Чи зберігся оригінал Патріаршого і Синодально-Канонічного Томосу 1924 року?

Представники митрополії Православної Церкви в Польщі (ПАПЦ) уникають однозначної відповіді на це питання.

Якщо бути точним, то жодних офіційних коментарів з цього приводу ніколи не було. Натомість історики з лона ПАПЦ приватним чином, з одного боку — поширювали інформацію, що оригінал Томосу таки зберігся в архіві митрополії. З іншого — непрямо заперечували це. Зокрема, є переказ (з посиланням на слова отця професора Мар’яна Бендзи) [1] про те, що документ передав до Москви один з польських учасників т.зв. «Всеправославної наради» 1948 року.

Документи, які б прямо чи опосередковано підтверджували цю версію, мені невідомі. Однак сам факт появи таких «легенд» свідчить на користь того, що оригінал було втрачено і в самій митрополії не знали/лише невиразно здогадувались про обставини, за яких це відбулося.

Починаючи з 1948 (надання Російською Православною Церквою «Грамоти» про дарування прав автокефалії Православній Церкві в Польщі) і аж до кінця 1980-х у ПАПЦ взагалі не виникало потреби з’ясовувати долю оригіналу Томосу 1924 року. А коли це вирішили зробити, то, з великою долею вірогідності, швидко встановили, що у архіві митрополії його немає (або є лише копія).

Принаймні, так логічно можна витлумачити факт звернення (у 1991 році) Митрополита Варшавського та всієї Польщі Василія (Дорошкевича) до Константинопольського Патріарха з проханням надіслати з Фанару копію цього важливого акту.

Невідомо, чи передувала цьому пошукова робота представників Митрополії в польських державних архівах. Однак вони цілком могли покладатись на ретельність авторитетної польської дослідниці, авторки однієї з найкращих праць з історії Православної Церкви в ІІ-й Речі Посполитій «Між традицією та реальністю. Держава щодо Православ’я (1918-1939)» проф. Мірослави Папєжинської-Турек [2]. Вона стверджувала, що оригінал не зберігся в польських архівах, а єдине, що там є – це копія його перекладу французькою мовою, завірена в канцелярії Синоду Вселенського Патріархату [3].

За наступні десятиліття (монографія Папєжинської-Турек опублікована у 1989 році) ніхто з дослідників не спростував цього. Наприклад, о. Анджей Борковський, публікуючи, в додатках до своєї монографії “Між Москвою та Константинополем. Грецькі джерела до автокефалії Православної Церкви в Польщі (1919–1927)” [4] текст Томосу 1924 року, повторив цю тезу («oryginał Tomosu nie zachował się w polskich archiwaliach»), але подав інший номер архівної справи, в якій зберігається копія [5].

Рецензентом монографії Борковського був Митрополит Варшавський і всієї Польщі Сава (Грицуняк), та й сам автор – тепер вже єпископ Супрасльський, належить до вищого духовенства ПАПЦ. А отже, станом на 2015 рік (коли опубліковано цю працю), в Митрополії непрямо визнавали, що не мають оригіналу та не могли нічого певного сказати про його місцезнаходження – у випадку, якщо той взагалі зберігся.

Однак відкритим залишається питання, чи оригінал Томосу взагалі коли-небудь зберігався в архіві Варшавської митрополії. Як випливає з протоколу міжміністерської конференції в Міністерстві визнань релігійних та народної освіти від 3-го жовтня 1925 року, оригінальний Томос забрали у митрополита Діонисія (Валединського) та віддали до державного архіву. Причина – неможливість гарантувати надійне зберігання такого важливого акту в митрополичій резиденції (особливо на цій обставині акцентував увагу представник Міністерства закордонних справ) [6].

З’ясування деталей передачі потребує додаткових архівних студій, однак можна припустити, що Томос міг потрапити до того ж сховища надважливих та таємних документів ІІ Речі Посполитої, до якого у грудні 1922 року планувалось передати оригінал ухвали Синоду Єпископів Православної митрополії в Польщі про оголошення автокефалії [7].

Доля документа після вересня 1939 року достеменно невідома.

Важко оцінити вірогідність того, що оригінал Томосу якимось чином повернули митрополитові Діонисію. Постають також питання хто це міг би зробити (польські урядовці? німецька окупаційна влада?), коли це могло відбутися (1939, 1940, 1944 чи навіть 1945 року?) та чим могла керуватись світська влада, повертаючи цей документ очільнику Варшавської митрополії.

