Доходило до того, що католики і православні не вважали одне одного християнами

Торік в церковному житті України відбулася значна подія, про яку суспільство залишилося досить мало поінформованим. Ідеться про вихід книги «Знаки часу». Це перша серйозна спроба систематичного наукового викладення витоків, історії, проблематики руху за міжхристиянське порозуміння. Екуменічний рух, який міг би сприяти поліпшенню міжцерковних стосунків у багатоконфесійній Україні, досі залишається тут terra incognita. У ліпшому випадку християни взагалі нічого не знають про нього, у гіршому — сутність та важливість екуменізму спотворюється через невігластво або злі наміри. Сучасний екуменізм започаткували 1910 року в Единбурзі представники кількох протестантських церков. Уперше в історії християнства тоді йшлося не про визначення істинності чи неістинності того чи іншого віросповідання і не про навернення до нього всіх інших. Розпочався пошук інтегруючих чинників, того, що об’єднує розмаїття церков і конфесій єдиною назвою — християнські. 1948 року в Амстердамі відбувся перший конгрес Всесвітньої ради церков (ВРЦ), до якої сьогодні входить понад 300 протестантських і православних церков. Із шістдесятих років Римсько-католицька церква (РКЦ) має у ВРЦ своїх спостерігачів та активно працює разом з іншими церквами в спільних проектах. Нижче наводимо кілька витягів із книжки «Знаки часу», посилаючись на авторів та наведені там документи. Наприклад, Наталія Кочан (Київ) зазначає: «Засадничими принципами теорії і практики екуменізму є рівність Церков — учасниць діалогу, їхня взаємоповага, довіра між ними і любов». Автор вважає, що «найбільшу кількість опонентів «звабам екуменізму» спостерігаємо в Церквах чи громадах з обмеженою церковною свідомістю, де мають місце прояви конфесійного тріумфалізму або самовихваляння, егоїзму, ксенофобії, залежності від політичних сил, де зберігаються атавістичні претензії на виключність у свідченні істини». З погляду Наталії Кочан, «логічно ділити християн на два типи — гуманістичного й авторитарного напрямків, що в термінах сучасної соціології можна визначити як представників відповідно відкритого і закритого типів свідомості. Перші вважають, за словами Київського митрополита Платона (ХIХ ст.), що «перегородки, які понаставляли люди в Церкві, не сягають неба». А противники екуменізму воліли би звести все християнство до однієї — своєї власної церкви-конфесії. Вони неспроможні бачити єдність у різноманітності». Вацлав Гриневич (Польща) звертається до часів та діяльності Київського митрополита Іларіона (ХI ст.), який у «Слові о законі і благодаті» свідчить про світогляд тоді ще єдиної Церкви. Промовистим є те, що Іларіон, грек за походженням, архієрей Константинопольського патріархату, напередодні великого розколу (1054 р.) у диптиху згадує на першому місці «православну (правовірну) Римську країну, що славить Петра і Павла». А пані Кочан доводить за допомогою численних історичних даних, що протягом кількох століть після розриву Рима і Константинополя, Київська митрополія зберігала дружні зв’язки з Римом. Наприклад, київське духовенство брало участь в унійних соборах Західної церкви, метою яких було приєднання до Рима частин окремих православних церков. Наприклад, на засіданнях у Флорентійському соборі 1438—1439 років активну роль відігравав Київський митрополит Ісідор. Надзвичайно цікавим є наведений у «Знаках часу» лист Петра Могили до Папи — «Думки одного шляхтича грецької віри з Польщі» (1644 рік). Там він пише: «Довготривала незгода розширила коло спірних проблем поміж греками та латинниками... А коренем усіх тих нещасть був спір між греками та римлянами про примат Папи... Те, що Папу завжди вважали першим і найвищим у Церкві Божій намісником Христа й архіпастирем, було й нехай залишається. Проте ніде не написано, щоб грецький обряд безпосередньо підлягав латинському... Чітко бачимо із святих догматів і засад Божої Церкви, що ми від римлян відрізняємося тільки обрядом, — отже, всі зберігають одну й ту саму суть віри». Могила вважав, що поєднання (католиків і православних) можливе тільки на підставі рівності. Берестейська