До 100-річчя вбивства Миколи Леонтовича

23 січня, 16:05
Композитор Микола Леонтович у молоді роки - фото 1
Композитор Микола Леонтович у молоді роки
7 година ранку, 23 січня 1921 року. Рівно 100 років тому. Пострілом з гвинтівки агент російської ЧК вбиває композитора Миколу Леонтовича. Він стікає кров'ю на дивані у батьківській хаті в селі Марківка на Поділлі.

В цей самий день, 23 січня 1921 року, у Парижі у відомому Театрі Єлисейських полів (Théâtre des Champs-Élysées) твори Леонтовича зривають овації французької аристократії. Через кілька годин після трагедії у Марківці (це денний концерт Matinée).

"Досконалість невимовна... мені бракує слів", пише паризька газета «La Press» того ж дня.

«Це одна з найцікавіших подій сьогоднішнього Парижу», зазначає «Journal Des Debats».

«Цей хор є одним із найбільш цікавих явищ. Я навіть наважусь сказати – найкращим з усього, що я коли-небудь чув у своєму житті, день у день слухаючи вистави, про які пишу", зізнається музичний критик «L`Homme Libre».

«Це ніби сам народ висловлює себе. Ніби він промовляє до нашого народу», резюмує «L`Humanité».

Втім до делікатної і ненав'язливої, музичної, промови українців ніхто з політиків в Парижі так і не прислухався. Антанта не підтримала незалежності України. Українську Народну Республіку окупували російські большевики, які одразу ж розпочали чистки свідомих українців.

Серед них - і геніальний композитор, автор "Щедрика", колишній урядовець Міністерства освіти та мистецтв УНР, діяч українського автокефального церковного руху, автор першої україномовної Літургії.

Період тріумфів Української Республіканської Капели, що тривав упродовж 1919-1921 років у 10 країнах Західної Європи, був найубогішим в житті Миколи Леонтовича.

«Для сім’ї не вистачало харчування, не було одягу», пише в монографії про Леонтовича вінницький музикознавець Анатолій Завальнюк.

Про цей період також згадує донька композитора Ольга: «Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене погостювати до дідуся в Марківку, з надією, що, вертаючись, я принесу сяких-таких харчів».

Після від'їзду хору Кошиця з Києва, повертається зі столиці на Вінничину і Леонтович (працював разом з Кошицем у музичному відділі УНР-івського Мінкульту).

Гнат Яструбецький подає, що в листопаді 1919 року він пішки йде з Києва до Тульчина (близько 350 км): «Осінню в листопаді 1919 році Микола Дмитрович у благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений, пішки прийшов з Києва до Тульчина і знову оселився тут».

Втім саме в цей час, у листопаді 1919 року, у Парижі відбувається перша прем’єра його «Щедрика».

"Це турне патріотичної та музичної пропаганди, яку президент молодої Української Республіки спорядив до Франції. – Пише про музично-дипломатичний проєкт Симона Петлюри музичний критик Парижа Луї Шнайдер в газеті "The New-York Herald", 9 листопада 1919 року. - В репертуарі українців найбільше нам сподобалась градація мотивів, їх характерний орієнталізм, а також вибухи щирої веселості, особливо в "Щедрику" – пісні, що починається з раптового наступу, і в якій ефекти справді чудового гумору формуються шляхом простої градації голосів".

Українські концерти, що мали підняти престиж України в очах західного світу, стають подіями №1 в музичному житті Європи.

Про це є безліч свідчень. Ще більше свідчень - про геній Леонтовича. Його «Щедрик» зриває овації у Відні, Празі, Лондоні, Парижі, Брюсселі, Амстердамі, Барселоні, Женеві, Варшаві. Загалом – у 45 містах 10 країн Західної Європи.

Так, лондонська газета «The Daily News and Leader» писала 4 лютого 1920 року: «Багато пісень були виконані на біс – майже всі. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати "Щедрик" і "Ой там за горою" – обидві створені Леонтовичем».

Бельгійська газета «Le XX Siècle» подає 10 січня 1920 року, через день після української прем’єри в оперному театрі Ла Моне: «Згадати варто, адже це чарівно проспіваний шедевр народного мистецтва, – "Щедрика" в аранжуванні Леонтовича. Глядачі вітали його оваціями стоячи, з ентузіазмом викликаючи на біс».

