"То – наш Мар’ян". Капелан зі Львівщини розповів про службу на фронті

Маріанна Попович, Тарас Базюк

Про це священник Православної церкви України, лейтенант капеланської служби, капелан Першої Галицько-Волинської бригади повітряного командування "Захід", отець протоієрей Мар’ян розповів у ефірі Українського радіо.Львів.

Капелан з 2014 року

За його словами, ще з 2004 року його часто кликали на різні урочистості до військовослужбовців. Проте у 2014 році священників покликали на іншу роботу — підтримувати бійців на війні.

"Тоді ми були капеланами-добровольцями. Ми їхали на ротації на місяць, на два, на пів року. Хто як себе відчував. Я так само зі своїми товаришами-священниками поїхав у зону антитерористичної операції", — розповідає він.

Хоча капелани й були добровольцями, проте усіх, хто зголосився їхати в зону бойових дій, навчали.

"У Києві в Андрієвському соборі ми проходили злагодження. Були капелани з усієї України, з різних регіонів. Нас навчали тактичної медицини, мінування, показували все-все. І це так було все піднесено і в кольорах. Аж до того моменту, поки ми не сіли в потяг, який віз нас до наших бойових бригад", — говорить отець Мар’ян.

Першими у 2014 році у зону АТО поїхало 50 капеланів-добровольців. Офіційного статусу вони тоді ще не мали. Капелан Сеник поїхав у Станицю Луганську до 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Але спілкувався з усіма українськими захисниками, які тоді обороняли там Україну.

Перше враження від виїзду на війну – таблички, які попереджали, що все навкруг заміновано. Тоді він зрозумів, що його місія – бути поруч з військовослужбовцями та спілкуватися з цивільним населенням, яке мешкає коло зони розмежування.

"Ми ходили у школи та садочки. Ми бачили переляканих дітей. На їхніх очах відбувалися тортури та знущання з їхніх батьків, коли заходили сепаратисти. Діти боялися нас, будь-якого чоловіка у військовому однострої", — згадує капелан.

Розповідаючи про Станицю Луганську, отець згадує блокпости "Сталінград" та "Стела", міст, по якому місцеві мешканці переходили на тимчасово окуповану територію. А також – церкви Московського патріархату.

"Коли ми туди приїхали, нам потрібні були проскури, щоби звершити Богослужіння. Ми почали шукати. Під’їхали до храму і спитали. Але священник нам не дав. Але за деякий час він прийшов до мене. Йому треба було потрапити в Луганськ до свого правлячого архієрея. Він приніс до мене різні смаколики: червону ікру, ковбасу та інше, що я такого ніколи й не бачив. Я відмовив йому, сказав, що прийшов сюди молитися. Попросив забрати ті його дарунки. А хлопці побачили, почали сміятися, що я не взяв. Я кажу: не все золото, що блищить", — розповідає отець Мар’ян.

Чи має капелан зброю

У 2017 році керівництво країни ввело офіційну посаду капелана у всіх підрозділах ЗСУ. Отець Мар’ян став капеланом бригади Повітряних сил ЗСУ, де служить і досі. Проте тоді ця посада вважалася цивільною, як от бібліотекар. І тільки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну капелани отримали військові звання та стали офіцерами.

Попри те, що отець Мар’ян вже є військовослужбовцем, вогнепальної зброї до рук не бере. Каже, що його охороняє Бог та помічник, який увесь час є при зброї та готовий прикрити собою капелана під час небезпеки.

"Кожен капелан має помічника. Це – військовослужбовець, який перебуває поруч. Він забезпечує охорону капелана та допомагає проводити всі релігійні обряди. Він – стрілець та постійно озброєний. Ми з ним споріднені душі, ми увесь час разом", — зазначає він.

Тривалий час священникам було заборонено користуватися зброєю. Але після повномасштабного вторгнення російські військові вбивали українських священників. Тож Синод надав дозвіл капеланам, які перебувають у зоні бойових дій, мати при собі легку зброю.

"Господь нас оберігає. А зброя мені потрібна, щоби врятувати життя того, хто є поруч. Хоча мені не доводилося застосовувати її. Але я знаю, що мої побратими мене захистять. Покладуть своє життя, але моє врятують", — стверджує капелан.

Молитви в окопах

Проведення релігійних обрядів в окопах, на думку отця Мар’яна, є найпрекраснішим, що тільки може бути.

"Нема шовковистості, нема хорового співу. Є тільки спів наших гармат свистом виходів на ворога. І ти бачиш поряд людей, які цього потребують", — говорить він.

Щоправда, якщо йде бій, то капелан не відволікає бійців від їхньої роботи.

"Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я перебував на командному пункті й бачив радари. Все було червоним. Я дивився на роботу своїх військовослужбовців та свого командира. Я був вражений його стійкості. Його родина тоді перебувала у Харкові, який тоді накривало ворожими ракетами. Я спитав його, чим можу допомогти. Він відповів: "Молитвами та перебуванням коло особового складу". Я молився. Молився не тільки я. Я трошки шкодую за тим часом, бо тоді мелодія молитви звучала з кожного серця", — каже капелан.

Також у зоні бойових дій йому довелося пошлюбити двох закоханих.

