Дмитро Степовик: «Філарет — народний архієрей»

До 15-річчя патріаршества владики20 жовтня 1995 року Всеукраїнський Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату обрав третім патріархом Київським і всієї Руси-України митрополита Філарета. Перед ним предстоятелями цієї церкви були визначні архієреї Мстислав Скрипник та Володимир Романюк.

Найстарший син українських селян Антона й Меланії Денисенків, уродженець села Благодатного Амвросіївського району Донецької області, Михайло (таким є світське ім’я патріарха Філарета) з юних літ обрав дороговказом свого життя служіння Богові й українському народові. На нього дуже вплинула загибель на війні батька Антона і, всупереч сподіванням родичів, юнак після школи вступив до Одеської духовної семінарії — єдиного православного навчального закладу, що йому радянська влада дозволила діяти в Україні. Потім була академія, здобуття науково-богословських ступенів; ректорство в Московській духовній академії; чернече, священиче та архієрейське багаторічне служіння.

Нині Москва — церковна і світська — не любить популярного архієрея Філарета за те, що після відновлення незалежності України 1991 року він на повен голос заявив, що в незалежній державі повинна бути незалежна церква.

І не обмежився заявою, а доклав колосальних зусиль, щоб це здійснити. За це Російська православна церква 1997 року наклала на нього анафему (тобто відлучила від своєї церкви, хоч на той час минуло уже п’ять років, як він її залишив). Жодна помісна православна церква офіційно не солідаризувалась із цією «карою», розуміючи її суто політичний характер.

Цими днями УПЦ Київського патріархату відзначає 15-річчя обрання (20 жовтня) та інтронізації на патріарший престол (22 жовтня) владики Філарета (Денисенка). На момент обрання патріархом владиці Філаретові було 65 років. Нині 81-річний Філарет так само, як і півтора десятка літ тому, сповнений енергії, волі, оптимізму, незламної віри у неминучість утворення єдиної помісної Української православної церкви.

Про владику Філарета я розпитала науковця, який давно із ним співпрацює як член Вищої церковної ради УПЦ Київського патріархату і професор Київської православної богословської академії. Це — Дмитро Степовик, доктор філософії, богослов’я, мистецтвознавства; академік АН вищої школи України, головний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського Національної академії наук України.

— Пане професоре, коли і як ви познайомилися із владикою Філаретом?

— Я знайомий із ним давно, але спочатку не безпосередньо, не особисто. Це сталося невдовзі після того, як владика Філарет прибув на Київську кафедру у 1960-х роках. Як православний християнин я часто заходив помолитися у собор Св. Володимира. Десь посередині літургії Філарет виголошував проповідь. Найсильнішою стороною мені видавалося тоді його проповідництво, оскільки так, як це робив він, у соборі ніхто не проповідував, принаймні за моєї пам’яті. Вражали простота мови, логіка, доведення складних богословських істин просто й дохідливо. Я вже тоді мав Новий Завіт, а потім усю Біблію. Деякі місця з неї допоміг мені правильно осягнути у своїх проповідях з кафедри Філарет. Я купував у соборі журнал «Православний вісник», який друкувався українською мовою, що було тоді рідкістю. В мене й досі є окремі примірники цього журналу. Є «Православний церковний календар» на 1974 рік зі списками імен, які слід давати людям, коли вони приймають святе хрещення. Редактором календаря був о. Іван Чернієнко, секретарем редакції — о. Роман Швець. Але в журналі й календарі відчувалися рука і благословення митрополита.

Та я в ті роки своєї молодості не думав, що колись дороги приведуть мене до особистого знайомства із цим легендарним архієреєм сучасності. Відбулося це після історичних подій червня 1992 року, коли об’єдналися УАПЦ — уже на той час церква патріарша, очолена митрополитом патріархом Мстиславом (Скрипником) і УПЦ МП, очолювана митрополитом Філаретом (Денисенком). Ці події спонукали до того, що вже при Мстиславі, а потім і при патріархові Володимирі, митрополит Філарет вживав заходи для відновлення навчання в духовних школах — семінарії і академії. Як відомо, духовна школа в Києві має глибоку 400-літню історію, бо заснована вона 1615 року під назвою братська школа. Згодом це — Києво-Могилянська академія, а з 1819 року — Київська духовна академія. КДА була відновлена 1993 року зусиллями владики Філарета і патріарха Володимира. Розмістилася Академія у стилобаті під Андріївською церквою.

