єдність. Прочитайте збірник «Служение Петра». У ньому ставиться питання про те, яке місце займав у первісній й церкві служитель Петра в євхаристійній еклезіології.
Зрозуміло, що формою єдності буде сопричастя. Усі залишаться тими, ким вони є. Католики залишаться католиками, а православні — православними. При цьому формою єдності буде сопричастя. Виникла навіть така екуменічна формула, що євхаристія — це не шлях до єдності, а та сама єдність, до якої ми йдемо. Адміністративне ж єднання непотрібне. Зараз православними і католиками прийнято Критський документ, головне завдання якого – переінтепретувати реальності першого тисячоліття в термінології еклезіології спілкування. Колись Йосиф Ратцінгер написав знамениту статтю, в якій обґрунтовував важливу тезу: від православних не можна вимагати визнання влади Папи більшої, ніж та, що була в першому тисячолітті. Тобто відносини між Папою та православними Патріархами мусять повернутися до моделі першого тисячоліття. У будь-якому випадку у Папи не має бути більше влади, ніж було за часів єдиної церкви. Менше – це може бути, адже всім корисно мати смирення, бути ще більшим слугою всім, ніж раніше. І ось тепер є згода православних і католиків, якою була влада Папи в першому тисячолітті. Католики багато в чому прийняли православну точку зору. Це вчення про примат Папи в першому тисячолітті не може бути автоматично перенесено на сьогоднішні реалії. Тепер його треба вписати в контекст еклезіології спілкування. І місце Папи може виглядати скромніше, ніж в першому тисячолітті. Здається, сьогодні церква не потребує вже такої влади Римського Папи, яка передбачена документами Першого Ватиканського собору. Сьогодні папа має більше авторитету сам по собі і не має такої потреби в формалізованій владі. Церкві Католицькій вже не загрожує націоналізм так, як він загрожував в кінці XIX століття. Папа навіть може мати меншу владу, ніж в першому тисячолітті, може більше покладатися на ефективність Вселенських соборів. І тому є перспектива в католицько-православному діалозі. Сьогодні її ще не всі бачать, і не всі можуть оцінити переваги такої перспективи. Але в 1950-ті роки ніхто не вірив у можливість тих змін в Католицькій Церкві, які настали через десять років, в часи Другого Ватиканського собору. Зараз теж можливі нові зміни – «православізація» католицизму та «оновлення» православ’я. І такого роду зміни можуть бути саме позитивними, які зроблять католиків ще більш «католичними», ще більш універсальними. А православних зроблять ще більш «православними», тобто такими, що ясно усвідомлюють власну віру в усій її глибині і сповідують її, правильно славлячи Бога.
Нова еклезіологія спілкування відповідає змінам, що відбуваються в світі «зовнішньому». Корпорації, які побудовані єрархічно, руйнуються. Усі так звані єдності руйнуються. Світ стає світом спілкування, світом різних мереж, де люди об’єднуються за горизонтальним принципом. В цих умовах, коли уся філософія постмодерну говорить про те, що інший завжди залишиться іншим, вимагати, аби він залишався тим же, це щось на кшталт єдності у радянській армії. Тобто, це дуже несучасно. Навіть радянська армія не могла зробити всіх росіянами. Тому необхідно відмовлятися від логіки, за якою церква є чимось схожим на армію, і усвідомлювати істинну природу церкви: спілкування з іншим і сопричастя Богові.
***
Отже, всеправославна єдність існує і сьогодні, вона проявляється в пошуку формальної згоди, а завтра буде набувати розвитку саме спілкування православних, в якому вони більш відкрито зможуть подивитися на Україну. І буде відкриватися перспектива єднання католиків із православними, заради якої можна пожертвувати формальним підкоренням України Москві.
