Ціна привабливого зла

Треба сказати, спершу мені здавалося, що сполучити дві частини цієї статті можна, тільки притягнувши їх «за вуха». Місточок між ними, звичайно ж, був, але не настільки міцний, щоб виправдати поєднання. Пошуки об’єднувальної назви дали ключ до розуміння того, що лежить в основі деяких суто українських і загальносвітових суспільних процесів. Цей ключ – у схемі Рене Жирара / Раймунда Шваґера, за якою суспільство відновлює надовго втрачену стабільність через пошук спільного ворога і магнетичну привабливість жертви. У цій схемі поки що увиразнюються лише окремі моменти – наше завдання полягає в тому, щоб не дати увиразнитися її повноті. Ющенко і костюмований бал української політики Будучи вдячним «Критиці» за запрошення вступити в діялог щодо нинішнього стану опозиції, я все ж не певний, що маю моральне право аналізувати причини, які зумовили саме такий хід подій, що його ми спостерігаємо. Людині, настільки мало обізнаній із конкретикою політичного життя, як я, слід говорити лише про очевидні наслідки, які видимі навіть із найвіддаленішої точки політичного ландшафту. Це – ті рамки, в яких я хотів би повести розмову. Cпершу, дотримуючись неоголошеного правила, що його встановили попередні дискутанти, задекларую: я голосуватиму за Віктора Ющенка, вбачаючи в ньому єдину (як на сьогодні) потенційно важливу альтернативу. Я шаную лідера «Нашої України» за те добре, що він уже зробив, проте ще більше за те, чого він не хотів робити, коли його до цього спонукали. Не знаючи п. Віктора ближче, я все-таки хочу вірити, що це один із дуже не багатьох українських політиків, які прагнуть грати за взаємоприйнятними правилами, постійно їх удосконалюючи, а не просто міняти гравців, пристосовуючи правила до своїх інтересів. Звісно, можна припустити, що в реальному й жорсткому політичному житті йому не завжди вдавалося дотриматися цієї та інших добрих настанов, але слід розрізняти помилки, які є винятком із правила, і лихі наміри, які переводять аморальність у принцип. Хто хоч раз сам припустився подібної помилки, не поспішатиме брати в руки камінь. Варто було би висловитись і щодо того, можна чи не можна критикувати опозицію напередодні виборів. Як на мене, краще критикувати свій політичний фланг до виборів, ніж після них – але тоді вже критикувати за поразку. До того ж усе визначається тим, як критикують. Мені дуже сумно, що, на думку багатьох, політичні дискусії не підлягають таким загальновизнаним правилам діялогу, як-от: «Кожен має надихатися бажанням будувати, а не руйнувати...» («Communio et Progressio»). І тоді принизити гідність суперника, «розмазати» його найбруднішими словами стає ледь не політичним завданням, гідним якнайбільшої заохоти. Чимало людей уважає, що політичного опонента не можна хвалити за його добрі справи, – мовляв, цим ми лише зміцнимо його позиції. І навпаки, критикувати свого партнера – це також ніби лити воду на млин суперників. Висновок такий: опонента слід лише критикувати, а свого однопартійця – лише хвалити. Усіх, хто в таборі опозиції думає саме так, варто спитати: «А чим тоді ми відрізняємося від партії влади?». Є, на жаль, іще одна грань цієї проблеми. Мені дуже шкода, що український політикум так і не проаналізував деякі уроки галицького «оксамиту» початку 90-х років. Тоді також звучав отой арґумент: «Хіба ж можна критикувати нашу владу, коли ми нарешті її здобули і коли вороги так затято чигають на неї?». Що сталося згодом – знають, здається, всі. Я дуже прагну цьогорічної перемоги опозиційного флангу, а тому – заради нього самого! – наважуся глянути на нього не тільки прихильним, а й критичним оком. Я певен, що таку саму мету ставив перед собою і Тарас Возняк. Нинішня «ющенківська» ситуація виявляє чимало цікавих паралелей із колишньою «чорноволівською». Почати хоча б із того, що як не змінилися вороги, так не змінилися й друзі. Був Вячеслав Чорновіл – ми не цінували, що він добрий боєць, а дорікали, що поганий управлінець. Маємо тепер Віктора Ющенка – і знову не цінуємо, що він добрий управлінець-професіонал, а дорікаємо, що він не такий боєць, як нам хотілося б. У всьому цьому я бачу велику методологічну помилку. Немає універсальних, всебічно обдарованих людей. Проблема не в тому, що наші лідери не універсальні у своїх талантах, а в тому, що ми ніяк не можемо навчитися працювати командою. Добре оточення лідера компенсує його вади своїми власними