Барселонське видання «Das Noticias» пише після української прем’єри в Іспанії 29 січня 1921 року: «Публіка зазначила, що найбільше їй сподобались аранжування Леонтовича, котрі часто викликали на біс».

"Цей український гашиш – найсолодша з отрут", каже Павлу Зайцеву, Головноуправлячому мистецтв УНР, під час концерту у Берліні одна німецька професорка про «Щедрик» Леонтовича.

І так далі.

Про тріумф творів Леонтовича на концертах Капели УНР свідчили й самі хористи.

Левко Безручко згадує про прем'єру в Парижі 6 листопада 1919 року: «В другому відділі концерту на bis співали "Щедрик" (Леонтовича), а в третьому – "Ой пряду, пряду" (Леонтовича)».

«Фурори робить "Щедрик" Леонтовича і "Ой пряду" Леонтовича», подається у подорожньому журналі хору про концерти у Бордо.

Чи не найбільше "бісірували" Щедрика у Нідерландах.

Софія Колодіївна згадує про концерти в Гаазі, Амстердамі й Роттердамі:

- Публика приймає нас тепло, "Щедрика" співаємо на "bis" (Роттердам, Doelen Zaal, 19 січня 1920 року);

- На "bis" співаємо "Щедрик" і "Опеньки" (Гаага, Koninklijke Schouwburg, 22 січня 1920 року);

- На концерті присутні рецензенти всіх часописей амстердамських. На "bis" співаємо "Щедрика"» (Амстердам, Hollandsche Schouwburg, 24 січня 1920 року);

- Співаємо гарно, з настроєм. На "bis" співаємо "Щедрик" Леонтовича (Гаага, Dierenfuju, 25 січня 1920 року).

У січні 1921 року Українська Республіканська Капела отримує останню квоту державного фінансування. З останніми надіями хористи вирушають до Парижа.

20 січня 1921 року на їхньому концерті присутня відома французька балерина Айседора Дункан, що вписує до книги відгуків Капели: "BRAVO!!!". Тут же підписався й генерал французької армії Моріс Пеле.

«Здається, що велика зала Théâtre Des Champs-Elysées перетворилась на храм, - пише 23 січня 1921 року в газеті «La Soireé» відомий французький критик Луї Лалой. - Дивно, що нагорі не грає орган. В антракті юрба "вірних" проходжається… Пан Жан Перір’є говорить з захопленням про ці палкі і так велично поставлені голоси. Пані Айседора Дункан з групою молодих людей одягнена сьогодні елегантною парижанкою, що дивує «неофітів». Атмосфера інтимна й симпатична. Директор Жак Еберто стискає руки приятелям. Тут зібрались усі ті, хто не пішов на "Летючу мишу"».

Поки паризька преса друкує ці слова, у Марківці вбивають Леонтовича. В Парижі ніхто не знає, що автора улюблених творів - "Щедрика", "Прялі", "Почаївській Божій Матері", "Ой там, за горою" щойно не стало.

Та й чи є комусь до того справа?

Про останню зустріч з Леонтовичем згадує його колега по єпархіальному училищу, учитель музики Яким Грех:

«Це було після Різдва 1921 року. Я дуже здивувався, коли побачив на подвір’ї прямуючого до мене Леонтовича. Він був убраний в старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина з старого одіяла. На руках рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани – сіро-чорного кольору – з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене – калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодаючий, аж ніяк не Леонтович…»

Таким був композитор незадовго до смерті.

Той самий диван, на якому було застрелено композитора Миколу Леонтовича. Зберігається у Музеї Леонтовича в селі Марківка - фото 65491
Той самий диван, на якому було застрелено композитора Миколу Леонтовича. Зберігається у Музеї Леонтовича в селі Марківка

 

В цей час він пише свою оперу "На русалчин Великдень". Оперу, яка після презентації українського фольклору, що так вразив Європу, могла ще більше підняти планку української музичної культури.

І України, як держави.

Втім оперу він так і не дописав.

Могила Миколи Леонтовича у селі Марківка на Вінничині - фото 65492
Могила Миколи Леонтовича у селі Марківка на Вінничині

 

І про американський контекст Миколи Леонтовича, 100-річчя вбивства якого ми сьогодні згадуємо.

