Чоботи на одну ногу
До польського кордону з містечка Угнів лише три кілометри. Але виглядають сусідні Угнів і Рава-Руська настільки по-різному, що здається, ніби дорогою непомітно перетинаєш якийсь часовий кордон.
Новоукраїнські пишноти садиб рава-руських митників, оточені неоновими вогнями цілодобових алко-маркетів та барів, мотеліі дискотеки по один бік цього часоподілу і застиглий у майже неправдоподібній і старосвітській ідилії обшарпаний Угнів. Коли після виїзду за межі містечка бачиш контури заправки, вона спершу здається якимосьзаблукалим у часікосмічним кораблем.
Суботній вечір, у церкві, яку доволі мирно ділять між собою греко-католики і православні московського патріархату — вечірня. Перед вечірнею у всіх садибах завершується активне прибирання – тріпають хідники, метуть подвір’я. Ми не збиралися затримуватися в Угневі, планували заїхати сюди лише на кілька хвилин. Але побачили велетенський бароковий костел і зупинилися. Зайшли на подвір’я, кілька разів обійшли довкола велетенської барокової споруди з втішними явними слідами недавньої реставрації, зробили кілька фото і рушили далі.
За кількасот метрів обабіч сільської дороги помітили зроблену вручну каліграфічними вчительськими літерами вивіску „Історико-краєзнавчий музей”, а біля нього жіночку в одязі для польових робіт, яка активно розмахувала руками, привертаючи нашу увагу. Це була Галина Губені, викладач місцевого ПТУ, а також засновниця і екскурсовод краєзнавчого музею, авторка розвідки «Угнів – найменше місто України», яка кілька років тому побачила світ у Львові.
Двічі в житті мені доводилося відчувати таке особливе хвилювання, коли спеціально задля тебе хтось відкриває старовинний храм. Вперше, у дерев’яній церкві у Дрогобичі, де велетенські ключі від церкви дають потримати усім охочим. А вдруге тут, в Угневі. Окрім свого музею та зведеної власноруч каплички Галина Губені опікується ще і храмом, пильнує порядку довкола нього, відганяє бажаючих посмажити шашлики на подвір’ї, збирає сміття, обурено показує нам викинуті кимось під кількасотлітній ясен ягоди аличі („отакі люди – не хотіли, щоб у них у подвір’ї гнило і давай – під Божий храм”). І робить все це без усвідомлення власної обраності чи особливої місії, з простою мотивацією „бо мені цеподобається”.
Бароковий Успенський костел ХVII ст., розміри якого непомірно великі як на таке крихітне містечко, у радянські часи було перетворено на склад, задля цього розширили вхідні двері (на щастя, їх хоча би не замінили, а просто „доштукували” дошками) і тепер через порушення пропорцій стіна дала тріщину. Але загалом костел перебуває у досить непоганому стані, а на стінах подекуди навіть збереглися оригінальні фрески. Вівтарі та амвон вивезли до Польщі віряни під час виселення польської громади, яке відбулося згідно з радянсько-польським договором у 1951 році. На кілька років раніше, у 1946-47 р.р., у рамках акції „Вісла” на захід та північ Польщі було виселено українське населення. Тепер щороку в Угневі відбуваються українсько-польські транскордонні зустрічі, під час яких обов’язково правиться у храмі.
Перша писемна згадка про найменше місто України (близько 1150 населення) датується 1360 роком у «Повісті минулих літ», а у 1462 році Угнів отримав Магдебурзьке право, тож міщани страшенно пишалися своїм особливим статусом і пильно берегли та культивували особливий угнівський стиль одягу.
