Державний антисемітизм як традиція хазяїв Кремля

Єврейський погром у Дагестані, коли чисельні погромники-мусульмани, представники народів Кавказу, захопили міжнародний аеропорт Махачкали, продемонстрував не стільки настрої російських мусульман, скільки той факт, що політика державного антисемітизму Російської Федерації, успадкована від СРСР та Російської імперії залишається живою. Ба більше, московський диктатор Владімір Путін та його оточення із колишніх офіцерів КДБ вважає «контрольований антисемітизм» ефективним інструментом для диригування суспільними настроями та для переспрямування невдоволення зубожілого населення. Але з впевненістю можна сказати, що Кремль помиляється, коли думає, що це може тривати вічно, а інструмент раптом не стане некерованим.

Державна політика обмеження прав євреїв у Російській імперії має свій символ - смугу осілості. Євреї не мали права проживати поза неї. Смугу осілості сформував уряд імператриці Катерини ІІ наприкінці 18-го століття після приєднання до імперії українських, білоруських, латвійських та литовських земель внаслідок Другого та Третього розділів Речі Посполитої. Там були чисельні єврейські громади. До смуги російський уряд приєднав завойоване від Османської імперії Північне Причорноморʼя та практично усі українські землі.

Причиною створення такого обмеження у місцях проживання, крім очевидного негативного ставлення російських можновладців до іудейського віросповідання та загальної несвободи у Російській імперії, яка ускладнювала пересування практично усіх верств населення, було і побоювання у створенні конкуренції російському купцівства.

Були відсотки на проживання у містах навіть у самій смузі осілості. Але дозволи на проживання поза нею окремим категоріям євреїв, як то великим купцям, певним ремісникам, лікарям та особам з вищою освітою зʼявилися за кілька десятків років і також були прийняті вимушено, з огляду на необхідність пожвавлення економічного розвитку частини імперії з власне російським населенням.

Жахливою практикою політики Російської імперії щодо єврейського населення у девятнадцятому столітті був рекрутський набір до імперського війська. Крім того, що на єврейські громади накладався більший відсоток рекрутів ніж на християн, широко застосовувалася практика рекрутування єврейських дітей у так звані кантоністи. Певним чином це можна порівняти з «податком кровʼю» у Османській імперії, коли забирали дітей у християнського населення для комплектування війська яничарів.

У кантоністи єврейських дітей набирали з 12 років. У реальності цей вік міг бути меншим. Строк перебування у кантоністах до повноліття не зараховувався у строк служби. Частина єврейських кантоністів вчилася ремеслам. Серед кантоністів-євреїв, вирваних із сімʼї був високий рівень смертності. На них постійно здійснювався тиск з вимогою переходу до православʼя. Хоча, слід зазначити, що окремі з них змогли зберегти юдейське сповідання та навіть створити громади у віддалених частинах імперії, де вони служили.

Відомі також російські офіцерські династії, засновники яких походили із охрещених та асимільованих єврейських кантоністів. Набір кантоністів закінчився після Східної (Кримської) війни 1856. Смугу осілості було остаточно скасовано лише після Лютневої революції 1917. Природно, що цей комплекс обмежень призводив до незадоволення єврейського населення. Воно виливалося або в еміграцію із Російської імперії (з певного часу), або в участі у революційних та терористичних рухах, як загальноросійських, так і суто єврейських на кшталт Бунду. В основному, лівацької ідеології. Імперська влада реагувала єдиним можливим для неї способом - придушеннями та репресіями. Але не тільки.

Погром - інструмент імперії

Відсутність свободи у Російській імперії, жорстка бюрократія, зарегульованість усіх сфер життя, національний тиск призводили до того, що жити у ній було незручно усім. Було постійне невдоволення матеріальним становищем широких кіл різних національностей. Вирішити проблеми було складно, тому російська владна вертикаль добре опанувала науку гасіння пожежі зустрічною пожежею.

Євреї, з огляду на наявні щодо них упередження у християнського населення були дуже заманливою та зручною мішенню для переспрямування незадоволення. Єврейські погроми у губерніях смуги осілості Російської імперії провокувалися «патріотичними газетами», які говорили про причетність євреїв до дій, спрямованих проти влади (як, наприклад, вбивства імператора Олександра І у 1881) або до погіршення економічного стану.

