«До нас приїжджають лише божевільні або віруючі», — ділиться Валерія, розливаючи чай. Про опалення тут, у Слов’янському державному педагогічному університеті, і не мріють – головне, щоб встигнути вікна замінити, які вибило під час обстрілів. Це перше знайомство зі Сходом «післяокупаційним» для гостей з США, які приїхали вчити місцевих консультантів ключових аспектів першої психологічної та духовної допомоги.
«До нас приїжджають лише божевільні або віруючі», — ділиться Валерія, розливаючи чай. Про опалення тут, у Слов’янському державному педагогічному університеті, і не мріють – головне, щоб встигнути вікна замінити, які вибило під час обстрілів. Це перше знайомство зі Сходом «післяокупаційним» для гостей з США, які приїхали вчити місцевих консультантів ключових аспектів першої психологічної та духовної допомоги.
Доктор Девід Боан та соціальна робітниця Андреа Брім, подружжя з багаторічним стажем, у звичному для себе житті працюють з постраждалими від катастроф та стихійних лих. Особливий фокус – надання не лише психологічної, а й духовної допомоги. Представники Інституту гуманітарних катастроф та Вітонського коледжу виїжджають у табори для біженців в Африці, працюють й на території США та самі нерідко приймають жертв стихії. Андреа пригадує, як колись у них, у Чикаго, жили дві родини з Іраку і тішились снігу, який побачили вперше у житті.
Україна стала для них особливим місцем, оскільки спеціалістам не доводилось часто працювати з наслідками збройних конфліктів. Ще вперше, у січні 2016-го, коли вони провели курс «Перша психологічна та духовна допомога», гості зрозуміли – вони приїдуть ще і не раз, аби зрозуміти та підтримати. Але цього разу їхній маршрут почався з «сірої зони» на Сході, яка залишається у центрі уваги міжнародників та зусиль громадського сектору.
Супровід здійснювали співробітники Християнського центру «Реаліс», які вже другий рік реалізують магістерську програму спільно з НПУ ім. М.П. Драгоманова – «Психологічне консультування та капеланство».
Делегація з самого початку виглядала дивно для сірого жовтневого Слов’янська. Кожному дістався мінімум один чемодан – там сховались ковдри ручної роботи. Андреа Брім побачила своє покликання в тому, щоб передати послання любові дітям. Тому вона місяцями збирала саморобні барвисті ковдри (техніка печворк – прим. авт.), які робили її колеги та друзі з молитвою про Україну. Хоча спершу вона планувала привезти хоча б 10 виробів, заклик поширився і в результаті 47 ковдр проїхали півсвіту, аби потрапити до рук дітлахів.
Наближаючись до «нуля», де вже рукою подати до окупованих територій, ми проїхали за один день села Зайцеве, Жованку, смт. Луганське та Семенівку. Мешканці селищ, які близькі до лінії контакту, можуть місяцями сидіти без світла, чекаючи на гуманітарну допомогу, щодня переправляючи дітей до школи та сподіваючись, що вночі не доведеться ховатись у підвал. Засилля допомоги, яка дуже потрібна, але часто дублюється, створює ефект соціальної інвалідності – коли люди не можуть самоорганізуватись, а просто чекають на чергову порцію допомоги. Зазвичай у малому селі «сірої зони» є група активістів, які збирають та координують продукти, речі першої необхідності та інше, а мешканці просто знають, коли і куди треба приходити. Волонтери ж, які не мають широкого фінансування як представники ПРООН та інших місій, шукають способи активізувати місцевий актив та показати шляхи подолання кризи самотужки.
Тут не почуєш розмов про політику – всі вони відбуваються тихо, вдома, тому що ситуація може змінитись коли завгодно. Деякі села розділені навпіл, як Зайцеве, де щодня напоготові до будь-якого розвитку подій. Однак є те, що лишається непідробним за будь-яких умов – це дитячі усмішки. І радість, коли вони отримують мальовничі ковдри, роздивляються портрети тих, хто їх зробив. «Напевне, це більша допомога самій мені, ніж дітлахам, — ділиться Андреа. – Ми хотіли передати щось особисте, що буде для кожної дитини, як для цих прийомних дівчаток (у селі Жованка). Вони заслужили на особливі речі, які будуть зігрівати у найтяжчі хвилини та нагадуватимуть, що про них хтось думає».
Разом з волонтерами, до лінії контакту їздять і капелани – про них згадують у кожному населеному пункті. Найчастіше їхній візит завершується передачею допомоги, рідко хто може собі дозволити затриматись та поспілкуватись. Місцеві координатори підкреслюють, що служителі, які допомагають, не є місцевими. Вони долають десятки кілометрів, а місцеві або виїхали через політичну позицію, або залишились закритими у своїх храмах.
Перші місяці, коли волонтери фактично без сну ламали голови, намагаючись допомогти постраждалим, ніхто не думав про основи допомоги – просто робили. Пізніше численні тренінги дали часткові відповіді, але кожен волонтер та капелан, які досі лишаються на «передовій» допомоги, розробляють свою стратегію роботи.