Згодом на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, ще тоді не відбудованого, ми ходили на службу божу у невеличкий Івано-Богословський храм, званий Трапезною церквою. Одного разу, наприкінці літа 1993 року, тут служив митрополит Філарет. Коли владика виходив, то, називаючи мене по імені й по-батькові, підкликав до себе. Я був дуже здивований, бо особисто ми ніколи не розмовляли. І ось раптом владика знає не тільки моє прізвище, але ім’я та по-батькові. Я працював тоді, як і тепер, в Інституті мистецтвознавства, фольклористики й етнології, але ще не мав досвіду викладання у духовних закладах. А владика Філарет запропонував мені викладати історію християнського мистецтва. Я тоді мав уже декілька книжкових публікацій, з гравюри, з ікони, з цілої християнської іконографії. Я погодився і одразу після відновлення академії й семінарії почав читати курси лекцій з історії християнського мистецтва та візантології.

— І яке продовження мала ця перша зустріч далекого 1993 року? Ви — викладач, а в нього, як у правлячого архієрея великої церкви у великій державі, багато своїх обов’язків. Могло таке бути, що перша зустріч — вона й остання?

— На щастя — ні. Річ у тім, що владика Філарет не просто богослов, а учений богослов. З 1993 року й дотепер він опікується нашою Богословською академією. Постійно буває в нас в академії, уважно формує її ректорат, учену раду, професорсько-викладацький склад. Передав у академічну бібліотеку сотні рідкісних книг власної книгозбірні, допоміг кільком викладачам, зокрема й мені, видати декілька монографій з богослов’я та історії церкви, монастирів, житій українських святих. Коли я 2001 року захищав свою третю докторську дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора богословських наук, патріарх Філарет прибув на захист, уважно слухав моїх опонентів, мої відповіді їм; сам брав участь у дискусії. Він запропонував мені увійти до складу Вищої церковної ради патріархату, не раз запрошував супроводити його з делегацією в закордонних поїздках, зокрема до Сполучених Штатів Америки. Я від нього багато чого навчився. Богословські знання його глибокі, він чудово знає книги Святого Писання. Я шаную його стриманість, життєвий досвід. Найбільше, про що хотів би сказати, — це визначні його людські якості. Шаную його як людину патріотично налаштовану, яка безмежно любить Бога й Україну. Я постійно переконуюсь у цьому, ведучи з ним уже восьмий рік радіопередачі «Євангельська духовність і сьогодення» та «Християнські діалоги» на Третьому каналі Національного радіо. Патріарх Філарет роз’яснює і коментує кожний рядок Біблії. Я оцінив ретельність його знань, заглиблення його у богословські тонкощі, особливо у послання апостола Павла. Патріарх дає чіткі, зрозумілі для простолюддя пояснення.

Буваючи не раз у США й інших країнах із патріархом, я як член Вищої церковної ради Київського патріархату, побачив, що він уміє чемно спілкуватися з людьми різних категорій — зі старшими особами української діаспори, з молодими і навіть дітьми. Для кожної людини він знаходить слово. При цьому патріарх не намагається навмисно сподобатися комусь, не вдається до компліментарних висловлювань, а говорить спокійно, серйозно, як і належить ієрархові високої проби. І саме спокоєм, простотою, зваженістю кожного слова патріарх завоював надзвичайну популярність в Україні, а також в українському зарубіжжі, та й серед іноземців. Я був свідком цього, двічі, у 2007 і 2009 роках, коли у сенаті США у Вашингтоні один із сенаторів, що представляє в сенаті штат Канзас, — Сем Браунбек був настільки здивований глибиною знань патріарха щодо різних питань «духовного» життя, в тому числі й у США, що наприкінці обох бесід повторив одну й ту саму фразу: «Я повністю поділяю ваші погляди». Тут, у самому центрі Вашингтона, сенатори, конгресмени, урядовці, коли знають, що український патріарх перебуває у США, завжди хочуть із ним зустрітися й порозмовляти. Він завоював авторитет у державному департаменті і Конгресі Сполучених Штатів. У жовтні 2009 року патріарх прочитав одногодинну лекцію у знаменитому Інституті імені Джорджа Кеннана. До речі, на лекції і на зустрічі з пресою до цього інституту запрошують лише найвидатніших гостей американської столиці.

