Крім того, завдяки М. Веберу «протестантська етика» стала своєрідним брендом, візитівкою протестантизму, який почали розглядати як фундамент економічного успіху західного світу. А проте, це зовсім не означає, що протестанти є природними ініціаторами, «першоносіями» капіталістичних ідей. Є підстави стверджувати, що в інших суспільствах вони схильні підтримувати і зміцнювати інші форми суспільно-економічного устрою. У цьому короткому екскурсі я дозволю собі проілюструвати це припущення в контексті української ситуації, користуючись, перш за все, власними спостереженнями і дослідженнями протестантського середовища в Україні.

В основі мого припущення лежить теза про те, що класична протестантська трудова етика, хоча і виявилася співзвучною ранньомодерному капіталізму, зовсім не визначала його. Радше її можна розглядати як певну реакцію релігійної спільноти на ті чи інші суспільні тенденції, які ця спільнота підтримала і яким дозволила закріпитися. Слід мати на увазі, що християнська проповідь і богослов’я (незалежно від конфесії) зазвичай направлені на пояснення світу, ніж на активну його зміну. Іноді вони легітимізують існуючий суспільний устрій, іноді заперечують, але в цілому він існує для релігійної групи як основне джерело ідей та стимулів до богословських рефлексій. Віруючі люди сприймають зовнішній світ як даний їм Богом, на основі чого у них складається розуміння їхнього власного місця в цьому світі. Біблія, священні тексти більш чи менш свідомо інтерпретуються таким чином, щоб знайти пояснення цьому ж таки, вже існуючому суспільному устрою з його політичними чи економічними тенденціями.

Характерні історико-культурні умови життя українського суспільства призвели до формування в місцевому протестантському середовищі специфічного ставлення до праці. Воно стало наслідком колективного досвіду віруючих, усталених практик і біблійних інтерпретацій. Деякі особливості цього ставлення цілком заслуговують на поглиблену увагу дослідників.

Важливим аспектом трудової етики наших протестантів (перш за все, представників традиційних і найчисленніших конфесій, як то євангельські християни баптисти, християни віри євангельської та споріднені з ними) є те, що серед них прийнято чітко розмежовувати працю на користь церкви і працю на робочому місці. Лише перша по суті вважається служінням Богу і отримує схвалення в протестантських общинах. Друга може розглядатися як позитивне явище тією мірою, якою вона забезпечує сприятливе середовище для місіонерства. Таке ставлення має історичні корені ще з радянського періоду. Примусовий характер праці в радянську епоху, а також низький рівень її оплати, призвів до знецінення її в очах людей. До того ж, працюючи на радянському підприємстві, віруюча людина часто піддавалася примусовому комуністичному та атеїстичному вихованню, тому любити працю на такому підприємстві було складно саме з релігійних міркувань. Надмірна відданість світській роботі легко могла бути розтлумачена у євангельській общині як «дружба зі безбожним світом», руйнівна для церкви.

Була ще одна обставина, яка робила церковне служіння пріоритетним у порівнянні з працею на підприємстві. Молитовні будинки, які держава цілеспрямовано руйнувала, потрібно було відновлювати і відбудовувати. Праця віруючих, їх особиста енергія і посвята були неодмінною умовою виживання церкви. За цих обставин проповідь про «відокремлення від світу» спонукала рядових віруючих спрямовувати основні сили саме на працю для церкви і всередині церкви. Поступово сформувалося уявлення, що лише таку роботу слід вважати «служінням Богу». До цього додавалося і поширене уявлення про «неправедність» і аморальність багатства і грошей, яке корелювало з насаджуваною в радянському (та й, певною мірою, в сучасному українському) суспільстві класовою неприязню.

У пострадянський період з’явилися нові напрямки релігійної діяльності та нові інституції такі, як християнські школи, місіонерські і парацерковні організації, реабілітаційні центри, християнські видавництва, музичні студії тощо. Церква ще більше потребувала рук і праці людей. Звичайно, в цих умовах служителі продовжували стверджувати пріоритет церковного служіння. Характерний вислів пастора однієї церкви: «якщо робота заважає служінню, то роботу треба покидати». Віра в те, що в церкві людина «служить Богу», а на роботі «заробляє гроші», лише зміцнювалася. В 1990х-2000х рр. багато праці було здійснено віруючими на волонтерських засадах, зокрема, у сфері будівництва молитовних будинків, проведення євангелізаційних заходів, організації шкіл і семінарій, доброчинності, публікації літератури. Згодом виявилося, що не завжди вдається успішно поєднувати церковне служіння і професійну діяльність, необхідну для прожиття. В таких умовах були різні стратегії вибору: декому з віруючих вдалося налагодити біль-менш стабільну фінансову підтримку для своїх церковних проектів, і вони змогли перетворити служіння на професію. Частина була схильна, як і раніше, поєднувати і те, і інше, балансуючи між духовними намірами і реальними можливостями. Були також і ті, хто обрали світську професію, покинувши активне служіння в церкві.