Підхід, який використовує Інститут гуманітарних катастроф, базується на переконанні, що жодна модель не є універсальною. У кожній унікальній країні, громаді, суспільстві, знання мають бути адаптовані до того, що саме там відбувається. При цьому головний фокус допомоги завжди буде покладатись на те, як сама спільнота може розбудувати власні ресурси, тобто – створити поле можливостей, не залежачи від нескінченної зовнішньої допомоги та порад.
Підготуйтесь-спостерігайте-слухайте-чуйте – це простий рецепт першої психологічної допомоги, згідно з міжнародними стандартами. Головне – помітити, що тут відсутній пункт говорити, чого так часто хочуть помічники. Ми не в змозі здогадатись, чого хоче людина без почутого і будь-які попередні дії можуть сприйматись як насилля. Натомість мистецтво почути та підтримати може виглядати просто, але діяти надзвичайно ефективно.
Кризові події можуть підірвати довіру людини до Бога або змінити її віру, коли питання «Чому Бог це доступив?» та «За що це мені?» не дають спокою. У такі моменти людям легко відвернутись чи навіть розгніватись на Бога, втрачаючи сенс майбутнього. Натомість варто пам’ятати, що будь-яка травма перш за все є соціальною. Її труднощі полягають не лише у факті горя, а в тому, що у цього горя є ім’я. І це особливо стосується того випадку, коли у країні триває війна.
«Ці часи та сама війна зірвали з нас усіх маски, — розповідає Ірина Степанова, юрист та християнка, яка волонтерить у зоні АТО від початку. – Ті, хто здавались духовними лідерами у мирний час, раптом заклякли та не могли дати ради катастрофі, яка творилась навколо. При цьому ті, хто завжди мовчали, почали діяти та намагатись змінити ситуацію».
Вона була дуже обурена, коли у найважчі часи церкви залишались розділеними, а лідери намагались привернути увагу саме до своєї допомоги. Але вона не втратила довіри, оскільки її протестантська громада стала головним місце ресурсу, де були однодумці та можна було молитись і відчувати підтримку.
У випадку духовної допомоги, прозелітизм залишається поза межами етики – фокус має бути на стабілізації та допомозі іншій людині, а не на грі на почуттях розчарування та рекламування власної віри. Найкращим показником будуть ваші дії, які скажуть більше, ніж тиск на постраждалого та поширення власних переконань, нагадує Девід Боан. Тож дії, а не слова, мали б демонструвати ваше служіння. Служіння присутності – той самий девіз «Бути поруч» — і є найглибшим свідченням про місію капелана, віруючого волонтера, будь-кого. Іноді просте мовчання поруч з травмованою людиною може дати більше, ніж нескінченне розпитування та активна турбота. Прийняття особистості такою, якою вона є, і є найсильнішим інструментом.
Головне підґрунтя для впровадження будь-якої допомоги – це наявність власного ресурсу. Тобто наскільки людина готова ділитись, морально та фізично не один день відповідати на запити, слухати, допомагати та підтримувати. За словами медичного доктора Ширіна Казімова, який продовжує своє дослідження у США, відсутність самотурботи – це ключова риса пострадянської ментальності. Сам він народився та виріс в Азербайджані, і лише переїхавши у Штати, зрозумів, чому самодопомога настільки актуальна. Пояснення просте: своєю втомою або відсутністю ресурсу можна ще більше травмувати людину. Навіть якщо можна знайти тисячу і одну відмовку, чому мені особисто ще не час відпочивати, то думка про іншого може трохи зупинити волонтера та змусити подумати звернути на себе увагу.
Подібне прагнення допомогти будь-кому роками не може не позначитись на активістах. Хоча вже чимало волонтерів починають помічати страшні ознаки вигорання, коли весь світ стає сірим, а людина заходить у глибину апатії. При цьому досі є чималий відсоток помічників, які ладні «причиняти добро» всім та всюди, часто забуваючи про справжні потреби постраждалого.
«Волонтери часто живуть у своєму уявному світі, де вони переконані, що кожен захоче розповісти усе, як тільки волонтер приїде допомагати, — підкреслює Девід Боан. – Натомість невеликий відсоток тих, хто постраждав, від початку захочуть не те що чимось поділитись, а й просто бачити волонтера. Тому тут важливо діяти особливо делікатно та професійно. Повірте, що ваше мовчання та сама присутність може зробити куди більше добра, ніж набридання питаннями та скаргами на загальну ситуацію тощо».
Оптимальним наслідком будь-яких програм допомоги, незалежно від психологічного або духовного фундаменту, є розбудова місцевого потенціалу. Наскільки представники громади зможуть самостійно просувати справи, відновлювати систему життя та розвиватись далі. Ключовим кроком до побудови подібного етапу є довіра – коли можна покластись на сусіда, друга, волонтера, капелана – і разом почати щось робити. Тоді, знайшовши точку єднання, можна сміливо відштовхуватись та рухатись далі. І віра та люди віри можуть стати саме тим ресурсом, який розпочне цей процес.