Поглиблене міркування на цю болісну, але водночас величну тему, що відбувалось під час семінару «Українськи протестанти та екуменічна співпраця» (Український католицький університет, 28 жовтня 2024), наштовхнуло мене на декілька важливих моментів.

По-перше, спільне переживання травми, що відбувається під час російсько-української війни, є здатним глибоко поєднати українське суспільство. Хіба переслідування віруючих українців (не лише християн, до речі), що чинять окупанти, не доповнюють просто зараз трагічну спільноту сповідників? Хіба велика кількість наших співгромадян не є спільнотою мучеників не в релігійному, а в соціальному вимірі? Зараз у Україні мешкає трохи більше чотирьох мільйонів дітей. Скільки з них травмовані війною? Всі чотири мільйона. Під час великої мобілізації до війська приходять всі: атеїсти, мусульмани, юдеї, християни та представники інших релігійних традицій. Поруч із вірянами ПЦУ, РКЦ та УГКЦ оборону тримають чоловіки та жінки з протестантсько-євангелістських спільнот: баптисти, п’ятидесятники, харизмати та інші.

В цьому полягає другий важливий момент: розуміння релігійного різноманіття серед захисників України є здатним сформулювати ще один важливий термін — екуменізм героїв.

Так, саме екуменізм героїв, явище, що є здатним вплинути не тільки на релігійні громади, але й на все наше суспільство. Так, ми переживаємо спільну для нас травму війни, але ми гідні того, щоб не бути жертвами. Сьогодні саме в українському війську, особливо в спільноті військових капеланів, ми можемо побачити нову генерацію, приклад екуменізму, єднання героїв, що може стратегічно вплинути на все суспільство.

В ці трагічні часи ми маємо не тільки екуменізм мучеників, але й екуменізм героїв. На наших очах формується рух військових капеланів, що є рухом героїв з різних Церков та традицій, рухом екуменічним по своєї суті.

Велика війна стала викликом для всього суспільства. Так, певні релігійні традиції тримаються позицій радикального пацифізму, але переважна більшість українських Церков готові до того, щоб захищати країну, їхні віряни стали військовослужбовцями. Згідно з Конституцією України, кожен громадянин, кожний військовий має право на підтримку та супровід від капелана своєї традиції.

Діяльність військових капеланів керується Законом України «Про Службу військового капеланства» №1915-ІХ, що був прийнятий Верховною Радою України 30 листопада 2021 року. Присутність військового капелана у підрозділі це реалізація права військовослужбовців на вільне сповідання релігійних поглядів та момент практичного вирішення питання задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців, що гарантують їм 35 стаття Конституції України і Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Провадячи військову капеланську діяльність, душпастир має дотримуватися наступних принципів, які визначає Закон у Статті 5:

1) дотримання конституційного права військовослужбовців і працівників на свободу світогляду та віросповідання;

2) рівність представників усіх віросповідань, які проходять службу у війську;

3) рівність військових капеланів незалежно від їх приналежності до релігійної організації;

4) толерантне ставлення військових капеланів до представників інших релігійних організацій;

5) неприпустимість нав’язування релігійних чи інших переконань;

6) добровільність участі військовослужбовців, працівників та членів їх сімей у богослужіннях, релігійних обрядах;

7) рівність військових капеланів різних конфесій щодо використання духовних центрів.

Тому у роботі з військовослужбовцями капелан дотримується принципу «служити своїм, допомагати іншим, опікуватися усіма». Завдання військових капеланів Закон групує у чотири блоки: душпастирська опіка, релігійно-просвітницька робота, соціально-доброчинна діяльність, консультування військового командування з релігійних питань.

Для того, щоб виконати ці завдання ефективно та з повагою до «інших», військовий капелан має бути душпастирем, налаштованим на екуменічну співпрацю. Сьогоднішні українські капелани – це люди віри, духовні лідери своїх підрозділів, що розуміють власну ідентичність, але при цьому добре розуміють приналежність до спільної праці з капеланами інших традицій, приналежність до екуменічного руху героїв.

«Нас єднає поранений український воїн», — кажуть члени капеланської спільноти Київського центрального шпиталю. Серед цих капеланів, так саме як й серед поранених військових, є православні, католики, протестанти та мусульмани. Спільнота шпитальних капеланів в єдності служить пораненим воїнам, тому що бачить в кожному з них страждаючого Господа. «Благословенні Отцем», доглядаючи поранених доглядають Самого Христа (Євангеліє від Матвія, 25 розділ, 36 вірш).