талантами – і від цього добре всій команді. Невдале оточення перекладає відповідальність за свої немочі на лідера, повисаючи на ньому цілковитим баластом. Покійний Вячеслав Чорновіл тяжко відстраждав ув останні свої роки оту вічну хитруватість, а відтак і зрадливість козацьких старшин. Ще є час, щоб оберегти від цього Віктора Ющенка перед виборами 2004 року. Рівною мірою це справедливо і в іншій інтерпретації: ще є час, аби Віктор Ющенко оберіг себе від тих козацьких старшин, які надто вже незаслужено приміряють до свого тімені міністерські «оселедці». Власне, маючи на оці певних осіб із Ющенкової команди, деякі виборці ставлять собі тривожне запитання: «А коли такі люди прийдуть до влади, чи стане в Україні краще? Я волію проголосувати за тих, які вже накралися, ніж за тих, хто ще тільки крастиме». Погоджуючись із думкою, що склад Ющенкової виборчої команди слід проаналізувати критичним оком, я все ж різко не погоджуюся з такою логікою. У ній, як на мене, відлунюють типові стереотипи неполітичної нації. По-перше, це стереотип очікування ідеального уряду, який без нашого за ним контролю встановить у державі благоденство. Так не буває – з жодним урядом. Без контролю з боку громадянського суспільства кожен уряд рано чи пізно деґрадує. По-друге, люди забувають, що демократичність устрою визначається не бездоганністю урядової команди, а вчасною змінюваністю небездоганних урядів. Один із найголовніших гріхів нинішнього режиму полягає саме в тому, що він не хоче піти, звільнивши поле діяльности для іншої адміністрації. Тому для мене не так важливо, робитиме чи не робитиме помилки адміністрація Ющенка в разі обрання його президентом: я наперед знаю, що робитиме, – як робитиме їх будь-яка інша адміністрація. Для мене значно важливіше, щоб у такому разі відбулася заміна керманичів влади і щоб нова команда змогла забезпечити безперешкодну змінюваність урядів у майбутньому. Тоді влада нестиме відповідальність за свої помилки перед суспільством, а суспільство, своєю чергою, нестиме відповідальність за похибки свого вибору. Леонід Кравчук був далеко не бездоганним президентом, але той факт, що він підкорився волі народу й передав владу демократичним шляхом, став свого часу виразною ілюстрацією европейськости України. Те, що нинішня адміністрація президента Леоніда Кучми щосили опирається виразній волі народу, тільки підтверджує, як потужно діє в нашій державі синдром «азіятчини». Його не прикриєш навіть костюмом від Версачі. Аналіз феномена Ющенка виводить на ще одне спостереження. Має рацію Ярослав Грицак, коли каже про вплив на українські справи з боку глобалізаційних процесів. Здається, весь світ сьогодні вирішує одну моральну проблему: як бути з тими, хто відмовляється грати за певними правилами. В принципі, такі порушники правил існували в історії завжди, але травмовану ними суспільну систему вдавалося якось повертати до норми. Сьогодні місце розмитого поняття норми прагне зайняти її ерзац – уміння «грати самими правилами». Тон задають адепти саме цього принципу. На користь такого висновку красномовно свідчить той факт, що порятунок демократії часто бачать у згортанні демократичних свобод. Безпринципне зло набуває міметичної привабливости, бо, здавалося б, щЧ сьогодні є ефектнішим та ефективнішим за нього? Мовляв, треба бути реалістами, і якщо боротьба зі злом вимагає порушити загальновизнану моральну норму, то слід піти на це. Так хусейнівський «мозоль» Буша разом із палестинським «мозолем» Шарона чи баскським «мозолем» Аснара стають разюче схожими на чеченський «мозоль» Путіна. А з усіх них жорстко насміхається «Аль-Каїда». Більшість закидів, що їх роблять Ющенку, здається, стосуються саме тих випадків, коли він узгоджує з владою якісь правила гри, а влада тут-таки свідомо їх порушує. В результаті лідер опозиції виглядає безпомічно, і це не баряться «роз’яснити» збезчещеному народові професійні «доброзичливці». Що ж, треба віддати належне Вікторові Медведчуку: він чітко вловив вітер епохи і вправно підставив під нього владні вітрила. Якщо прослідкувати за вектором звинувачень на адресу Ющенка, то можна екстраполювати їх до роздратованої вимоги: «Та покинь ти гратися з Кучмою за моральними правилами. Ти ж бачиш, що вони над тобою глузують. Якщо не можеш нав’язати їм свої правила гри, то вчися грати за їхніми!». Однак це означає: «Маніпулюй правилами і ти, будь сильнішим за суперників