В умовах жорсткої цензури, яка діяла у тодішній Росії, очевидно, що подібні публікації ставали можливими з мовчазного схвалення цензорів та влади. Розслідування та реакція на погроми, навіть якщо спочатку йшлося про неупереджене розслідування невідворотно зводилася до оголошення єврейської провини.

Пізніше, з початку двадцятого століття оформився так званий рух «Чорної сотні» (різноманітні російські націоналістичні організації на кшталт «Союз Михайла Архангела», «Союз російського народу») проурядового характеру, який передбачав, серед іншого, і боротьбу з «засиллям євреїв». «Чорна сотня» брала активну участь у погромах. Але показово інше. Тоді, на початку двадцятого століття ні для кого не було таємницею, що погроми стають можливими за активного сприяння влади та поліції на місцях, яка самоусувалася від попередження погромів або придушення безладів, або навіть активно діяла проти загонів єврейської самооборони.

Є ще один вимір цієї історії. Звинувачення саме українців як ексклюзивних погромників на території України у цих умовах не є повністю справедливим. Українці були знаряддям у руках російської влади. Понад те, українці так само були обʼєктом асиміляції з боку Російської імперії та перетворення на «справжніх росіян», саме на це спрямовувалася діяльність «Чорної сотні» в Україні. Українці були обʼєктом тиску з боку імперії та, їхнє ж сліпе невдоволення спрямовувалося у напрямку, вигідному владі. Відповідальність за погроми того часу саме на владі імперії.

Рівність без рівності

Влада більшовиків, яка остаточно укріпилася на більішй частині Російської імперії після низки війн з новопосталими державами та власне російськими супротивниками більшовизму, створила ілюзію «рівності народів». Євреї вийшли з гетто, увійшли до влади. У 1934 Сталін створив Єврейську автономну область на Далекому Сході, симулякр єврейської держави, до якої їхали євреї-прибічники комунізму навіть з інших країн.

Але після Другої світової війни стало очевидно, що вивірена ще за часів царату політика державного антисемітизму нікуди не поділася і залишається на озброєнні Росії, тепер вже червоної. Це був комплекс дій. Політичне вбивство, актора та голови Єврейського антифашистського комітету Соломона Міхоелса. Потім справа Єврейського антифашистського комітету. Ця організація була створена СРСР у під час війни з нацистською Німеччиною у 1942 для формування позитивного іміджу країни, яка бореться з злом нацизму та задля акумуляції допомоги.

Однак після закінчення війни саме існування організації, що має сталі звʼязки зі світом, у тоталітарній країні, яка відгороджувалася від вільних країн викликала гнів та занепокоєння комуністичної верхівки. Організацію було ліквідовано як «націоналістичну», що означало вищу ступінь ворожості, а її членів репресовано (розстріляно 13 осіб). Далі, за справою ЄАК, протягом чотирьох років посилювалася хвиля репресій, внаслідок якої були ліквідовані інші єврейські установи, театри, газета та видавництво, останні школи на мові ідиш.

Розстріляних та засуджених діячів єврейської культури, керівників єврейської автономії та активістів були сотні. Неофіційно відбувалося «скасування» єврейської культури та ідентичності у межах СРСР. Далі була справа лікарів 1953 року. За відпрацьованим штампом часів Російської імперії «євреї-лікарі у змові готували замах на товариша Сталіна». Тобто відбувалося зрежисоване спрямування гніву населення СРСР на євреїв. Євреїв звільняли з роботи. Ймовірно йшла підготовка до депортації. Смерть Сталіна зупинила цей процес. Але слід зазначити, що політика державного антисемітизму хоч і не набирала потім подібних обертів, завжди залишалася на озброєнні керівництва СРСР.

Приховані обмеження на професію. Відмова від відновлення єврейської культури, яка зазнала удару від нацистського геноциду та повоєнних репресивних кампаній. Сприяння асиміляції. Протидія Ізраїлю та сіонізму, через що будь-яка активність у плані збереження єврейської ідентичності зазнавала прискипливої уваги з боку КДБ. Навіть неможливість наголосити на тому, що супротивник СРСР у Другій світовій війні нацистська Німеччина робила геноцид євреїв на окупованих територіях. Ці жертви були знеособлені.