Вартий уваги аспект формування у віруючих характерного ставлення до професіоналізму. Оскільки церкви за природою є волонтерськими організаціями, то низький рівень професійного виконання різних видів церковної роботи в них в цілому допускається. Вважається, що щирість і бажання послужити Богу компенсує відсутність відповідних навичок або здібностей (наприклад, музичного слуху для співака в церковному хорі). В харизматичних церквах поширеною є також думка, що Господь неодмінно дасть всі необхідні ресурси тому, хто має стійке бажання Йому служити. Через це люди іноді беруться за справи, до яких не мають природних даних. В общині зазвичай толерантно ставляться до цього, тому звичка вірити, що «в Господі» тобі доступно все, укорінюється і відбивається на ставленні до професії загалом.

Цікавою особливістю наших протестантсько-євангельських церков (за винятком деяких, модернізованих напрямків) є те, що в них існує доволі чіткий розподіл служінь відповідно до статі. Наприклад, від жінки зазвичай очікують, що вона буде співати в хорі або вести біблійні уроки для дітей. Типово чоловічими вважаються служіння пастора, проповідника. Попри те, що стверджується моральна рівноцінність будь-якої роботи «в очах Божих», існують більш і менш престижні служіння. Поширеним стало також передавання служіння «у спадок», коли син пастора стає пастором, донька – дружиною майбутнього пастора, виникають пасторські династії. Дружини служителів стають керівниками жіночих гуртків, закріплюючи таким чином лідерські функції в церкві за своєю родиною. Існуючі практики розподілу служінь мають в собі одночасно ознаки традиційності, раціональності і соціального контролю.

Схильність церкви до розподілу соціальних ролей відображається також і на виборі віруючими професій. Деякі професії вважаються більш достойними для віруючої людини, тому що знання та навички, які вони дають, можна легко використати для церковного служіння чи практичного місіонерства. Скажімо, професійне навчання музики та співу цінується набагато більше, ніж прагнення стати професійним танцюристом. Ставати науковцем має сенс лише з метою науково доводити існування Бога і правдивість Біблійних істин. Існує також традиція схвалювати розподіл світських професій за гендерною ознакою. Наприклад, жінка – вчитель або лікар – це цілком нормально і навіть схвально, жінка – менеджер чи керівник власної фірми – менш прийнятне явище. Для чоловіка ж достойними заняттями можуть бути будівництво та інженерія, які будуть корисними також при побудові чи ремонті молитовного будинку. Цікаво, що політика як вид діяльності, з одного боку викликає осуд та підозрілість в середовищі християн, а з іншого, віруючих політиків розглядають як людей, які можуть допомогти у вирішенні конкретних питань життя помісної церкви. Не складно помітити, що такий прагматизм характерний для українського суспільства в цілому.

Відтак, в системі цінностей протестантської общини робота та професія мають сенс лише в тій мірі, в якій вони допомагають церкві, євангельській спільноті, сприяють її зміцненню, росту. Якщо професійна діяльність не дотична або потенційно суперечить церковними цінностям, то її не схвалюють, не бачать в ній практичного сенсу, тлумачать її як вимушене «заробляння грошей», що немає нічого спільного з християнською духовністю. В руслі цієї традиції, сучасні євангельські віруючі прагнуть розглядати світську роботу переважно як місіонерське поле. Таким чином вони долають моральне протиріччя, яке виникає тоді, коли вони змушені більшу частину часу і зусиль віддавати професійній діяльності, а не церковному служінню. Певне моральне задоволення робота приносить також і тоді, коли дає достатньо грошей для щедрих пожертв на користь церкви.

Проте, все частіше постає питання: чи може віруюча людина віддавати себе улюбленій роботі лише через своє особисте бажання? Як їй робити це без докорів сумління, знаючи, що вона обрала світську роботу, а не церковне служіння? Чи може така робота також вважатися служінням Богу? В нашому культурному контексті відповіді на ці питання не такі однозначні.