у цинізмі!». Саме це я і називаю міметичною привабливістю зла: воно заворожує й кличе наслідувати. Мої симпатії належать Ющенкові саме тому, що він цій «очевидній» привабливості щосили опирається. За яких обставин моральний політик може перемогти? Здавалося б, той, хто озвучить морально бездоганну позицію. Проте життєвий досвід підказує, що в парадигмі, заданій панівною аморальністю, мораль виглядає кволою та кумедною (згадаймо, якими чудернацькими виглядали черниці в очах войовничих атеїстів у шкіряних куртках). Сила зла саме у його заразності, в отій цілковитій «очевидності», що будь-який інший шлях є програшним. Це тільки згодом стає зрозуміло, що насправді все навпаки. Зло діє як той азартний картяр, що здобуває перемогу за перемогою, проте саме коли зважується «зірвати банк», програє все відразу. Цей момент особливий тим, що стає безперспективною крапленість карт; стає очевидним, що «король голий». Сила голого короля в тому, що всі дружно захоплюються його вишуканим костюмом. Отже, вся суть проблеми не в королі, а в його послужливому почті, – це та проста істина, яку українці ніяк не засвоять. Розвінчання ілюзії творить разючий ефект: король стає смішним. Люди ж, як відомо, гнуть спини лише перед страшним, а не перед смішним. Проте найважливіше те, хто саме і наскільки вчасно вигукне: «Король голий!». Тут лежить велика таїна якісних трансформацій. Бо йдеться не про «великих слів велику силу» – їх у нас сказано чимало, і всіх їх легко розвіює вітер історії. Треба, щоб це слово прозвучало в момент особливого суспільного резонансу, який неможливо створити штучно, бо його творять у своїй душі мільйони. Згадаймо майже не помічені досі слова Патріярха УГКЦ Любомира Гузара: «Насправді "перший тур виборiв" вiдбувається в серцi людини. Пiсля цього їй легше буде зробити вибiр зовнiшнiй – громадянський i полiтичний». Виграшність і водночас складність позиції Віктора Ющенка випливають із того, що головна проблема України є вже проблемою не політичною, а моральною. Не перемоги опозиції чи влади як таких, а подолання суспільно-політичної аморальности очікують сьогодні однаково у Львові, Луганську, Сумах, Симферополі. Тому я згоден із Дмитром Видріним, що моральні питання – це природне поле для ющенківської харизми. В цьому причина тривкости його популярности. Проте Ющенкові доводиться діяти на політичному полі, де його кроки неминуче детерміновані політичною логікою та ідеологічною необхідністю. І це в той час, коли політика переступила межу морально допустимого і фактично накинула суспільству передреволюційний вибір: політика або мораль. Більшість людей виявляють стійку індиферентність до політичних пертурбацій, які видаються їм непотрібною метушнею. Політичний бал в очах народу – це бал костюмований, де змагання йде між прибраними масками. Стійкий (тобто сталий і незбільшуваний) рейтинґ Ющенка свідчить про те, що є значна кількість електорату, яка вірить у те, що костюм лідера «Нашої України» – його власний. Для інших це ще потребує доведення. Від морального лідера підсвідомо очікують бунту проти аморальної політики, натомість його компромісні політичні ходи часто сприймаються як компроміс із аморальним злом. Це вдало використовують політичні суперники Ющенка, які майстерно навчилися, кажучи зеківською мовою, брати його «по дєлу», ставлячи під сумнів найголовніше, що в нього є: моральний капітал. Історія з закриттям «Сільських вістей» – ледь не класична ілюстрація їхньої майстерности. Суто політичне завдання «підтримати честь опозиційного мундира» було талановито протиставлено суто моральному завданню засудити юдофобію. Успіх цієї провокації дає підстави припускати, що єврейську тему в виборчій кампанії 2004 року ще не закрито. Цьому сприятимуть деякі загальні тенденції, на яких варто зупинитися окремо. Первісний танець гніву розпочався? Зростання юдофобських настроїв спостерігається і в Україні, і в пострадянському просторі, і у світі загалом. Якщо говорити про пострадянський простір, то сьогодні ми пожинаємо те, що впродовж усіх 90-х років сіяла чорносотенна література з Росії. Був час, коли єврейські дослідники в один голос визнавали, що рівень антисемітизму в Росії значно вищий за український. Однак продукована масовими тиражами ця література тихо отруювала мізки українців версіями «жидо-масонської змови», «жидівської узурпації влади» тощо. Те, що напочатку було для когось просто