"Вони познайомилися у підрозділі, покохали одне одного. Він після поранення повернувся знову на позиції й вирішили одружитися. Я спочатку хотів попросити їх почекати. Але потім вирішив не робити це. Таке собі вінчання в умовах війни. Білої сукні не було, вони обоє були у вишиванках в пікселі. Мали віночки з барвіночка, такі собі вінчальні корони", — згадує отець Мар’ян.

Протягом цих двох років він охрестив вже 18 дітей побратимів. І навіть двійню, двох хлопчиків Артемія та Максима, чий тато повернувся на війну.

Також йому доводилося супроводжувати тіла загиблих та відспівувати полеглих побратимів.

"Найважче для мене і в роботі всіх капеланів — втрата побратима. Якщо це людина, з якою ти спілкувався, їв з одного казанка, часто його бачив і знаєш, що його нема, це дуже важко витримати. Ти все ще очікуєш, що ось він прийде, ми обіймемося, він розповість якийсь жарт і я на нього насварюся: "Не матюкайся, ти чого матюкаєшся". Дорогою, коли ти їдеш до цієї родини, ти думаєш, з чого ти почнеш розмову. Ти плануєш, думаєш, що треба на каву заїхати, бо ми дуже швидко їдемо. Ти вже знаєш, що там є малі діти, старенька мати. І те, що ти собі накрутив дорогою в голові, на порозі все забувається", — розповідає капелан.

"Наш Мар’ян"

Між собою бійці свого капелана називають на ім’я. Отець Мар’ян ділиться, як його знайомий розмовляв з бійцями й похвалився, що з ними служить офіцер Сеник. Бійці не могли згадати такого офіцера. І тільки коли почули, що це – капелан, то відреагували фразою: "То – наш Мар’ян".

Проте доводилося йому бачитися і з атеїстами. Згадує, як одного разу заїхали до штурмовиків, які щойно повернулися з завдання, були втомлені та злі.

"Я зайшов і побачив людей, які вже були налаштовані агресивно проти мене. Зі мною були люди й вони налякалися. Навпроти нас стояли штурмовики з серйозною зброєю та агресією в очах. Вони якраз повернулися з островів, мали втрати. Мені кажуть: "Та йдемо, не чіпаємо їх". А я питаю: "Навіть кави не поп'ємо?". Вони це почули та запропонували каву. У одного з них міцної статури був кульчик у вусі. Я спитав, чи має він стосунок до козацтва. Так зав’язалася розмова. Спочатку була така агресія та негостинна зустріч. А я сказав, що прийшов висловити їм свою вдячність та спитати, чим можу допомогти. Ми кілька годин проговорили. І про Бога, і про козацтво, і про багато чого іншого", — каже капелан.

І додає, що ніколи нікого не змушує молитися та слухати проповіді. Воліє поговорити й вислухати. А щоб мати таку можливість, то живе разом з бійцями у бліндажах та окопах.

"Кожного разу мені пропонують оселитися десь трохи далі, у безпечному місці. Але я не хочу. Було таке, що мені хтось жартома сказав: "Можете собі в норі заночувати". Я й заліз собі в ту нору. Часто доводиться ночувати в бліндажах, де є миші. Якщо я скажу, що миші у мене нічого не погризли, то скажуть, що я там не ночував", — жартує він.

Церкви на Херсонщині

Цього літа отець Мар’ян перебував на ротації на Херсонщині. Побратим-капелан запропонував йому відслужити Службу у місцевому храмі.

"Каже мені: "Тут в одному селі є порожній храм московського патріархату. Місцевий священник втік. Але у селі дуже хороші люди". Я погодився. Староста села мав ключі від цього храму. Він на мене подивився: "Ви звідки?". "Зі Львова", — кажу. У старости стали такі великі очі. Я побачив у них страх", — розповідає отець Мар’ян.

Наступного дня, коли він приїхав до храму, йому здалося, що тут очікують щонайменше митрополита. Люди прийшли до храму заздалегідь, прибрали та підготували його до приходу священника. Староста попередив, що під час Богослужіння будуть збирати для військових.

"Це було Преображення. На вулиці поставили столи, на них – різні фрукти, кавуни, дині. Ми це все освятили. І мені кажуть: "Залишайтеся у нас. Ми так радіємо службі українською мовою". Я з ними цього дня був понад три години. Людина, яка співала, спитала мене чи добре співав. Я сказав: "Ви співали прекрасно". Вони взяли мій номер телефону і питали, коли я ще приїду", — згадує капелан.

А після служіння місцеві мешканці завантажили бусик капелана всім, чим тільки могли, для захисників.

Отець Мар’ян також є парафіяльним священником у Львові. І коли повертається з ротації додому, то виконує обов’язки у своїй церкві.

"У себе в храмі я отримую відновлення. Це мені дуже допомагає. Коли ти на війні, ти бачиш всіх в однострої. А коли приїжджаєш додому, тут діти, недільна школа. Це для мене як реабілітаційний центр. Я переключаюся з пороху, болота, з різних "крилатих" висловів у розмовах. Бо тут культура, смирення", — каже він.

І каже, що свій підрозділ готовий полишити тільки тоді, коли завершиться війна і всі бійці пройдуть реабілітацію. А це буде не скоро.