У музеї Галини Губені можна роздивитися і навіть потримати в руках особливі угнівські чоботи, підошва яких прибивалася крихітними дерев’яними цвяшками і які були надзвичайно теплими, бо не мали швів. Але коштували такі чоботи дуже дорого, тож купити їх міг далеко не кожен. За угнівськими чоботами, шитими на одну ногу (на фото можна розгледіти, як кумедно це виглядає, ніби взувалися навпотемки і переплутали правий чобіт із лівим), приїздив до міста Іван Франко і навіть написав статтю про домашні промисли угнівців. Окрім шевського у місті був ще кушнірський, швейний, чинбарський, ковальський та гончарний. Раз на тиждень в Угневі проводилися торги, а двічі на рік - великі ярмарки.
Гордістю угнівських міщанок були дамаські хустки розміром близько чотирьох квадратних метрів, зав’язані над чолом „у чуб”. Галина Губені вбирає стрій, якому більше ста років, і демонструє, як саме слід було зав’язувати хустку. Кольори на хустці і на вишитій сорочці не втратили яскравості з часом, тож зрозуміло, чому свого часу вони так дорого коштували. За одне жіноче вбрання перед Першою світовою війною треба було заплатити близько 200 австрійських крон, на той час захмарну суму. На шиї угнівчанки носили намиста - від трьох до дванадцяти разків справжніх коралів, прикрашених посередині одним або двома золотими дукатами, за один такий дукат на той час можна було збудувати хату. Але зав’язувати хустку в чуб мали право далеко не всі міщанки. Дівчина, яка виходила заміж за угнівчанина і переселялася сюди з сусідніх місцевостей, спершу мала кілька років прожити у місті і лише тоді отримувала привілей зав’язувати хустку в чуб. На старих світлинах можна побачити, наскільки суворо стежили за дотриманням цього правила.
На початку ХХ ст. в Угневі мешкало п’ять тисяч людей (українська, польська та єврейська спільноти), тут були свої пошта, телеграф, аптека, фінансові установи, жандармерія. Мав він і залізничне сполучення, а під час Першої світової війни тут була побудована вузькоколійка. Залізнична станція Ухнів збереглася і донині, що спрощує доїзд до міста. Колись місто було важливим осередком видавничої діяльності. Вже у ХVI столітті (а за деякими джерелами — ще у ХV ст.) при костелі було відкрито школу для дітей. Пізніше мешканці Угнева та його меценати Степан і Пелагія Жуковські побудували українську школу-бурсу для хлопчиків, а також заснували фонд, коштом якого українська молодь мала змогу вчитися в гімназіях та університетах. У ХVII столітті тут були побудовані велика і мала синагоги та єврейська школа, приміщення яких тепер повільно руйнуються, адже єврейської громади у місті не залишилося, і синагогу передали „на баланс” місцевого ПТУ. У Угневі діяв монастир отців Василіян (тепер на його місці - середня школа).
На тлі цього колишнього розквіту особливо сильно вражає сучасний занепад міста. У це складно повірити, але Угнів досі не газифікований.Ще трохи, і життя місцевих мешканців нагадуватиме туристичний заповідник із відомого фільму за романом Чака Палагнюка „Задуха”, у якому туристів приводять у селище ХVII століття і демонструють максимально точно відтворений тодішній побут, а працевлаштованих тут у ролі „селян” гідів суворо карають за кожну сучасну газету чи будь-який інший анахронізм, принесений з собою на роботу.
У середині ХІХ ст. місцеві меценати родина Жуковських побудували Василіанську церкву, яка довший час вважалася найгарнішою у регіоні і на стінах якої досі збереглися оригінальні розписи авторства Дем’яна Горняткевича. У радянські часи тут була машинно-тракторна станція. На склепіннях помітно білі плями – це забілені в радянські часи зображення Івана Мазепи, Михайла Грушевського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, митрополита Андрея Шептицького. Від дерев’яної церкви, яка була на цьому місті і згоріла у 1780 році, залишилася дзвіниця.
У 30-40-ві роки минулого століття в Угневі жила родина відомого українського композитора Кос-Анатольського, могили його батька та сестри залишилися на угнівському цвинтарі, кажуть, ніхто з родичів давно не приїздить доглядати за ними.
Наталка СНЯДАНКО