5 жовтня 1922 року – прем’єра хору Кошиця в Carnegie Hall у Нью-Йорку.

Наступного дня нью-йоркська газета «The Sun» подає:

«Минулого вечора в Carnegie Hall пройшло палке прийняття Українського Національного Хору. Це був час гарячої сердечності й ентузіазму, що нагріває термометр до кипіння й вибуху. У таких веселих колядках, як "Щедрик", жіночі голоси лунали високо, вишукано і природно... Квіти сипались на сцену... Публіка підтримала прийом великими оваціями. ‘Щедрик’ викликали на біс».

Через десять днів після прем’єри ще одна газета («New York Tribune», 16 жовтня 1922 року) підтверджує фурор «Щедрика»: «…Засвідчуємо ефект соло у пісні "Щедрик", яка у виконавців була однією з перлин вчорашнього концерту, як і першого концерту хору десять днів тому».

Через пару днів про Леонтовича писатимуть у Вашингтоні:

«Хто сказав, що дитинство зникає? Український хор продемонстрував, що молодість і безпосередність можуть існувати не лише в людині, але й в націях. Не часто прихильники музики мають таке задоволення. Найпрекраснішою була пісня "Ой пряду" Леонтовича» («The Washington Herald», 20 жовтня 1922 року).

Американський імпресаріо Макс Рабінов презентує в США Український Національний Хор під орудою Олександра Кошиця. З буклету українських гастролей в США, 1922 рік - фото 65495
Американський імпресаріо Макс Рабінов презентує в США Український Національний Хор під орудою Олександра Кошиця. З буклету українських гастролей в США, 1922 рік

 

Упродовж 1922-1924 років українці дають близько 200 концертів у 115 містах США. Виступають не лише у найвідоміших концертних залах, але й університетах (Harvard University, Yale University, Cornell University, Purdue University, Princeton University, University of Missouri тощо).

Декан музичної школи при Єльському університеті, композитор Девід Стенлі Сміт писав 22 жовтня 1922 року після українського концерту в університеті: "Високий технічний рівень хору і його абсолютна майстерність в музиці вражають. Деякі з досягнутих ефектів могли б здатися неможливими для виконання, якби я сам не почув, як їх було виконано".

Як згадує Олександр Кошиць, під час українського виступу на американському конгресі преси сенатор Джордж Пеппер сказав: "Українці першими приїхали в Америку не брати, а давати".

"Якщо хтось співає тільки голосом, то цей народ – власною історією", пише «The Pittsburgh Post», 25 жовтня 1922 року.

"Ті, що не були на концерті, не можуть собі навіть уявити, що вони втратили, бо в Далласі ще ніколи не було чогось подібного», - з відгуку «Times Herald», 5 грудня 1922 року.

Таких відгуків - сотні.

Паралельно український чудо-хор виступає у Мексиці, Канаді, Бразилії, Уругваї, Аргентині, Кубі. На їхніх концертах - президенти, міністри, генерали, музиканти, прості люди, діти.

Лише на знаменитому концерті у Мехіко на стадіоні, де зазвичай проходять бої биків (корида), український хор, за спогадами Кошиця, слухало майже 40 тисяч глядачів.

Усього за два роки гастролей уславлені українські співаки дають понад 400 концертів у 150 залах 150 міст Північної й Південної Америки. Лише у США за попередніми архівними підрахунками виходить близько півтисячі рецензій з оцінкою української музичної культури. У безлічі з них згадується Леонтович.

У Мексиці про «Щедрика» Леонтовича пише відомий композитор Мануель Понче: «’Щедрик’ вражає ритмом». А ефект мексиканських гастролей хору Кошиця характеризує не інакше як за висловом Цезаря: «Vine, Cante y Vencí» («Прийшли, заспівали, перемогли»).

Аргентинська преса пише: "У кожній пісні вібрує українська душа" («La Patria degli Italiani», 11 червня 1923 року).

Уругвайська зазначає: "Ми вбачаємо в концертах українського хору те, що сприятиме піднесенню нашої власної музичної культури" («El bien publico», 29 липня 1923 року).