Батіг антисемітизму Путіна

“Вічний” президент РФ Владімір Путін, будучи вихідцем із системи КДБ має практично повний набір штампів мислення середнього офіцера цієї структури. Тож ставлення до «єврейського питання» у нього подібне до того яке було у кдб-ників 80-х років. Державний антисемітизм частина його світогляду. Хоча, в оточенні Путіна завжди була низка наближених до нього осіб єврейського походження на кшталт олігархів братів Аркадія та Бориса Ротенбергів або нині вже знищеного оператора приватної військової компанії «Вагнер» Євгенія Пригожина, який в історію взагалі увійшов як «кухар Путіна».

Путінською Росією побудовано систему вигідних відносин з Ізраїлем. Наскільки можна судити, премʼєр-міністр цієї країни Біньямін Нетаньягу у постійному контакті з хазяїном Кремля. Але все це не може бути аргументом щодо нібито відсутності антисемітських переконань у Путіна та в російському істеблішменті. Ідеологія «русского міра» передбачає повну лояльність до російського минулого в офіційному тлумаченні та сприйняття себе росіянином у першу чергу. Без цього не буде успіху.

Формальна задекларована етнічність потрібна російській пропаганді лише для голосних криків про дружбу народів та про успіх РФ як багатонаціональної держави. Якщо національні ідентичності в умовах сучасної Росії набувають реального змісту, то вони сприймаються вже як фронда по відношенню до Кремля. Абсолютна більшість носіїв єврейських прізвищ із оточення Путіна є саме такими суто формальними євреями або взагалі прийняли ідентичність «русского міра».

Вони достатньо спокійно сприймають антисемітські настрої та політику Кремля. Ситуація певним чином подібна до ситуації за часів царської влади. Тоді теж були впливові євреї-мільйонери, що мали доступ до царів. Але у ті часи, вони однозанчно ототожнювали себе з єврейським народом та мали здатність виступати з реальними спробами змінити ситуацію. Зараз все звелося до формалізму.

Стосовно ж Ізраїлю Путін вимушено стримується та не ризикує проявлятися як антисеміт. Виключно через можливість втратити вигоди від відносин з цією країною, втратити популярність серед частини ізраїльтян - вихідців із СРСР. Крім того, Ізраїль держава, яка довела успішність і прояв відвертого антисемітизму небезпечний діями у відповідь. Але «природа бере своє». Особливо у кризових умовах, якою є війна проти України.

Ще на початку повномасштабного російського вторгнення Президент України Володимир Зеленський відмовився вести переговори з РФ про абсурдну «денацифікацію України» та звернув увагу світу на те, що він має єврейське походження. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров в інтервʼю тоді ж, наприкінці квітня минулого року, був настільки роздратований, що порівняв Зеленського з німецьким диктатором Адольфом Гітлером та зазначив, що «у Гітлера теж була єврейська кров, а найзатятіші антисеміти, як правило, євреї».

Тоді виник дипломатичний скандал РФ з Ізраїлем. Вже восени цього року Путін назвав Зеленського «призначеним Заходом президентом-євреєм для прикриття нацистського характеру України». І таких прикладів, які свідчать про реальне ставлення керівників Росії до євреїв багато. Але ситуація набагато гірше. Після нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня стало очевидно, що антисемітизм є державною політикою РФ та активно використовується її спецслужбами.

Російський письменник-націоналіст Владімір Крупін, реагуючи на події в Ізраїлі, написав, що у 30-ті роки євреї буцімто загарбали та колонізували землю на Далекому Сході та винищили місцеве населення задля створення Єврейської автономної області. Заява була абсурдною з точки зору історії, і точно поза законом, оскільки викликала ненависть до окремої нації, але на неї не було ніякої офіційної реакції від влади. Була низка інших подібних заяв. Влада мовчазно їх толерувала.