цікавим, із часом ставало переконливим. «Викривальні» матеріяли пп. Яременка, Білоконя та інших – це вже український резонанс на спів північних чорносотенних сирен. Тема «боротьби з обрізаними» стала золотою жилою, за яку не могли не вхопитися ті, кого закони інтелектуального відбору відсунули на суспільні марґінеси. У Росії євреї «несуть вину» за розвал великої та єдиної Росії; в Україні – за антиукраїнську змову й намір втягнути Україну в єдину Росію. Несумісність формул нікого не бентежить; усе несумісне можна винести за дужки, залишаючи найголовніше: «жиди винуваті». В Україні кризова економічно-політична ситуація триває надто довго, а її глибинні причини – надто незрозумілі для звичайного «національно стурбованого» українця. Багаторівневість і системність кризи породжує психологічну й інтелектуальну втому. Це інтеліґенція може вправлятися у творенні вигадливих причинно-наслідкових комбінацій. «Прості» люди прагнуть простих пояснень, а «жидо-масонська змова» є тим найпростішим поясненням, на якому заспокоюється щораз більше стурбованих. Так Україна, більш чи менш успішно опираючися спільному економічному, митному, політичному чи ще якомусь спільному простору з Росією, непомітно починає формувати спільний із нею юдофобський простір. І робиться це руками людей, які вважають себе чи не найбільшими патріотами... Юдофобія найчастіше прикривається національними гаслами, тож природно, що її вірусом найчастіше заражається правий політичний фланг. Це, за нинішньою розкладкою сил, головний електорат лідера «Нашої України». Змусити Віктора Ющенка вибирати між симпатіями частини електорату і велінням тверезого морального глузду – це формула, яку політтехнологи вже успішно випробували. Передчуваючи, що нинішній розділ у книзі провокацій закінчується словами «далі буде...» і що вибір часом буде нелегкий, я хотів би, щоб нашоукраїнці за будь-яких обставин послуговувалися відомим правилом: «Коли не знаєш, як повестися, чини за нормами моралі». Подібний іспит на вірність принципам, схоже, складають сьогодні в усьому світі. Спусковим гачком послужив ізраїльсько-палестинський конфлікт. З одного боку, цілком очевидно, що антитерористичні заходи уряду Шарона заслуговують на серйозну критику. З-під такої критики не може бути виведений жоден уряд взагалі й ізраїльський зокрема. Намагання частини ізраїльського політикуму ототожнити справедливу критичність світової спільноти з класичним антисемітизмом – дуже серйозна помилка, яка зменшує спроможність ізраїльтян об’єктивно оцінити шляхи подолання конфлікту. З іншого боку, далеко не все в тій ізраїльській інтуїції є цілковито хибним. Можна зауважити, як у дискусіях довкола правомірности дій ізраїльського уряду навіть справедлива критичність непомітно вивільнює приспану юдофобію. Критична позиція ніби леґітимізує нелюбов до євреїв, гальмує співчутливу симпатію до них як до жертв Голокосту. Засуджуючи засліпленість їхніх каральних акцій щодо палестинців, легко наче поставити під сумнів міру нацистських злочинів і невинність їх жертв. Так непомітно відхиляються запобіжні клапани, через які починає діяти чорносотенна отрута. Нинішнє наростання отієї «нелюбові» до євреїв/ізраїльтян нагадує мені наростання деформацій у земній корі, які закінчуються землетрусом. У світі вочевидь нагромаджується надлишок неґативної енергії, яка шукає каналу для розрядки. Чи ж треба дивуватися тривожному інтуїтивному відчуттю євреїв, що в ролі такого каналу знову можуть опинитися вони? Проте ситуація надто серйозна, щоб покладати відповідальність лише на одну сторону та зводити пояснення до спрощених схем – чи то до схеми доброго ізраїльського уряду, якому доводиться протистояти зараженому антисемітизмом світові, чи то до схеми зловорожих євреїв, які опанували світ, щоб привести його до загибелі. Обидві сторони мали б усвідомити, що однобокість мислення втягує їх у стихійний вир процесу, який Рене Жирар назвав механізмом пошуку «жертовного козла». Головною причиною цього виру є не демонізм суперника, а недіялогічність позиції обох сторін. Схоже, що носії цивілізації XXI століття схильні начепити пов’язки на стегна й розмалювати обличчя у кольори гніву, щоб одвічний танець насильства набрав автентичної переконливости. Я не думаю, що місія українців полягає в тому, щоб брати участь у цьому танці, відрізняючись від інших лише вишиванками.
http://www.krytyka.kiev.ua/articles/s1a_4_2004.html