В Бразилії також полюблять українську музику і «Щедрика», хоч саму назву пишуть з помилками («Stehedryk», подається в афішах).

Відомий вчений, президент Бразильської академії літератури Енріке Коелью Нетто, начуваний про українські змагання за незалежність від хористів, пише в своїй статті: «Співай же, полонена Україно! Розсипай по світу пісні синів твоїх. Прийде і до тебе весна, якої ти так чекаєш!» («Journal do Brasil», 23 вересня 1923 року).

У рік завершення світового турне Капели Кошиця, і через три після вбивства Леонтовича, відомий американський драматург Клей Грін напише у своїй рецензії в «The San Francisco Journal» (1 лютого 1924 р.):

«Вони представили нашій країні не лише найкращий спів, який ми тільки чули. Але й нанесли Україну на мистецьку мапу світу, як залюблену у музику націю. Це в той час як ми вважали її за спустошену землю бродячих козаків і сільського люду».

Творчість Леонтовича прославить і спозиціонує Україну на світовій культурній мапі. Нагадає світові про українську боротьбу за незалежність, інтернаціоналізує українську музичну культуру у світовому масштабі.

Про те, що саме твори Леонтовича, і зокрема його "Щедрик" був хітом українських світових прем'єр засвідчить і сам диригент Олександр Кошиць: "Щедрик" був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях упродовж 5,5 років".

І це станеться задовго перед тим, як Пітер Вільговський запатентує "Carol of the Bells" (листопад 1936 року).

1973 року в листі до українського музиканта, засновника Українського музичного інституту в Америці Романа Савицького він зізнається, що почув твір Леонтовича на концертах хору Кошиця у США. "Я почув Щедрика у виконання Українського хору і отримав копію його рукопису.., - писав Вільговський. - Оскільки молодь не хотіла співати українською, мені довелося написати англійський текст" (дякую Анатолій Паладійчук за знахідку цього свідчення і за нещодавнє привезення платівки з першим виконання "Щедрика" до України!)

До цього "Щедрик" Леонтовича не лінуватимуться співати й друкувати саме в українській версії. Маємо переклади тексту твору Леонтовича на різні мови світу - німецькою, французькою, англійською. З'являться навіть адаптовані переклади "Щедрика", як в пісні "The Bluebirds", що вийде друком 1933 року з подачі американського музиканта Макса Крона (знову ж таки - знахідка Анатолія Паладійчука).

Втім навіть коли пам'ять про прем'єри хору Кошиця згасне і на заміну прийде Carol of the Bells, про Леонтовича у США не забуватимуть. У публікаціях преси і в 1940-х, і в 1950-х роках його авторство згадуватимуть поруч з Вільговським.

Посмертний портрет композитора Миколи Леонтовича авторства художника Бориса Реріха, 1921 рік - фото 65494
Посмертний портрет композитора Миколи Леонтовича авторства художника Бориса Реріха, 1921 рік

 

А 1977 рік до 100-річчя з дня народження українського композитора ЮНЕСКО оголосить роком Миколи Леонтовича. Ініціюють зібрання світової колекції "Щедрика". Втім задум так і не реалізують.

Чи не час сучасній, незалежній Україні нагадати світові про його стару закоханість?

Маємо чудові нагоди:

2022 рік – 100-річчя американської прем’єри «Щедрика» у Нью-Йорку (з Карнегі хол уже ведуться перемовини щодо ювілейного концерту).

2027 рік – 150-річчя від дня народження Миколи Леонтовича.

І насамкінець. Ще раз про завдання, які покладав український уряд і Симон Петлюра на турне Української Республіканської Капели не лише в Європі, але й в Америці. Як кажуть в наукових публікаціях: "До питання американської прем'єри "Щедрика":

«Головний Отаман Петлюра передав мені особисто, коли я гостив в него, свій горячий апель до Американських Українців, - писав 24 листопада 1919 року в своїй статті в газеті «Український Голос» (Вінніпег) член української делегації на Паризькій мирній конференції Осип Мегас, - і прохав від них як найбільше моральної, а також і матеріяльної помочі для Української Державної справи, віруючи твердо, що спровадженє Української Републиканської Капелі, яко Державної Української інституції до Америки і Канади сильно скріпить нашу загальну пропаганду за океаном».

Тіна Пересунько