Величезний шар духовної культури українців пов’язаний з культом святого Миколая, який в Русі-Україні був найшанованішим із святителів, набувши значення народного святого, національного покровителя.
Святий Миколай (бл. 280-343 рр.), архиєпископ Мірлікійський (він же Миколай Чудотворець, Миколай Угодник), який жив і здійснював свій пастирський подвиг у Римській імперії, на відміну від багатьох святих ранньохристиянської доби уславився не мучеництвом, а винятковим даром чудотворіння та щедрою допомогою знедоленим — як за життя, так і після смерті. Це зумовило надзвичайне шанування святителя в усій християнській ойкумені. Культ його, посівши в релігійній свідомості києво-русичів, а згодом українців виняткове становище, відбився в численних історико-культурних пам’ятках.
Згідно з нашим дослідженням, глибинні джерела всенародного шанування св. Миколая зумовлені подіями особистого хрещення та подальшою діяльністю великого київського князя Володимира Святославича — християнізатора держави.
За традицією середньовічної східно-християнської церкви князь Володимир мав отримати при хрещенні два християнських імені: перше — світське (воно загальновідоме — Василій) і друге — таємне, молитовне, яке могли знати тільки близькі родичі.
Дослідниця Софії Київської Н. Нікітенко, вивчаючи розпис цієї унікальної пам’ятки культури Київської Русі, звернула увагу на те, що зображення св. Миколая зустрічається в соборі п’ять разів, причому в композиції «Святительський чин» св. Миколаю, як і Василію Великому, патрону Володимира Святославича, відведено почесне центральне місце. Аналогічно поєднані фігури Василя й Миколи в південній внутрішній галереї, де ці святі зображені на протилежних стовпах західного компартименту. В такому поєднанні персонажів можна вбачати їх зв’язок з однією особою — Володимиром Святославичем. На думку Н. Нікітенко, молитовне ім’я князя було Миколай. Обидва християнські імені Володимира пов’язані з його хресними батьками — світським володарем, імператором Візантії Василієм II і духовним владикою — патріархом Константинопольським Миколаєм II Хрисовергом.
Цей висновок дослідниці підтверджується низкою значущих фактів.
Так, цікаве свідоцтво про деякі події, пов’язані з хрещенням князя Володимира, містить «Повість про перенесення ікони Миколи Зарайського з Корсуня у 1224-1225 рр.» Стосовно датування пам’ятки існує кілька думок; академік Д. Лихачов, зокрема, відносить її до XIII ст. У поширеній редакції «Повісті» повідомляється, що бенкет з приводу одруження Володимира з царівною Анною відбувся в царській залі за вівтарем церкви св. Миколая: «...а идеже греческие царие в веселие пребываху, й та палата царская бъша устроена великая близ онаго храма великого чудотворца Николая за алтарем». Якщо одне з хрестильних імен Володимира було Миколай, то така подія виглядає цілком слушною. В усякому разі, тут видно наполегливе бажання давнього автора поєднати ім’я Володимира із святим Миколаєм.
Джерела повідомляють, що серед херсонеських святинь, привезених князем Володимиром до Києва, особливо шанованою була ікона св. Миколая, яка зберігалася в останній Десятинній церкві ще на початку нашого століття. Посилаючись на неперервний київський переказ, історик А. Нікольський відзначав: «У новозбудованій у XIX ст. Десятинній церкві була розміщена давня ікона св. Миколая, яка чудом збереглася з числа привезених з Корсуня Володимиром». «У народній пам’яті відбилася згадка про те, що ця ікона мала пряме відношення до особистого хрещення князя Володимира. Записані в минулому столітті популярні духовні вірші свідчать, що його благословили нею при хрещенні:
Николай везде прославлен,
На иконе здесь сияет.
Из стран греческих доставлен,
Он от бед нас охраняет.
Князя русския земли
В Корсуни когда крестили,
Этот образ поднесли,
Им его благословили.
Святыни Києва. — К., 1908. С. 67.
Отже, очевидно, що Володимир був благословлений іконою свого небесного тезоіменита — св. Миколая, привіз її з Корсуня разом з іншими сакральними речами й віддав у Десятинну церкву. Відомо, що впродовж століть вона традиційно називалася Десятинним Миколаєм. З приводу цієї назви існує кілька версій. Більшість дослідників пов’язувала її з вищезгаданою корсунською іконою св. Миколая. Проте, на наш погляд, однієї ікони, навіть особливо шанованої і чудотворної, навряд чи було досить, щоб затвердити за храмом відповідну назву.