Дозволю собі зауважити, що специфічна євангельська трудова етика, яка проявляється загалом у професійному повсякденні, поступово формується у віруючих під впливом характерного для них способу життя, у тому числі життя в релігійній общині. Варто виділити сім настанов такої етики, усвідомлення яких може допомогти деяким християнам подолати внутрішнє моральне протиріччя і відчувати себе комфортніше на робочому місці:

1. Праця має бути не формальністю, а покликанням.

На відміну від радянської доби, сьогодні праця вже не має примусово-ідеологічного забарвлення. До того ж, суспільство перестає бути традиціоналістським, тому існує більше можливостей і варіантів вибору індивідуального шляху професійної самореалізації. Звісно, рутинність, одноманітність праці все ще можуть сприяти відчуженню і формальному ставленню до неї, що певним чином позбавляє таку працю морального виправдання. Тому критично важливим є знайти найкращий для себе вид професійної діяльності, орієнтуючись не стільки на поради батьків чи церковних авторитетів, скільки на власні здібності і вибір. У тих випадках, коли цього вдається досягти, внутрішня позитивна мотивація до праці має передумови зберігатися протягом тривалого часу.

2. Прагнення самовдосконалення і сприяння іншим у цьому.

Самовдосконалення може мати різні виміри – моральний, духовний, етичний, а також професійний. Воно є основою професіоналізму і лідерства. Професійне самовдосконалення поруч із особистою моральністю допомагає християнину відрізнятися від грішного світу, показувати позитивний приклад. Досконале володіння професією дає можливість змінювати цей світ на краще, стає своєрідним місіонерським свідченням для навколишнього оточення.

3. Простота і рівність у стосунках з людьми.

Етична настанова рівноправ’я походить від віри в те, що Бог створив всіх людей рівними, а Христос віддав Своє життя за кожного в рівній мірі. З іншого боку, дотримуватися простоти і рівності у стосунках найважче тоді, коли оточення намагається зловживати нею. До того ж, по мірі професійного просування чи підвищення статусу людини зростає спокуса гордості. Підтримання етичного балансу у цьому питанні є важливим елементом професійної місії християнина.

4. Чесність.

Достойним є саме по собі прагнення чесності, яке демонструють багато віруючих, до якого закликають служителі та богослови. В українському суспільстві, де корупція стала частиною культури, проблема чесності набула не лише особистісного, але й суспільного значення. Побутує думка, що чесним шляхом неможливо досягти заможності. Попри те, що чесність не завжди приносить прямі вигоди, в довготерміновій перспективі саме від неї в суспільстві з’являється більше довіри і стабільності.

5. Нонконформізм.

Готовність бути в меншості і при потребі йти на конфлікт великою мірою притаманна євангельським віруючим в силу особливостей життя їхньої конфесії. Звичайно, в професійному аспекті нонконформізм має врівноважуватися компромісними рішеннями в тих питаннях, які не загрожують християнським настановам і цінностям. В цілому схильність до нонконформізму допомагає людині не втрачати автентичність, внутрішню моральну і особистісну цілісність, бути собою у всіх ситуаціях.

6. Допомога іншим людям.

Будь-яка професійна діяльність так чи інакше має бути спрямована на покращення життя людей, як і суспільства в цілому. Це цілком корелює з цілями служіння Богу, яке у практичному вимірі часто є саме служінням людям. Зрештою, досконалий Бог завжди залишиться досконалим, а люди можуть стати кращими саме через наше служіння. Здатність скеровувати свої дії на допомогу людям, ставити відповідні цілі, зробити це мірилом свого успіху, - все це цілком християнський підхід до професійної діяльності.

7. Відмова від кар’єризму.

Кар’єрне зростання може бути природним результатом професійного росту, проте в окремих випадках воно стає метою саме по собі і через це створює непереборні спокуси. Для віруючої людини певний страх перед кар’єризмом є цілком природним. Він здатний стримувати її від нераціональної активності, підтримати мотивацію до праці, засновану на християнських цінностях.

Звичайно, цей перелік етичних настанов не є повним. Втім, дотримуючись їх, віруючі люди сьогодні можуть займатися професійною діяльністю, зберігаючи і реалізуючи в повній мірі свою християнську ідентичність. Чітке усвідомлення особливостей своєї трудової етики дозволить їм уникати докорів сумління з приводу того, що вони не церковними служителями, а живуть і працюють начебто «для себе». Опираючись на ці етичні настанови, вони можуть бути впевнені, що навколишній світ побачить в них християн.