До кого приїздив Патріярх Кирило?
Владика ІГОР (Ісіченко), архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ
Цікава річ: по закінченні візиту Московського Патріярха в Україну деякі російські оглядачі поквапилися заявити про нові аспекти української політики РПЦ, про повагу до українського народу, його суверенітету, про братні почуття, виявлені Святішим. Сам же Патріярх Кирило без зайвої скромности вже згадав при зустрічі з президентом Росії Медведєвим про натовпи людей, які скандували під час його поїздки „Кирилл – наш Патриарх” й цим нібито засвідчили збереження духовної спільности українського та російського народів.
Для українця, котрий стежив за візитом і слухав виступи Патріярха Кирила та осіб з його оточення, дещо дивна інтерпретація. Але нам важко зрозуміти, наскільки міфологізованим є образ України навіть – а може, насамперед, - у баченні наших найближчих сусідів.
Коли Патріярх Кирило мандрував Україною, я саме дочитував книжку інтерв’ю о. Йоахима Бадені, польського домініканця, батьки якого мали на початку ХХ ст. маєток у Буську. Захоплено розповідаючи про свою любов до України, о. Бадені, син австрійського дипломата й онук намісника Галичини, пригадує Буг, довгобородого лірника, степи, які, здавалося йому, починалися вже десь неподалік (за Буськом!), і все це асоціюється в його свідомості з образами Сенкевичевої трилогії. Прихильний до України росіянин, напевне, так само шукатиме серед нас гоголевих персонажів: простакуватих, хитрувато-наївних, сервілістичних. Спроби такого простодушного, інфантильного народу будувати своє державне життя сприймаються як недоречність. Хіба ж рідко багатий господар, випивши після сауни коньяку, починає по-дружньому допитуватися в нашого заробітчанина десь на будові підмосковної дачі: «Иван, ты же хохол — наш, русский человек, зачем тебе эта незалежность?» Змушені недолею, наші люди здавна навчилися підігравати в таких ситуаціях співрозмовникові. А той і не припускає, що український ґостарбайтер має свою національну гідність і сприймає його слова за образу.
В мене склалося враження, що і сам Патріярх Кирило, і московські організатори його візиту складали програму в розрахунку на таку собі міфологічну країну, де живуть кінематографічні тараси бульби, готові покласти життя за московського царя, боронячи його від ворогів-католиків. Країну, яка роками моделюється в свідомості росіян і давніми культурними стереотипами, і новітніми пропаґандистськими штампами. Коли б не Ющенко, то в цій країні міфів не було б ані УАПЦ з УПЦ-КП, ні розмов про автокефалію. Та й країна ця, напевне, повернулася б до Москви в статусі автономної республіки.
Зімітувати подорож у цю країну за новітніх технологій ще легше, ніж за потьомкінських часів. Прекрасні українські монастирі створюють чудове тло. Мовчазними статистами виступають місцеві священнослужителі. Роль вдячної й відданої пастви виконують звезені автобусами незмінні бабушки різного віку та барвисті козачки. Доповнюють картину, звичайно ж, високопосадовці, які виразно демонстрували перед телекамерами відданість „канонічному православ’ю”.
Для сучасного українця показна пишність богослужінь, активно демонстровані багатство і впливовість московських гостей, суто політична (один речник РПЦ винайшов, правда, евфемізм – „світоглядна”) риторика, неприхована зверхність щодо місцевої традиції та іґнорування реального порядку речей виводили патріярший візит поза виміри реального життя в сферу церковного „реаліті-шоу”. Зрештою, контакт із паствою не був передбачений і ретельною охороною учасників візиту від будь-яких зовнішніх контактів. Навряд чи серія репортажів про перебування Патріярха Кирила в Україні позначиться на повсякденному житті мільйонів його парафіян, котрі продовжили існувати в цілком іншому вимірі, більше, ніж популярний телесеріял. Сумнівно, що й учасники урочистих богослужінь зможуть уже зараз пригадати слова з патріярших проповідей.
Але є один безперечний здобуток патріяршого візиту, за який йому повинні бути вдячні вірні не лише УПЦ-МП, а й УПЦ-КП та різних відламів УАПЦ. Цей у чомусь ірраціональний візит змусив нас з особливою гостротою замислитися над сучасною місією Православної Церкви та її перспективою. Припустімо, з Божої ласки нам вдасться подолати розкол. Українська Православна Церква стане єдиною й займе гідне місце в диптиху Помісних Церков, десь там слідом за Російською. А що далі? Знов повертатися до середньовічної візантійської „симфонії” Церкви та держави? Дбати про кланові привілеї клиру, примноження церковного майна та політичної ваги духовенства? Повертатися в минуле, аби знов прийти до богоборницької революції та вибуху войовничого антиклерикалізму?
Візит Патріярха Кирила дуже виразно показав, якою воліли б бачити Православну Церкву сучасні політичні й бізнесові еліти. І тим самим він знов звернув нас до ключової проблеми української православної спільноти: а якою б ми прагнули бачити нашу майбутню об’єднану Помісну Церкву – не лише з погляду суто канонічного або світоглядного, але й щодо методів здійснення нею пастирської місії, стосунків клиру й мирян, мови богослужіння та проповіді в широкому культурологічному чи навіть семіотичному сенсі, суспільного служіння, адміністративного устрою, організації власного господарювання тощо. За це і годилося б подякувати нашому недавньому московському гостеві.