Станом на сьогодні, в ЗСУ, Нацгвардії та Прикордонної служби існує близько 800 капеланських посад. Заповнено приблизно половина з них. Переважна більшість капеланів є представниками ПЦУ, на другому місті капелани від УГКЦ, далі – капелани від протестантсько-євангельської традиції, приблизно рівна кількість зараз капеланів від РКЦ та мусульманських спільнот. Як офіцери капеланської служби, вони діють в полірелігійному середовищі ЗСУ та в межах Закону про військове капеланство. Разом із цим, унікальність нашої ситуації полягає в тому, що в Україні є численні волонтерські ініціативи релігійних спільнот, що скеровані на допомогу та підтримку військовим. Наразі не існує статистичних показників, але за моїми оцінками, переважна більшість ініціатив «капеланів-волонтерів» має своїм підґрунтям саме євангельські спільноти. Тому, просто зараз формується й розуміння міжконфесійної та міжрелігійної взаємодії між цими капеланами та капеланами інших релігійних традицій. Формується екуменічна спільнота героїв.

Спробуємо окреслити надбання та проблемні питання у цьому процесі.

1. Наявність штатних військових капеланів від різних релігійних традицій є ознакою того, що ці спільноти відкриті та готові до співпраці з державою та іншими релігійними спільнотами.
2. Достатньо велика кількість штатних капеланів свідчить про те, що вони відповідають вимогам Закону (мають освіту, досвід служіння, готові на службу у війську на умовах контракту), отже, це є певним свідоцтвом соціальної зрілості їхніх спільнот.
3. Штатні капелани також налаштовані на екуменічну співпрацю у війську – цього від них вимагає Закон та існуючи потреби. Наприклад, капелани-протестанти звертаються до капеланів інших традицій, якщо в їх підрозділах є військові, яким потрібна підтримка капелана саме їхньої традиції.
4. До екуменічної співпраці капеланів спонукає також загальне розуміння спільної боротьби та спільного служіння українському солдату. «Нас єднає поранений український військовий», — знову згадаємо гасло капеланської команди київського шпиталю.

Проблемні питання у сфері екуменічної співпраці капеланів також існують:

1. Українська держава та, в цілому, суспільство, продовжують розглядати військове капеланство в першу чергу як службу, що проводить ритуальні дії. Дуже важливо розуміти, що капеланів має єднати служіння військовим та в цілому українському народові, а не поділяти колір одягу та специфіка проведення богослужінь.
2. Капелани певних традицій все ще не мають загальних та ефективних моделей для свого служіння, гостро стоїть питання богослужбового одягу та начиння – знову ж таки звертаючись до теми військово-релігійних практик, що для багатьох військових є головними у служіння капелана. Існують випадки використання капеланами елементів одягу, літургії та символіки інших традицій, що створює напруженість між капеланами цих спільнот.
3. Оскільки питання богослов’я та місії певних християнських спільнот по відношенню до суспільства та збройного опору все ще є відкритим, радикальні погляди деяких Церков чинять вплив на їх капеланів. Проявом цього є намагання «євангелізувати» військових, що гостро піднімає виклик прозелітизму – це слабо стосуються штатних капеланів, але, нажаль, доволі сильно пов’язано із ініціативами «капеланів-волонтерів», які непросто спрямовувати у цієї сфері.
4. Дещо насторожене ставлення до екуменічної співпраці находить своїх прихильників майже у всіх релігійних традиціях, тому ця настороженість може впливати на розуміння капеланського служіння як «власного» та «кишенькового». Таке ставлення здатне негативно впливати на взаємодію капеланів.

Ці питання мають бути вирішені шляхом динамічного формування власного богослов’я у Церков протестантської традиції, шляхом діалога представників релігійних спільнот із державною владою та, зокрема, із Службою військового капеланства та з іншими релігійними традиціями. Я абсолютно впевнений, що українськи капелани, разом із лідерами їхніх традицій, зможуть подолати ці виклики. Абсолютно впевнений, що члени екуменічної спільноти героїв розуміють глибину та цінність свого досвіду, та будуть транслювати цій досвід на власні спільноти, перетворюючись на носіїв добрих змін для них, та через них для всього суспільства, якому зараз вкрай важливо мати таки приклади єднання та співпраці на перемогу.