— Як патріарх працює, маючи багатомільйонну паству, сорок єпископів, декілька тисяч священиків, шість навчальних закладів?

— Про патріарха Філарета можна говорити багато як про ієрарха вищої проби, доброго адміністратора, визначного церковного чиновника — і в найкращому сенсі. Але я ще раз підкреслюю: мені він імпонує насамперед як патріотично налаштована українська людина, як муж глибокої віри в Бога, як громадський діяч, який іде в різні авдиторії — і добре, і погано налаштовані щодо Київського патріархату і його самого. Він провадить серйозну і дуже потрібну українському народові роботу. Ми знали його колись як російського ієрарха — за тих, радянських часів; і навіть сумнівалися, чи знає він узагалі українську мову. У мене особисто таких сумнівів не було. Я міркував так: якщо архієрей Московського патріархату в умовах радянських обмежень української мови належить до верхівки єпископату РПЦ, але видає журнал українською мовою «Православний вісник», то такий архієрей, мабуть, не тільки знає, а й любить українську мову. І якраз тепер, коли патріарх Філарет переклав із російського синодального видання найповніші тексти Святої Біблії, коли він переклав чимало богослужбових книг, то вже не один я, а весь народ переконався в його любові до мови нашої і до Вітчизни нашої. Біблію в перекладі патріарха Філарета сприйняли греко-католики, римо-католики, протестанти. Вони замовляють цей переклад для вжитку у своїх церквах. Метод його перекладу — це метод працьовитої і відповідальної людини. Він ретельно все перевіряє з ручкою в руках, слово за словом, причому не тільки у Києві, а й у своїх численних поїздках.

Усі ці риси характеру свідчать, що ми маємо ієрарха саме такого, якого вимагає наша складна доба і ситуація в українському церковному житті. Поміркуймо, яким був Київський патріархат у середині 90-х років ХХ століття і яким став Київський патріархат за останні 15 літ. Я не перебільшую його працелюбності в персональному вимірі. Він — звичайна людина простого селянського походження. Як і всі ми, він буває втомлений, буває сумний за невдачі й радісний з успіхів церкви. Кому допомагає Бог і з немічного робить духовну силу? Тому, хто розумом, серцем, обома руками тримається правди, не лукавить, не хитрує, не зловживає своїм становищем начальника, дбає про своїх ближніх, як про самого себе, й навіть більше за самого себе. Такі риси я помічав у владики. І в наш час гіпертрофованого егоїзму особливо цінуєш ці риси, бо людина його формату, його становища могла б поводитися зовсім інакше, а він не дозволяє собі такої поведінки, бо має в серці страх Божий.

— Ви згадали, що подорожували з патріархом за океан. Відомо, як обставляють свої візити за кордон великі начальники. Ось недавній приклад приїзду в Україну «гостя» — московського очільника РПЦ Кіріла Гундяєва: гучно заявляв, ніби він — «наш» і приїхав до «свого» народу, а мав при собі сотні охоронців і почет із десятків помічників; «мерседеси», п’ятизіркові готелі, вишукані наїдки. Одним словом — сучасний імперський «апостол» XXI століття. Я мала щастя бути в патріаршій делегації в США 1998 року і щось такого не помічала при поїздках святійшого Філарета.

