Чи здійснив князь Святослав язичницький переворот?
Під 6463-м роком (955-м від Різдва Христового за константинопольським літочисленням) в літописі розповідається про відоме хрещення княгині Ольги, матері Святослава, в Константинополі. Після розлогої оповіді про цю подію читаємо наступне: «…молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його» [2]. На той час Святославу було щонайменше п’ятнадцять-шістнадцять років. За часів Русі деякі князі в такому віці вже займали престоли й одружувалися. Але тут, як бачимо, Святослав ще «не змужнів». Державою продовжувала управляти Ольга як регентка.
Схоже, вона відправила свого сина на околицю держави, подалі від Києва. Ромейський (візантійський) імператор Костянтин Багрянородний (905-959) у своєму творі «Про управління імперією» (948-952) згадував, що в руському місті Немогарди сидить, власне управляє, Сфендослав [3]. Ймовірно, під Немогарди розумівся Новгород, який на той час не був значним центром. Археологічні дані говорять, що становлення цього міста, його розбудова відбувалася в другій половині Х ст. А під Сфендославом, напевно, треба розуміти Святослава
Виникає закономірне питання, чому Ольга так довго не допускала свого сина до державного керма, навіть відпровадила його до далекого Новгорода? За версією «Повісті минулих літ», він «виріс і змужнів» аж у 6472-у році (964-у від Різдва Христового за константинопольським літочисленням) [4]. На той час йому було близько двадцяти п’яти років, а то й більше. Тобто був достатньо дорослою людиною.
Цілком імовірно, що Святослав прийшов до влади в результаті перевороту, здійсненого його прибічниками, які усунули владолюбну Ольгу від управління Руссю. Це могла бути «язичницька партія». Адже Новгород, як показує історія Русі, де ймовірно перебував Святослав, був осередком язичництва. І він, всупереч своїй матері, міцно тримався язичницьких вірувань.
Щоправда, писемні джерела про «язичницький переворот» мовчать. І це можна зрозуміти. Християнин-літописець не був зацікавлений у описі таких історій. Адже це псувало позитивну картину християнізації Русі, яка подається в літописах.
Не виключено, що однією з причин того, чому княгиня Ольга не хотіла допускати до влади свого сина, була причина «світоглядного характеру». Ольга, як говорилося, прийняла християнство, відвідала Константинополь, була на прийомі в імператорському палаці. Отже, долучилася до християнської спільноти. Натомість Святослав не захотів цього робити. І на ґрунті цього між матір’ю та сином виник конфлікт. Останній достатньо детально описаний у «Повісті минулих літ». При цьому літописець неодноразово вдається і до християнського моралізаторства, й до певних психологічних моментів.
Ось як це виглядає:
«Жила ж Ольга [разом] із сином своїм Святославом, і повчала його мати охреститися, та не зважав він на це, ні до вух не брав. А якщо хто хотів [своєю] волею охреститися — [Святослав і його дружина] не боронили, але глумилися з того. «Адже для невіруючих віра християнська юродство єсть»...
Отак і Ольга часто [Святославові] говорила: «Я, сину, Бога пізнала і радуюся. Якщо й ти пізнаєш Бога, то радуватися станеш». Але він не слухав цього, кажучи: «Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятись почне!» Вона тоді сказала йому: «Якщо ти охрестишся, – всі це саме вчинять». Та він не послухав матері і додержував поганських звичаїв, не відаючи, [що] коли хто матері не слухає, — у біду впадає. Як ото сказано: «Якщо хто отця чи матері не слухає, — смертю хай умре». Сей же [Святослав] після цього гнівався на матір, бо Соломон сказав: «Той, хто повчає злих, — наживе собі безчестя; викриваючи нечестивого, він опорочить себе, бо викриття нечестивих — це страждання їм, [обличителям]; не викривай злих, щоб не зненавиділи вони тебе». Та, проте, любила Ольга сина свого Святослава, мовлячи: «Нехай буде воля Божа. Якщо Бог захоче помилувати, рід мій і землю Руськую, хай покладе їм на серце звернутись до Бога, як ото і мені Бог дарував» [5].
Цей уривок наштовхує на деякі висновки.
Отже, Святослав отримав не «жіноче», а «воїнське» виховання. Тому для нього є важливим, як сприймають його воїни-дружинники. А останні переважно були язичниками й дотримувалися традиційних звичаїв та вірувань.
Княгиня Ольга дає зрозуміти, що коли її син відречеться від цих традицій та стане християнином, то це зроблять і його дружинники. Однак сам Святослав не хоче цього робити й воліє теж дотримуватися традицій предків. У цьому випадку він ладний йти на конфлікт із матір’ю й, судячи з цього, конфлікт цей був гострим. Хоча, зрештою, княгиня ніби примирилася з непокірністю сина.
Складається враження, що Святославу імпонували язичницькі традиції. І він демонстрував прихильність до них. Наприклад, є розлогий опис походу князя Святослава на Болгарію, зроблений ромейський (візантійським) хроністом Левом Дияконом [6]. Є там і опис язичницьких жертвоприношень, здійснених воїнами Святослава:
«Як настала ніч, повний місяць світив, вони (русь) вийшли на рівнину й шукали своїх мерців. Поскладавши їх коло стін, багато огнів розложили й палили на них, забиваючи по предківському звичаю багато невільників, чоловіків і жінок. Справляли жертви за мертвих: топили в Істрі дітей і півнів, кидаючи в течію. Кажуть, що вони, тримаючись обрядів еллінських, подібно до греків, справляють жертви й поливання мерців, чи то навчившись від Анахарсиса і Замолксиса, своїх філософів, чи то від вояків Ахіллея»
Загалом складається враження, що Святославу імпонували язичницькі традиції й він тримався за них.
Тобто правління Святослава можна розглядати як часи язичницької реакції. Але в цьому нічого дивного немає. У багатьох народів Європи становлення християнства не відбулося одномоментно, а затягнулося на тривалий період. І в цьому становленні періоди християнізації змінювалися часами, коли відбувалося повернення язичництва. Щось подібне спостерігалося на Русі. Навіть князь Володимир, який вважається хрестителем Русі, на початковому етапі свого княжіння в Києві вдався до утвердження в матері городів руських язичницьких вірувань.
Тому по-своєму закономірним було те, що після хрещення княгині Ольги її син, спираючись на «язичницьку партію», прийшов до влади й зробив повернення до язичництва.
Примітки:
- Літопис руський. Київ, 1989. С. 30, 34.
- Там само. С. 38.
- Німчук В. Хрестоматія з історії української мови Х-ХІІІ ст. Київ-Житомир, 2015. С. 21.
- Літопис руський. С. 38.
- Літопис руський. С. 37-38.
- Грушевський М. Твори: У 50-и томах. Львів, 2004 р. Т. 6. С. 92 – 107.
