• Головна
  • Моніторинг
  • До визнання влада могла вирізати моє фото з газети, залишивши рукав, – архієпископ ПЦУ Федір...

До визнання влада могла вирізати моє фото з газети, залишивши рукав, – архієпископ ПЦУ Федір

27 січня, 09:15
До визнання влада могла вирізати моє фото з газети, залишивши рукав, – архієпископ ПЦУ Федір - фото 1
Скільки єпархій Православної Церкви України – стільки видів харизми. У кожній єпархії є якийсь унікальний досвід життя та служіння, у когось – будівництва кафедрального собору з сотнею міні-інвесторів, замість одного ктитора, у когось – підготовки капеланів, у когось – мережа широкого просвітництва, у когось – створення в місті культурного та соціального простору за прикладом публічної бібліотеки Oodi в Гельсінкі.

Таку мрію плекають волонтери та єпархія Православної Церкви України в Полтаві. Втім, ось така взаємодія держави з громадою, де своєрідним інвестором є Церква – не єдине, чим цікава єпархія. Їхня волонтерська організація «Полтавський батальйон небайдужих» була однією з найчисельніших у країні під час бойових дій, і сьогодні єпархія чуйно відгукується на всі соціальні запити суспільства.

Із владикою Полтавським та Кременчуцьким Федором ми зустрілися під час його приїзду до Києва.

ІЗ ПОЧАТКОМ ВІЙНИ КАФЕДРАЛЬНИЙ СОБОР СТАВ ВОЛОНТЕРСЬКИМ ЦЕНТРОМ

– Владико, не так давно з’явилася інформація, що ваша єпархія викупила старовинний будинок і буде створювати великий публічний простір. Церква – співінвестор громади щось нове в українській практиці. Як ви до цього прийшли?

– Це певно така еволюція. Під час війни з 2014 року наш кафедральний Успенський собор був центром волонтерської роботи. В соборі було спеціально відведене місце, де завжди був вантаж для фронту. Ми створили організацію «Батальйон небайдужих». Я став її співзасновником разом із Наталею Гринчак, Олександрою Сиротенко, потім доєдналася журналістка Наталя Святцева.

– Дівчата були його стратегами?

– Стратегами. Я використовував для волонтерської допомоги свої контакти, зв`язки і допомагав фізично.

– Власноруч вантажили, носили – возили?

– Береш ящик і несеш, вантажиш в автомобіль і жодних проблем.

– Я якось у розмові з одним пітерським священником, який каже, що у нас в Церкві нема людей, відповіла: ви не бачите нас, бо там стоять ті, кого не добили ваші духовні чада з освяченої вами зброї.

– Про чисельність. ПЦУ в Полтавській області все ще в меншості. Але підтримка людей дуже зросла, в межах міста всі заходи – за участі нашої Церкви. І переломним моментом в цьому була все ж війна і волонтерська робота.

До 14-го року не всі навіть знали, що в Полтаві є Київський Патріархат, і часто люди просто велися на пропаганду, мовляв, «это неправильная какая-то церковь, мы туда не ходим». А коли почалася волонтерська робота, навіть ті, хто не ходив до нас, почали допомагати, підтримувати. Якось на велосипеді під`їхав чоловік, сказав: я невіруючий, але я підтримую те, що ви робите, і передав для фронту набір ключів для ремонту техніки.

У 2014-2016 роках ми активно допомагали армії, коли була мобілізація, то в нас постійно була черга в соборі – збирали хлопців на фронт. Ми їх одягали. До нас долучилася наша громада в Берліні. Ми збирали кошти, передавали їм туди, вони на ринках купували дешево вживані військові речі з їхнього бундесверу. Фактично кожен храм тодішнього Київського Патріархату, зараз ПЦУ, був міні-волонтерським центром. Ми проводили ярмарки, плели маскувальні сітки, робили костюми для снайперів, зимові захисні халати. Ну і окремий напрямок – галушки. Це ж полтавська страва. Варили, відправляли на фронт. Зараз, коли армія забезпечена, наша допомога стала більш точковою. Наприклад, на початку зими передавали обігрівачі. Загалом перейшли на проєкти більш мирні, соціальні.

– А коли ваш волонтерський батальйон змінив профіль і взяв в оренду будівлю?

– Ми побачили, що є потреба в реабілітації ветеранів, коли вони поверталися з війни. Хлопці потребували підтримки і юридичної, і психологічної, духовної, і потрібно було якесь приміщення, де б вони могли збиратися, спілкуватися. Нам допомогла адміністрація. Спочатку взяли в оренду дореволюційне приміщення, де була таверна, потім кондитерська фабрика, потім стояло порожне.