унія для нього неприйнятна насамперед через те, що вона спричинила розрив канонічного зв’язку з Константинопольським патріархом. Ціною одного союзу (з Римом) було розірвано інший, древній — із Константинополем. Наведемо далі кілька думок діяча іншої епохи — митрополита Андрія Шептицького. У листі «У справі порозуміння» він пише: «Я хотів, аби приналежні до різних віросповідань намагалися до себе взаємно наблизитися, зберігаючи, очевидно, свою окремішність... Поступове зближення може колись довести до з’єднання, але мусимо передусім усунути взаємні роздори і ненависті, які приводять до того, що українець українцеві ворог... Хто бажає об’єднання, той не повинен висувати на перший план взаємні закиди з давньої минувшини. Що діялося тому 300, 800 чи 900 літ, того уже не змінимо! Забудьмо!» Як відомо, 1964 року Вселенський патріарх Атенагор та Римський папа Павло VI зробили рішучий історичний крок — зустрілися в Єрусалимі і вирішили зняти взаємні анафеми, якими Константинопольська та Римська церкви обмінялися 1054 року, що й призвело до тисячолітнього розколу. На жаль, до цього обнадійливого початку досі не приєдналися інші православні церкви. Тому патріарх Атенагор писав: «До об’єднання (православних і католиків) треба постійно йти, не можна зупинятися на досягнутому... Врешті-решт, ми звикли думати, що вже не належимо до однієї церкви, навіть до однієї релігії! На Заході дійшло до того, що православних уже не вважали християнами! Ось чому треба очистити від поганого минулого пам’ять церкви... Усі наші розбіжності в обрядах — опрісноки, суботній піст, бороди. А це не має великого значення. Патріарх Антіохійський Петро колись (1054 року) сказав: «Облишмо бороди перукарям!» У книжці «Знаки часу» наведено також кілька робіт видатних російських православних письменників і теологів — Володимира Соловйова, Сергія Булгакова, Георгія Флоренського та інших. Володимир Соловйов написав 1883 року: «Які плоди нашої тисячолітньої полеміки проти католицизму? Заходу не допомогли, Схід не оживили, а самі чужим недугом заразилися... Істинна церковність не залежить від більшого чи меншого прогресу в розкритті чи формулюванні догматичних частковостей, вона залежить від присутності апостольського наступництва, від православної віри в Христа як ідеального Бога та ідеальної Людини і, нарешті, від повноти таїнств. Усе це однаково є і в нас, і в католиків, отже, і ми, і вони становимо єдину святу кафолічну та апостольську Церкву, незважаючи на наше історичне тимчасове розділення». Закінчуються «Знаки часу» післямовою, де Зиновій Антонюк, Віктор Єленський та Мирослав Маринович пишуть: «Досі ми продовжуємо носитися зі своєю виключністю як із чимось справді освяченим, не реагуючи на численні прояви того, що наша масова православна свідомість сприймає неправославних християн як нехристиян... При наголошені на відмінностях як виключностях важко будувати справді людські толерантні взаємини в нашому суспільстві... В Україні 90-х років практично не було жодної серйозної акції єпископату й кліру, який би мав значення для єдності християн... Спроби використати державні органи в боротьбі проти конкурентів, міжконфесійна ворожнеча, відверте середньовічне під’юджування вірних своєї церкви супроти вірних іншої є настільки нехристиянські, що секуляризм держави стає для суспільства воістину спасенним... Якщо українське суспільство твердо вирішило відновлювати своє природне місце у відкритому до світу центральноєропейському регіоні, то й усі християнські спільноти різних конфесій змушені будуть колись сказати одна одній: «Прощаємо і прощення просимо!» * Видавництво «Сфера» за підтримки Міжнародного благодійного фонду. У підготовці та виданні книжки взяли участь Українсько-американське бюро захисту прав людини, Інститут релігії та суспільства (Львівська богословська академія), Центр європейських гуманітарних досліджень (університет «Києво-Могилянська академія»). Упорядниками, а також авторами багатьох матеріалів книжки є Зиновій Антонюк, Мирослав Маринович та Наталія Кочан. Книжка «Знаки часу» розповсюджується безкоштовно.
http://www.day.kiev.ua/45667/