П. Лебединцев висунув гіпотезу, згідно з якою назва храму пов’язана з датою його зруйнування Батиєм: 6 грудня 1240 р. — день пам’яті св. Миколая. На нашу думку, таке припущення невірне, бо не підтверджується православною традицією.
Ще одна версія належить дослідникам, які вважали, що назва церкви походить від одноіменного вівтаря св. Миколая у зведеній Володимиром церкві. Поділяючи думку щодо наявності такого вівтаря, ми певні, що назва храму зумовлена більш широким колом факторів, пов’язаних із запровадженням князем Володимиром культу свого небесного патрона. Від початку Десятинна церква з її вівтарем св. Миколая та шанованою одноіменною іконою була осередком формування й розповсюдження на державному рівні культу святителя. Назва храму — «Микола Десятинний» — утверджувалась у народній свідомості відповідно до зростання авторитету святителя Миколая на Русі. Прецедент відомий: народне іменування Десятинної церкви храмом св. Климента. Вважаємо, що обидві назви паралельно побутували в народі впродовж століть. Коли ж після знищення церкви Батиєм залишились рештки саме Миколаївського вівтаря, то, за християнською традицією, згідно з якою бічні вівтарі сприймаються як окремі капели й ототожнюються з одноіменними церквами, за храмом остаточно закріпилася народна назва Миколи Десятинного, набувши форми усталеного місцевого топоніму. Ця назва цілком відповідала православній традиції, у рамках якої поряд з офіційними церковними назвами храмів існують неофіційні народні, пов’язані з іменами й діяльністю їх фундаторів, тобто, як у даному випадку, з молитовним іменем Володимира — Микола.
У контексті нашого дослідження привертає увагу такий факт.
Для давньоруського княжого середовища ім’я Миколай не було характерним. Втім, саме онук Володимира, син Ярослава — Святослав, засновник династії чернігівських князів, був у XI ст. єдиним князем на ім’я Миколай. Відомо, що у князівській родині новонародженому давали одне слов’янське, «княже» ім’я, а при святому хрещенні — друге за грецькими святцями й обидва на честь когось зі старших родичів, живих або покійних. Певно, саме таким шанованим предком і був князь Володимир — Миколай. У свою чергу, онук князя Святослава Ярославича — чернігівський князь Святослав Ольгович при хрещенні також дістав ім’я Миколай, уже на честь свого діда Миколая (Святослава Ярославича).
Літопис нічого не повідомляє про будівництво князем Володимиром церков на честь св. Миколая. Але цікаві відомості про це знаходимо у власноручних записках Петра Могили. Він пише, що проїжджаючи у 1629 р. через селище Смедин на Поліссі, зацікавився місцевою церквою на честь св. Миколая, яка, за переказом, була збудована самим великим князем Володимиром, хрестителем Русі. Митрополит навіть зібрав народні легенди про те, як Господь не раз чудесним чином оберігав цю давню святиню.
У Києві з прадавніх часів існувала церква св. Миколая, зведена, за переказом, над могилою князя Аскольда, вбитого Олегом у 882 р. На думку багатьох дослідників, князь Аскольд при хрещенні отримав ім’я Микола. Літопис повідомляє, що першу церкву в ім’я св, Миколая на Аскольдовій могилі звів якийсь Олма (за іншою версією — княгиня Ольга). На наш розсуд, церкву на могилі першого київського князя-християнина спорудив сам Володимир Хреститель, вбачаючи символічний зв’язок у перегуку імен князів — християнізаторів Київської держави.
Діяльність самого Володимира після хрещення свідчить про його прагнення бути гідним свого небесного патрона у справах милосердя. Згадаймо слова митрополита Іларіона про Володимира: «Кто исповест многие твои ночные милостыни и денные щедроты, которые убогим творил и сирым и больным и вдовам и всем требующим милостыни»,
Ім’я Миколай (з грецької — «переможець народів») якнайкраще пасувало Володимирові, котрий, перемігши ворогів внутрішніх і зовнішніх, на час свого хрещення зібрав Русь у могутню централізовану державу.
Отже, наш пошук дає підстави вважати, що князь Володимир Святославич, діставши при хрещенні молитовне ім’я Миколай, виступив ініціатором шанування свого небесного патрона — св. Миколая. Київ став сакральним осередком формування культу святителя у східнослов’янському регіоні.
Людина і світ. — 1999. — № 2. — С.14-16