Дилема Ехнатона. Дилема України. Дилема Церкви - війна чи мир? 1336 р. до н.е. – 2014 р. н.е.

Церква 21 століття. Вона все більше починає уподібнюватися Церкві перших віків, коли та була у меншості серед язичників. На відміну від домінуючої у Середньовіччі, коли пацифізму в Церкві було дуже мало, а навіть звичайної доктрини «мирного спротиву» бракувало, на відміну від різного роду «священних воєн». Тепер Церква не домінує, а тому стає все більше миролюбною, дехто з членів Церкви проявляє беззастережний пацифізм («підстав ліву щоку»), або сповідує принцип: «наша справа – лише молитва».

Дилема Ехнатона

Приблизно у середині XIV ст. до Різдва Христового, тобто ще задовго до появлення Мойсея, правив Єгиптом молодий цар Аменхотеп IV, чоловік цариці Нефертіті. Згодом цей фараон змінив своє ім’я на Ехнатон. Зміна відбулася не випадково. В попередньому імені коренем була назва найбільш популярного бога Єгипту – «Амон». Ім’я «Аменхотеп» означало «Амон задоволений». Молодий цар провів відважну релігійну реформу, відібрав гегемонію у жерців бога Амона, яку їх бог мав у сонмі єгипетських богів та вважався найвищим серед божеств, а також був офіційним богом держави Єгипет. Жреці бога Амона мали головний храм у Фівах – столиці Єгипту. Це був бог сильний, між іншим покровитель воєн, йому подобалося воювати і він був «співучасником» всіх військових походів, благословив також поневолення та винищення ворогів. Під його знаменням Єгипет набув небувалої могутності і розширився до самої Месопотамії включно. Не дивно, що цей бог був дуже популярний і поважаний не лише серед фараонів та правлячих кіл, але також і серед звичайних мешканців Єгипту.

Аж ось молодий цар Аменхотеп IV, потомок славних фараонів-завойовників, серед яких найбільш знаменитим був його прадід Тутмос ІІІ, привертає значення колись першого серед богів, бога сонця Ра, головний храм якого знаходився у Геліополі. Це був теж важливий бог для Єгипту, всі фараони іменувалися «синами Сонця» і вважалися потомками цього божества. Колись він теж був досить «активним» у земних справах, однак потім, втомившись від державних справ, відійшов до небес і тепер з’являвся щоденно лише вгорі у виді сонячного диску, обігріваючи землю. Ранком єгиптяни його називали «Хепрі» (жук-скарабей, символ човна, яка переміщає сонячний диск), опівдні його називали власне «Ра», тобто «сонце», а ввечері – «Атон», дослівно «сонячний диск», але також «зігріваючий». Саме це ім’я взяв Аменхотеп IV за основу своєї релігійної реформи, проте змінив повністю теологію цього божества.

А змінив настільки, що багато дослідників вважає культ Атона у Єгипті за предтечу монотеїстичного Мойсеєвого культу Бога Яхве. Цей культ Мойсей міг пізнати, перебуваючи в Єгипті. Проте, якщо докладніше придивися до того, яким уявляв собі бога Атона Аменхотеп IV, а тепер уже Ехнатон («сяйво Атона»), то цей культ був скоріше предтечею уяви про Бога, яке висловив не Мойсей, але сам Ісус Христос!

Якщо древній Атон був просто сонцем, якому поклонялися, то згідно з Ехнатоном, Атон – це творець сонця. Він був першим богом, який виходив поза межі окремого племені чи народу (пам’ятаємо, що на початку Старого Завіту Бог Яхве є власне Богом одного племені – потомків Авраама). Атон був богом всього світу, всіх народів, творцем і батьком всіх людей. Він був подателем життя, де лише воно проявлялося у світі. Він був милосердним отцем всього сущого, нематеріальним, вічним Отцем людства, що лише символічно проявляє себе через сонячне світло. Варто теж сказати, що читаючи деякі гімни Ехнатона, і порівнюючи їх з деякими псалмами, робиться враження, що останні бути під виразним впливом перших, а деякі навіть майже збігаються. Ось один приклад: «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна. День дневі передає слово, ніч ночі об'являє вістку. То не слова, не мова, яких би голосу не було чути: по всій землі залунав їх звук, на край світу – їхні слова. На них він розіп'яв намет для сонця, і воно, немов жених, виходить із світлиці, веселе, немов велетень, що шлях свій пробігає. Від краю неба його вихід, і кругообіг його – до другого краю. І ніщо не сховається від його жару» (Пс 19 (18), 2-7).