Звісно, це не варто відкидати таку можливість, але вона дуже невисока. Виразно бракує доказів зберігання Томосу в Митрополії у згадані роки. Чи не єдине таке свідчення наведено у статті Анджея Зємби про Краківсько-Лемківське єпископство в період ІІ-ї світової війни. Згідно з нею, оригінал Томосу був серед документів, що їх вивіз на еміграцію архиєпископ Палладій (Видибіда-Руденко) [8]. Автор посилається на матеріали з архіву Польського інституту та музею ім. ген. В. Сікорського (Instytut Polski i Muzeum im. gen. Sikorskiego) в Лондоні та стверджує, що «Tomos już nie wrócił do Polski» (посилаючись все на той же, встановлений М. Папєжинською-Турек, факт відсутності оригіналу польських архівах).

Ця інформація потребує додаткової верифікації (адже в її основі – свідчення однієї людини, яка, до того ж, не могла визначити, чи справді йшлося про оригінал чи все ж це була копія, яка зберігалась в архіві Митрополії з 1925 року).

Поза тим, вона також не дає відповіді на питання яким чином, за яких обставин і коли оригінал повернули Варшавським митрополитам.

Те саме стосується і стійких чуток про те, що Томос став «російським трофеєм». Принаймні, версія, що його передали у 1948 до Москви безпосередньо з Варшавської митрополії – вкрай хитка. Якщо припустити, що така подія справді відбулася, то це сталось не інакше, як за «посередництва» польських державних органів та/чи радянських спецслужб. Якщо документ залишався в варшавських архівах, його могли звідти вилучити після 1945 року – разом з іншими «дражливими» документами періоду ІІ-ї Речі Посполитої. Передача оригіналу Томосу в офіційному (нехай і таємному) порядку владою Польської Народної Республіки обов’язково б залишила «документальний слід». Однак, на даний момент, жоден дослідник його не виявив. Неформальні версії про те, що Томос міг сховати митрополит Діонисій (Валединський) (відсторонений від керівництва митрополії у квітні 1948-го, помер у 1960-му році) чи хтось з його наближених періоду перебування під домашнім арештом, не мають жодних документальних підтверджень і належать до сфери «благочестивих припущень».

Таким чином, на даний момент можна виснувати наступне:

• Місцезнаходження оригіналу Патріаршого та Синодально-Канонічного Томосу від 13 листопада 1924 року невідоме.
• Інформація про те, в чиїх руках він опинився/міг опинитися після вересня 1939 року, суперечлива і потребує додаткової верифікації.
• Архівні пошуки та спроби встановлення істини утруднені:

а) незацікавленістю в дослідженні цієї теми в самій ПАПЦ;
б) недостатньою опрацьованістю низки закордонних «емігрантських» архівів (насамперед – у Великій Британії, Канаді та США);
в) недоступністю таємних документів з архівів каральних служб та зовнішньої розвідки колишнього СРСР, які могли б пролити світло на події періоду 1945 – 1948 років.

Виноски:

1. Серед іншого, о. М. Бендза (1951 – 2018) є автором дослідження про історію здобуття автокефалії ПАПЦ (Bendza M. Droga Kościoła prawosławnego w Polsce do autokefalii. – Białystok: Wydawnictwo Uniwersytetu w Białymstoku, 2006. – 187 s.)
2. Papierzyńska-Turek M. Między tradycją a rzeczewistością. Państwo wobec prawosławia (1918 – 1939). – Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1989. – S.123
3. Аrchiwum Akt Nowych. – Zespół «Ministerstwo Wyznań religijnych i Oświеcenia publicznego w Warszawie» (далі – AAN. – MWRiOP). – Sygnatura 965. – Kartka 196-199
4. Borkowski А., archimandryt. Między Konstantynopolem a Moskwą. Źródła greckie do autokefalii Kościoła prawosławnegow Rzeczypospolitej (1919 – 1927). – Białystok: Wydawnictwo Uniwersytetu w Białymstoku, 2015. – S.167
5. AAN. – MWRiOP. – Sygnatura 1001. – K.196-199
6. Ibidem. – Sygnatura 959. – K.50
7. Ibid. – K.17
8. Zięba A. Biskupstwo Krakowsko-Łemkowskie i jego arcypasterz Palladiusz (Wydybida-Rudenko): Karta z dziejów ukrainizacji Łemkowszczyzny w dobie drugiej wojny światowej // Рiчник руской бурсы = Rocznik ruskiej bursy, 2008. – Горлицi, 2008. – S. 134. Принагідно висловлюю подяку доценту Острозької Академії, к.і.н. Андрію Смирнову за те, що звернув мою увагу на цю публікацію.