«Полтавський батальйон небайдужих» взяв в оренду ці кілька кімнат для ветеранського центру. Потім виявилося, що будівля продається. Ми позичили кошти у підприємця та й викупили приміщення з Божою милістю. Ми ще винні кошти, і нам тяжко їх повертати.

– А де ви знаходили персонал для центру?

– Шукали серед ветеранів. І зараз вже в цьому потреби нема, тому треба змінити напрямок. Ймовірно, тут буде організація, яка займається патріотичним вихованням молоді. Також у нас є кабінет логопеда, який працює з дітьми з аутизмом.

– То ви намагаєтеся відгукуватися на найболючіші проблеми суспільства?

– Воно якось само приходить до нас і де ми можемо допомогти – ми це робимо. Спочатку була одна невеличка будівля, а потім довідалися, що будуть виставляти на аукціон і велику будівлю. Колись тут була школа для незаможних дітей, які вчилися на шевців, пекарів, кравці. До революції опікунами цієї школи були і муніципалітет, і єпархія. Потім там була кондитерська фабрика. Потім там була катівня НКВС, розстрілювали людей у підвалах. В аукціоні було небагато учасників, бо історія з розстрілами людей не приваблювала.

Мені здається, що і бізнес, і влада хотіли б, щоб її викупила Церква. Я звернувся до Патріарха Філарета, бо не мав можливості знайти ці кошти в Полтаві. А не хотілося втрачати цю будівлю – ми були мрійниками, залишаємося ними і досі. Патріарх знайшов благодійників і ми викупили її, сьогодні – це власність Київської Митрополії. Але зрозуміло, що для наших потреб. У нас є мрія зробити громадський простір і для молоді, і для туристів, і музей полтавської історії, і центр допомоги нужденним.

Також там центр сім`ї, бо сьогодні сім`я потребує захисту і плекання, бо всі ці гендерні мейнстріми – це диявольська ідеологія. Щоб там був і конференц-зал, і те, що сьогодні модно називати коворкінг. Це дуже гарна територія. До речі, там стояв дім нашого полтавського святого, преподобного Паїсія Величковського, відомого на весь світ.

Десь поруч?

– За десять метрів від нашої будівлі. Є мрії, є навіть проєкт, дипломна робота випускниці архітектурного факультету Полтавської політехніки. Ми почали обстеження цієї будівлі, адже це пам`ятка архітектури. Фахівці мають дослідити фундамент, але щоб побачити стан фундаменту, треба вручну викопати шурф до самого дна. Дасть Бог, за зиму ми викопаємо 12 шурфів і, якщо знайдемо кошти на подальше обстеження, то продовжимо.

– Я читала, що у вас є й дитячий табір?

– Так. І ще один ми відроджуємо своїми силами, Божою милістю і за допомогою благодійників. Я їм безмежно вдячний. Це великий православний табір, один із найбільших в області, належав нафтовидобувній компанії, зараз – власність громадської організації «Джерело». Там займаємося оздоровленням дітей. У нас, крім вихователів, є священник при кожній групі дітей, ми називаємо їх куренями, як у пластунів.

– Хто придумав, що це буде публічний центр, як у Гельсінкі?

– Це підприємець, який нас підтримав. Він навчався у Фінляндії, прислав мені посилання – про бібліотеку в Гельсінкі (це не тільки сама бібліотека, а й платформа для навчальних курсів, громадських дискусій, обладнана різноманітними студіями, майстернями та навіть кінотеатром, – ред.). Ми хочемо, щоб таке було в Полтаві.

До визнання влада могла вирізати моє фото з газети, залишивши рукав, – архієпископ ПЦУ Федір - фото 65696

УКРАЇНЦІ ТЯГНУТЬСЯ ДО ВІЧНОГО, РОЗУМНОГО І БОЖОГО. І В ЦЬОМУ НАША ВЕЛИКА ПЕРЕВАГА

– Чи побільшало у вас вірян після об`єднавчого собору?

– Так, з`явилися нові люди. По дорозі до нашого собору є маленька історична церква, одна із найдавніших збережених у Полтаві, адже багато було знищено, як і наш собор – тільки дзвіниця вціліла дивом Божим. А ця церковця теж вціліла, зараз там Московський Патріархат, і щоб потрапити до нас у собор, треба минути цю церкву. І якщо хтось прийшов до нас на богослужіння, це його свідомий вибір. Наш собор такий світлий, у ньому – особлива атмосфера.

– Що ви читаєте зараз?

– Зазвичай я читаю кілька книжок в один час. Давно не читаю художньої літератури. Люблю нон-фікшн, історичні праці. Зі світських книжок – спогади Нельсона Мандели «Довгий шлях до свободи», праці Френсіса Фукуями. Також мене цікавить барокова Україна, 18 століття, адже я займаюся дослідженням життя і діяльності преподобного Паїсія Величковського.