На російському Північному Кавказі, регіоні здебільшого мусульманському, події розвивалися по іншому. У столиці Карачаєво-Черкесії, Черкеську пройшов достатньо галасливий мітинг з плакатами проти можливого приїзду євреїв-втікачів із Ізраїля та на підтримку мусульман Палестини. Чиновники та силовики сприймали його позитивно-нейтрально. У Нальчику, столиці Кабардино-Балкарії теж були мітинги, а закінчилося спаленням єврейського Центру, який розвивається кілька років. Багатонаціональний Дагестан лихоманило кілька днів. З огляду на наявність міжнародного аеропорту у Махачкалі, чутки про можливе прибуття ізраїльтян-втікачів для вкрай некритично налаштованих та неосвічених людей скидалися на правдоподібні.

«Активісти» обшукували у пошуках ізраїльських євреїв готелі. За кілька днів величезний натовп захопив аеропорт Махачкали та влаштував погром у пошуках євреїв з Ізраїлю. Усе це не могло статися якби не було сприяння влади. Північний Кавказ є регіоном з жорстким поліцейським режимом. Там неможливо проведення заходів протесту без жорсткої реакції поліції та спецслужб. Саме так сталося минулої осені під час протестів проти мобілізації у Дагестані. Зараз силовики усунулися. І це все в регіоні, де регулярно запроваджується локальний режим контртерористичної операції.

Показова і реакція влади, яка говорить про те, що протестувальники «були на межі порушення закону», дехто з них отримав адміністративний арешт на кілька діб. І це тоді, коли оголошено про шкоду у 300 млн російських рублів. Коли за антивоєнний плакат можуть дати реальний тюремний строк. Очікувано в інформпросторі зʼявляються командири підрозділів російської армії дагестанського походження з фронту в Україні, які закликають учасників протестів не порушувати Закон, а їхати воювати до них.

Тобто очевидно, що протест відбувся завдяки бездіяльності поліції та спецслужб. З огляду на те, що Північний Кавказ має безліч проблем, а саме високий рівень безробіття, відсутність можливості навчання рідними мовами, недовіра Москви до деяких ісламських течій, поширених у регіоні, на тлі високого рівня народжуваності це все призводить до соціальної напруги та незадоволення. Очевидно, що у такий спосіб Москва каналізувала перспективний протест. Подібно до того як це робилося у Російській імперії, владою був вказаний ворог - «євреї сіоністи із Ізраїля» та демонстративно дозволено атакувати його.

Додатково отримано компрометуючі матеріали на найбільш активних учасників протестів. Деякі з них вимушені були поповнити лави російських військ в Україні щоб вислужити «прощення від влади». Але тут і прорахунок російської влади. Антисемітизм ніколи не був поширений на Кавказі. Спровокувавши ці протести російська влада включила своїх мусульман у загальносвітовий ісламський контекст та дала можливість відчути силу.

Це - помилка, яка, можливо, призведе до послаблення позицій Москви. Подальші дії російської влади теж продемонстрували цікаву річ. Рівень контролю влади над життям євреїв та мусульман, формальність та імітаційний характер єврейського життя на території РФ. У Волгограді за ініціативою місцевої управління внутрішніх справ, для демонстрації «дружби народів» та того факту, що після Махачкалинського погрому у євреїв та дагестанців немає ніяких претензій один до одного, відбулася зустріч єврейських, іудейських, дагестанських та мусульманських організацій цієї області. Для підтвердження дружби було прийнято рішення провести спільно суботник - зпиляти сухі дерева та прибрати сквер біля синагоги Волгограда.

І тут справа навіть не в тому, що суботник у російській культурі є спадком комуністичного часу, як день безоплатної формально добровільної праці у неробочій час. А у тому, що ніхто з представників єврейських та іудейських організацій не помітив абсурду, не згадав про святість суботи для іудеїв та неможливість роботи у цей день…

***

Проводячи політику державного антисемітизму, Кремль, водночас тотально контролює життя єврейських громад Росії. У згаданій вище Єврейській автономній області, євреїв вже давно залишилося менше одного відсотку. У РФ відбувається укрупнення регіонів, скорочено Комі-Пермяцький автономний округ, де комі було близько половини. Скорочено Коряцький округ на Камчатці, де народи Півночі складали чверть. Але памʼяткою «сталінській національній політиці» стоїть Єврейська АО на Далекому Сході, символізуючи “відсутність” антисемітизму у Росії.