Шукати Атона належить, як твердив Ехнатон, не на полі битви, не в силі і війнах, не в людських жертвопринесеннях, але в красі природи, в гармонії світу, і перш за все – в любові між людьми, передусім у сім’ях. Атон присутній всюди, в кожному появленні і прояві життя, він про все турбується з батьківською турботою. Фараон-реформатор заохочував своїх підданих звертися до Атона «Отче Небесний». Бога Атона не можна було зображувати, бо він не має конкретної форми. Сонячний диск був лише символом цього божества, але не самим богом, тому сонцю не належить поклонятися, але істинне поклоніння має відбуватися «в дусі і в серці», а культ повинен викликати не настільки страх, наскільки радість. Для Ехнатона бог Атон був животворною нематеріальною сутністю, теплом, він був «Атоном живим». Сонячні промені, які доходили до землі, були символом безпосереднього зв’язку між Атоном та людиною, між небом і землею, причому цей зв’язок був «теплим», «життєдайним», «благородним». Атон був «люблячим богом», він дарував свою любов та милість усьому своєму творінню, був «батьком та матір’ю для всіх, кого створив», він «обдаровував своєю милістю мільйони». В одному зі своїх гімнів Ехнатон писав: «Твоя любов велика і безмежна, ти наповнюєш землі Єгипту своєю любов’ю… Промені твої пронизують землі… Ти осяюєш їх своєю любов’ю». Бог Атон є тим, який «любить світ безмежно».

Задовго до згадуваного вже псалмопівця Давида, який писав «Як батько любить сина, так любить Господь, тих, що Його бояться», Ехнатон виразив це у своїх гімнах на честь Атона. Атон є богом милосердним, співчутливим людині, ніжним, не знаючим злоби та гніву. Любов переповнює його та виливається на всіх, починаючи з людей і закінчуючи найменшою польовою квіткою. Атон – безкінечно добрий, безкінечно милосердний, безкінечно гарний, безмежно люблячий. Атон – це джерело правди, він не любить брехню і фальш, він благословить тих, які живуть справедливо і у правді. Для людини знати бога Атона – це безмежне щастя у житті: «Життя – це споглядати тебе, смерть – це неможливість бачити тебе». Атон перебуває всюди, а перш за все – в серцях людей. І головне, Атон для Ехнатона – бог єдиний, інших богів нема і бути не може, він єдиний «владика доль», «повелитель фатуму», «хазяїн порядку», «джерело життя людини». Атон в уявленні Ехнатона був богом, який відрізнявся від усіх сучасних йому уявлень про Бога, навіть в тодішньому Ізраїлі. Він був «мирним володарем», який не зносив битв та чвар між людьми, не благословив жодну війну, жодне кровопролиття, особливо те, яке відбирало життя, бо він являвся його подателем.

Ехнатон був не лише теоретиком нової релігії, але також палким послідовником. Він відмовлявся висилати війська на придушення повстань у своїй величезній імперії, які виникали постійно, особливо в Азії. Він відмінив усюди людські жертвопринесення, а до себе наказав відноситися не як до бога, що було звичним для тодішніх володарів, але як до звичайної людини (хоча і божественного походження – «син Сонця»). Бо лише Атон є богом, лише він є «цар царів і єдиний володар земних владик». Лише Атон є «Цар і бог», а фараон на землі є тільки «сином бога», проте перш за все, як і всі інші – смертною людиною…

Однак така послідовність у реалізації нового культу «бога Любові» породжувала немало дилем. Вибігаючи наперед, треба сказати, що наслідки цього культу стали для єгипетської держави катастрофічними. Ехнатон ігнорував численні прохання про допомогу у боротьбі з завойовниками, що надходили з провінцій, не відповідав на листи з благаннями вислати війська у захоплені міста, в яких «течуть ріки сліз та море крові», відсилав з нічим посланців, які приходили особисто до фараона і свідчили, що відбувається на північно-східних кордонах імперії, особливо у Сирії. Ехнатон продовжував вірити, що Атон не благословляє воєн, і скоріше держава має понести ось такі терпіння і напади ворогів, аніж він мав би порушити принципи нової релігії, яку він вважав правильною і вірною, а ці її принципи – непорушними, незалежно від обставин, навіть найважчих.