І зрозуміло, що мене цікавить історичний, духовний контекст. Це той період, коли українці могли виражати себе без зовнішнього тиску, без намагань нас асимілювати. Прикладом цього – прекрасний іконопис. У нас в соборі, до речі, бароковий іконостас. Це вершина мистецтва.

– На дзвіниці святої Софії – архангели в шароварах.

– Вони виражають нашу ментальність, нашу духовність. В українців емоції переважають розум. Ми емоційні, і це не є проблемою, нам просто треба навчитися цим добре користуватися. Незважаючи на секулярні тенденції, ми продовжуємо будувати храми, продовжуємо жити ідеями.

До Полтави запрошуємо відомих філософів, у нас були Андрій Баумейстер, Сергій Дацюк, Олег Хома, Ігор Козловський. У нас є потреба в духовному, незважаючи на економічну, політичну кризи. Ми тягнемося до істини, до краси, до вічного, розумного і Божого. І в цьому наша велика перевага.

– Ви строгий єпископ?

– Я би хотів бути більш строгим (посміхається – ред.). Священники, які прийшли з Московського Патріархату, от в них такий вишкіл. Вони більш слухняні, це плюс.

– Всі вважали, що священники КП були у Філарета під нігтем, а виявляється у вас демократія.

– Це стереотип. Хоча Патріарх був достатньо жорстким керівником.

– Про Почесного Патріарха. Не можу не запитати: як саме люди сприймають його нинішні демарші. Чи не бачите ви загрози у його спробах створити паралельну ієрархію?

– Загрози є. Зрештою, спецслужби держави агресора завжди працювати проти Української церкви. Але вірю, що з Божою допомогою ми це пройдемо. А що стосується Патріарха Філарета, то всі, з ким я знайомий – і духовенсто, і віряни – вдячні йому за все, що він зробив для автокефалії. І за боротьбу і за працю. Але ніхто не підтримує його сьогоднішню позицію.

– А багато священників перейшли до вас із Московського Патріархату?

– За останній час четверо. Є священник, який прийшов ще до війни, він з Луганська, але родом із Полтавщини. Не міг уже витримувати антиукраїнських настроїв, які є в тому середовищі. Просто прийшов. І він зараз ієромонах, який починає розбудовувати монастир.

По тих парафіях, які перейшли, зараз ідуть суди, судимося з Полтавською єпархією Московського Патріархату. Дуже неприємні нюанси, коли церковна організація дозволяє собі брехати та відверто фальсифікувати документи. Ну, наприклад, суд першої інстанції Полтавська єпархія МП програла, але їх очевидно консультують юристи в митрополії. І вони сформулювали собі стратегію і тактику їхнього нападу, сфальсифікували документ, якого не було представлено на суді першої інстанції, який вони програли. А він з`явився «заднім числом», із датою, яка передувала загальним зборам релігійної громади – тоді 180 людей прийняло рішення про перехід в ПЦУ.

– А проти скільки було?

– На момент зборів фактично ніхто не був проти, тому що ті, хто не підтримував перехід, полишили зал. І потім вони представили на суд протокол, що нібито їхня громада зібралася раніше і нібито тих 59 осіб і є релігійною громадою, а всі решта – це не релігійна громада. Хоча цей батюшка (а ця громада перейшла зі священником) вінчав цих людей і хрестив, святив їм паски.

До визнання влада могла вирізати моє фото з газети, залишивши рукав, – архієпископ ПЦУ Федір - фото 65697

У ГАЗЕТІ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ НА СВІТЛИНІ МЕНЕ ВІДРІЗАЛИ, ЛИШИВШИ ТІЛЬКИ РУКУ

– Владико, чому ви обрали Церкву як життєвий шлях?

– Мій вибір складається з безлічі моментів. Храм у селі, де я народився, ніколи не зачиняли і не руйнували. І ця унікальна дерев`яна церква 18 століття стояла дорогою до школи. Мене вона завжди приваблювала якоюсь особливою таємничістю, це була інша реальність, до якої я ще не міг прилучитися, але був дотичний.

Пам`ятаю, вчитель історії сказав, що в Луцьку відкрили духовну семінарію, яку закрили в 60-х роках, і мені в серці наче щось стиснулося. Потім відбулася моя перша зустріч із семінаристом, коли я поїхав у Луцьк на фестиваль дзвонарів. Та й в селі у нас був дуже добрий священник. Тому священниче покликання у мене, напевно, було, і воно привело мене у семінарію.

– Ви мали колись кризу віри?

– Ні. Я міг мати певне розчарування церковними людьми, але ніколи після навернення не сумнівався в існуванні Бога. Людська природа зіпсована гріхом, і ця зіпсованість торкнулася усіх без винятку, навіть деяких людей рясах. Зрозуміло, що на них більша відповідальність, що вони мають бути взірцем, ну, але це життя.