— Владика Філарет — не імперський патріарх, а народний, і такої помпи, якою вже двічі обставляли при приїздах в Україну Московського патріарха Кирила, ніде у Філарета не буває і близько. А якби хтось і хотів улаштувати йому таку пишноту, він це одразу б відкинув. Знаю це, бачив це. Патріарх Філарет — скромний. Ми, які інколи подорожуємо з ним, спостерігали під час поїздок, як ретельно обстежують на летовищах авіапасажирів, щоб вони у літаки не брали нічого зайвого. Натякали ми службовцям: мовляв, це — патріарх, літня людина, пропустіть його так. Але там, на Заході, у поїздках усі рівні. Та й сам владика не прагнув домагатися якихось привілеїв і казав: «Я, як і кожний подорожуючий, маю піддаватися усім правилам перевірки, які тут є». Я не раз спостерігав вияви його безпретензійності, спокійного ставлення до незручностей, готовності без нарікань переживати труднощі в критичних ситуаціях.

— Чи є шанси, що Москва, Московський патріархат колись змінить своє неприйняття УПЦ Київського патріархату й персонально владики Філарета?

— Шанси є, але сьогодні вони нас особливо не цікавлять. Київський патріархат незнищенний. Він не може бути скасований, навіть коли б Кремль разом із Московським патріархом так натиснули б на слухняну їм нинішню владу в Україні, що ця остання зробила б безумний крок і зняла з реєстрації Українську православну церкву Київського патріархату. Між іншим, таку «пораду» давали українським політочільникам під час приїзду Кирила в Одесу. Здогадуємося, що «пораду» було відхилено.

Московський патріархат нікуди не дінеться і свого часу змушений буде визнати абсолютну й повну незалежність від себе Української православної церкви. І ця церква завжди буде патріаршою, не «чиєюсь» митрополією; буде єдиною і помісною. Але потрібен час. У російському православ’ї дуже мало християнства. Вони кажуть, що є православними, але уникають називати себе християнами. Бо знають, відчувають, що такими не є. Ну скажіть, що це за «православ’я» і що це за «християнство», в якому євангельську любов до сусіда замінено на сатанинську ненависть — аж до того, що змушують перехрещувати дітей, якщо вони вже охрещені в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа священиком Київського патріархату?

Гадаю, серед російських верховод мали б бути тверезі люди, не одурманені чадом шовінізму й сверблячки поглинути Україну. Не так вірю навіть цим тверезим (бо ж це істина, що «найдемократичніша» російська демократія закінчується на українському питанні), як Богові, який оговтає їхню ні в чому не засновану гординю і змусить жити із сусідами так, як належить цивілізованому — хоча б на словах християнському — народові.

— І останнє. Представники Московського патріархату твердять, що основною перепоною до «вирішення питання православ’я в Україні» є якраз наш дорогий ювіляр — святійший патріарх Філарет: мовляв, якби не він, усе б вирішилося добре і швидко. Цьому слід вірити?

— У жодному разі — ні. Це стара пісня підступної Сирени — знаєте цей образ із античної міфології? Мета вчаділих шовінізмом — вирішити «українське питання» поглиненням: економічним, політичним, фінансовим, територіальним і, звичайно, церковним. Тому каже приказка: не вір псові спереду, а коневі ззаду! Вороги Київського патріархату й особисто предстоятеля церкви владики Філарета не втомлюються вигадувати різні страшилки й пропагандні штампи, нібито Філарет — гордий, владолюбний, навіть жорстокий (я за 15 років не чув, щоб він на когось навіть підвищував голос), і що тільки через нього в Україні досі не об’єдналися три православні церкви. Я особисто маю таку думку: ці особи приписують святійшому Філарету власні гріхи й вади, вважаючи, що він схожий на них самих.

П’ятнадцять мільйонів православних християн Київського патріархату, християни інших церков, українська інтелігенція, усі порядні люди думають і чинять інакше: патріарх Філарет — на висоті свого становища. Ми щасливі, ми дякуємо Богові, що сьогодні маємо такого предстоятеля нашої святої церкви. Церкви справді Української і справді православної — церкви Київського патріархату. Київський патріархат — це даність Бога, і даність довічна!

Ніна БАЙ

"День", 20 жовтня 2010