Ехнатон проповідував чесність, простоту, щирість та гуманізм. В його серці не знаходилося місця для варварства. Заради цих високих принципів, які випередили його політичну епоху на понад три тисячі триста років, Ехнатон приніс в жертву все: і своє положення і безпеку своєї країни. Історики підкреслюють повну непрактичність такої позиції. Пізніші фараони виправили ці «помилки» свого миролюбного попередника, і відвоювали, наскільки це було можливо, втрачене за часів Ехнатона. Відвоювання, звичайно, відбувалося у звичний для тих часів спосіб: ріки крові, масові вбивства, криваві придушення повстань, показові екзекуції і т. п. Після дивного для більшості утопічного «раю на землі», тодішні життя і справедливість повернулися на круги своя…

Дилема України

Україна 2014 року. Мало що спільного з Єгиптом середини XIV ст. до н.е., так як Україна не є ані такою великою, ані такою могутньою, ані такою, що складається в основному з завойованих територій. Проте йдеться про сам принцип, що панував у політиці Ехнатона: ніякого насилля, ніякої війни! Навіть якби це стосувалося не лише приєднаних територій, але й самого етнічного Єгипту, біля берегів Нілу. У політичної еліти України немає також релігійних мотивів при виборі одного з двох: мирного протистояння чи збройного протистояння. Є якісь інші мотиви, яких різні аналітики та політологи нарахували безліч: і те, що ми (поки що) слабкі, щоб відкрито протистояти агресору, і те, що краще партизанити, коли ворог вже буде у цілій країні чи у якійсь її частині, і те, що це підкилимні інтриги Юлі чи когось там ще, і те, що сьогоднішня влада – безхребетна, і те, що хочеться уникнути великих жертв, і те, що ситуація в Криму настільки неоднозначна, що ніхто не хоче знову помилитися з силовим варіантом, бо це ніби заграє на руку агресору. Ну і т. д.

Противники «миролюбності» вважають таку позицію вичікування або «пасивності» згубною, бо ніхто нам не допоможе при нашій пасивності, агресор не зупиниться сам, якщо його не зупинити, жертв може бути більше, якщо агресор почне воювати не з армією, але з народом, країна ризикує скотитися до стану Абхазії чи Придністров’я… Що робити? Ціла дилема, і вирішити її мудро не так легко. Це ж не класична війна, тут задіяні провокатори, «зелені чоловічки», місцеве населення, агенти агресора, п’ята колона, інформаційна війна, геополітичні ігри та протистояння, слабка економіка, залежність від агресора на різних рівнях. У всякому разі, тривають вже довший час дискусії та суперечки між прихильниками та противниками відкритого силового протистояння не зовсім відкритій агресії сусідньої держави. Ситуація ускладнюється власне тим, що крім чорно-білого варіанту (війна або мир), є ще «сірий» – дилема між «війною та миром», або інакше кажучи, мішані почуття…

На щастя, Україна не зовсім сама у цьому нерівному протистоянні, весь цивілізований світ висловився у її підтримку. Власне, поки що лише «висловився». Дехто думає, що далі справа не піде, а якщо і піде, то не далеко. «Порятунок потопаючого – справа рук самого потопаючого» – у цьому переконується все більша кількість українців з песимістичними тенденціями, які себе вважають реалістами. Оптимісти натомість далі надіються на міжнародну підтримку, навіть якщо не мілітарну, то не менш дієву у наших часах – економічну. Йдеться, звичайно, про економічні санкції проти агресора, а властиво – проти ініціаторів агресії. І тут теж не все так чорно-біле. Є й такі, для яких очікування чи не очікування зовнішнього впливу на ситуацію в Україні є теж дилемою…

У всякому разі, якщо говорити про війну, то взагалі-то, ніхто її не хоче, але якщо йдеться про війну-захист, то тут думка поділена: свою батьківщину захищати треба, це святе, проте якими засобами, які кроки робити, як не проґавити час, як довести захист до перемоги? Багато питань, і тому багато спорів та думок, а звідси і ця дилема у тих, хто пробує тверезо мислити та тверезо оцінювати ситуацію, та не впадати в крайнощі.