Цю моральну проблему я вирішив для себе, сказавши собі так: «Друже, якщо ти хочеш бачити інших ідеальними, то почни з себе». Потім я вже вичитав у аскетичних творах: «Коли ти бачиш, що брат твій грішить, то кажи: горе мені, бо мій брат згрішив сьогодні, так я згрішу завтра». Тому це таке моє кредо до сьогодні.

– Ви хотіли стати єпископом?

– Ні. Я не планував бути ченцем. Насправді, це був складний вибір, і пам`ятаю, як я приймав рішення. У мені постійно сперечалися дві істоти. Одна переконувала мене в правильності шляху одруженого священника, інша радила монастир. Слава Богу, що мене переконала друга, і я дав згоду прийняти чернечий постриг. Я не шкодую про це.

– У вас був острах, коли 14 років тому вас призначили до Полтави єпископом?

– Звичайно. На той час я вже був секретарем Патріарха Філарета і я бачив повсякденне життя єпископа – це фактично як керівник великої установи. Доводиться ухвалювати рішення, розв’язувати конфлікти. Інколи ці рішення не подобаються священникам. Це все непросто.

– А вам не тиснуло на мозок, що Церква (тоді Київський Патріархат) була невизнана, що їй постійно дорікали у відсутності благодаті. Як ви мирилися з цим? Невизнана Церква – це ментальний тягар. Хіба ні?

– Був тягар. Відчуття якоїсь неповноцінності, коли тебе не визнають, ігнорують, навіть зневажають. Але це насправді дуже гарні ліки. Через це треба пройти, цей досвід виявився для нас дуже важливим. Тому що ми жили без крил і без корони на голові.

Пригадую, колись у Полтаві були офіційні заходи, покладання квітів, і я спізнився, вже рушила колона. І я просто став у перший ряд, де йшли офіційні особи, і мене не могли вже виштовхати звідти, змушені були терпіти мою присутність, але потім я побачив у газеті, засновником якої є обласна державна адміністрація, світлину: мене відрізали, залишивши тільки рукав.

І це все через те, що ви були в УПЦ КП?

– Так.

– А Моспатріархат міг йти у першій колонні?

– Так, звичайно.

– Як принизливо.

– Це дуже добра школа смирення. Але безперечно, ми відчували ущемлення. Що мені давало сили? По-перше, освіта: історія помісних церков, церковне право, прояснюють моменти, які пов`язані з канонічністю. Моя наукова робота стосувалася Російської Церкви початку ХХ століття і там якраз йшлося, як РПЦ підтримувала Болгарську Церкву, яка боролося з Константинопольським Патріархатом за свою автокефалію. І її не визнавали, всі ігнорували, підтримувала тільки Російська Церква з політичних міркувань. Тому що Російська Церква в дореволюційний час – це було як міністерство, державна структура, яка виконувала геополітичні забаганки держави.

Коли ти бачиш, що Болгарська Церква була не визнана, а потім її визнали, потім РПЗЦ – Російська Закордонна Церква – були розкольниками, тут зійшлися з РПЦ, обнялися, поцілувалися й усе забули, ти розумієш, що все це абсолютно людське, що йдеться про мирську пиху, гріх мирської гордині. Коли Російська Церква, як і російська держава, просто не визнає нас як народ і заперечує можливість існування Української Церкви – незалежної, самокерованої, автокефальної – це чисто людські амбіції, це гординя, яка не має нічого спільного з догматами віри, з канонами Церкви. А ще наші опоненти уникали дискусії, а отже – не мали рації.

Я намагався в єпархії проводити спільні круглі столи, але в МП завжди відмовлялися від участі. Московський Патріархат боявся здорової наукової глибокої богословсько-історичної дискусії. Бо коли їм наводиш купу аргументів із церковного права, з історії Церкви, у них немає відповідей, крім просто сказати: ви – розкольники, ідіть геть. І це давало сили і розуміння того, що невизнання є тимчасовим.

Післямова

Скажи мені, чим живе та чи інша церковна територія, і я скажу, чи здорова Церква. Мені здається, що ми стаємо свідками не лише історичних подій із створення нової Церкви, але й того, як вона зростає, як вчиться по-новому взаємодіяти із суспільством та державою. Під час ізоляції, не маючи визнання, Українська Церква виховувала вірян у любові до свого народу. Під час війни допомагала зберегти її синів, а після активних бойових дій допомагала відновитися та залікувати рани.

Тепер ми спостерігаємо, як обережно Церква стає учасником новин відносин, стає не лише суб’єктом діяльності, а представником громади. Серед її пропозицій не лише класичні молитва, милостиня, піст, але й філософські діалоги, книжки, культурні заходи, а й якщо предметно – культурні простори. І ця дуже активна ініціатива, безумовно, робитиме наш дім кращим.