Дилема Церкви

Церква 21 століття. Вона все більше починає уподібнюватися Церкві перших віків, коли та була у меншості серед язичників. На відміну від домінуючої у Середньовіччі, коли пацифізму в Церкві було дуже мало, а навіть звичайної доктрини «мирного спротиву» бракувало, на відміну від різного роду «священних воєн». Тепер Церква не домінує, а тому стає все більше миролюбною, дехто з членів Церкви проявляє беззастережний пацифізм («підстав ліву щоку»), або сповідує принцип: «наша справа – лише молитва». Інші, по другій стороні «барикад», вважають натомість, що боротися зі зброєю в руках, захищаючи свою Батьківщину – це свята справа, це воля Божа, це – конечна боротьба зі злом, коли вже всі інші засоби вичерпані… Ora et labora, «молися і працюй» – ось таке, можна б сказати, гасло християн, прихильників збройного опору окупанту. «Працюй» у даному випадку звичайно означає «воюй»…

З’являються однак щонайменше дві дилеми. Перш за все, власний приклад Ісуса Христа, засновника християнства. Він ніде не закликав до збройного опору проти окупантів його Батьківщини, тобто проти римлян. Навпаки, казав платити їм податки, а Богу молитися: «Богу – Боже, а кесарю – кесареве». Він заборонив своїм учням використовувати зброю, коли його прийшли схопити в ніч перед судом і стратою на хресті: «Всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть». З цього, звичайно, не виникає абсолютний пацифізм, як у Лева Толстого, Христос також не був ані радикальним правим, ані радикальним лівим фундаменталістом, проте його особиста постава до збройного опору була така, а не інша. Церква, щоб вирішити якось цю дилему, опрацювала певні принципи і умови, за яких морально допустимий збройний опір агресору.

Це однак не нівелює цієї першої дилеми християнина – як наслідувати приклад Христа, маючи автомат в руках? А особливо – другої. А саме, концепції Бога-Любові. Бога, у якого в діях і намірах нема жодної ідеї зла. Бога, котрий, як і у Ехнатона, є противником будь яких воєн. Християнин перед обличчям збройного опору знаходиться на роздоріжжі: або дивлюся на історію Старого Завіту, де проблем з війною проти ворогів взагалі не було – сам Господь Бог не раз і не два закликав свій народ до такого «джихаду» проти язичників чи загарбників, або дивлюся на Новий Завіт, на Бога, Який є Любов’ю, який закликає любити ворогів, не противитися злому, підставляти ліву щоку тому, хто тебе б’є у праву, віддавати плаща тому, хто забирає сорочку, не виривати кукіль, щоб разом з ним не вирвати теж добрі рослини… Улюблене цитування прихильниками війни зі зброєю в руках історії вигнання купців з храму не витримує тут критики – там не про збройний захист батьківщини від окупантів йшлося, але про призначення святині і про ревність щодо неї.

Чи християнська концепція Бога витримує критику реалій цього світу? Чи християнин з такою концепцію мусить погодитися на компроміс, що «наша Батьківщина – в небі», а тут ми лише «в гостях»? З чого виходить, що належить вести себе, як у гостях, а не як вдома. Чи християнин, сповідуючи ідею, тобто вірячи в Бога, Який є Любов’ю, приречений, як колись цар Єгипту Ехнатон, пожертвувати радше територіями своєї країни, життями людей на цих територіях, аніж порушити цю високу ідею, цей ідеал? Ось де справжня дилема, ось де виникають болючі питання, які свого часу звели Ехнатона передчасно у могилу, ось які дилеми з’являються, коли християнин хоч на момент перестає думати під припливом емоцій, а починає з холодною головою замислюватися над своєю вірою в Єдиного Бога, який є Любов’ю.

P.S. Концепція Бога-Любові не допускає однак, що Бог безсильний перед злом цього світу, що Він просто погоджується і констатує це зло, що Він дозволяє своїм вірним безжалісно помирати від рук ворога, не дозволяючи при цьому протистояти злу фізично. Вже цитовані слова Христа: «Всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» відносяться не лише до християн, до «нас», але власне до «всіх», тобто і до «них», до ворогів. Від чийого меча «вони» загинуть? Власне, тут залишається дилема: чи це я є тим, в руках якого буде меч смерті для ворога, якщо я вірю в Бога Ісуса Христа, в Бога-Любов?