Дорога до українського храму-2

В’ячеслав Липинський — про релігію та церкву в нашій національній історії

За всієї багатогранності книжки Липинського — в ній міститься загальний стрижень, спільне об’єднавче начало, що ідейно і духовно «цементує» цей твір. Українського мислителя найбільше хвилює розв’язання фундаментальної проблеми: якою має бути національна церква на нашій споконвічній землі, з огляду на життєву потребу уникнути двох найбільших небезпек для виконання нею своєї історичної місії? А небезпеки ці (про що докладно пише автор) є подвійними: «цезарепапизм» (тобто цілковите підпорядкування духовної влади владі світській, імперській, яка є дуже далекою, по суті, від засад істинно християнської політики, — це не що інше, як «візантійська» модель, яка, на що неодноразово вказує Липинський, для України геть неприйнятна) або ж, навпаки, «папоцезаризм» — так само згубна система, за якої вже духовна влада перебирає на себе велику частину (а то й більшість) функцій влади світської, активно втручаючись у політичний процес, освячуючи ті чи інші рішення держави (часом сумнівні) своїм авторитетом. На переконання Липинського, і така практика також не несе нічого доброго для України.

Бо подібний підхід — в обох згаданих варіантах — лише віддаляє народ від здобуття, осягнення, побудови такої церкви, яка воістину потрібна нації. А потрібна їй, переконаний Липинський, така церква, яка «нашу боротьбу за Україну виведе з її дотеперішньої безперспективної егоїстично-матеріялістичної темряви і дасть їй вищу, ідеальну, законом Бога значену печать, що нашу дотеперішню гризню за викинуті на наш колоніальний смітник недогризені кості перетворить у боротьбу за світове місце України, за ту нашу світову місію історичну, яку нам серед інших націй та держав дав до виконання Великий Бог на Ним створеній землі». Урочисті, нещадні (одна лише «гризня» на «колоніальному смітнику» чого варта!) й водночас пророчі слова!

Варто зазначити, що книжка написана людиною, нейтральною щодо традиційних православних українських релігійних конфесій (як відомо, Липинський був римо-католиком). Цілком можливо, саме тому автор наголошує: «Державна влада українська, коли не хоче порушувати необхідної для існування держави духовної української рівноваги, не може ставити ані в залежне від держави, ані в державно-принизливе чи неповноправне становище в Україні жодної християнської церкви, а мусить дбати про однаковий авторитет, однакову духовну та організаційну незалежність і однакове політичне становище всіх церков в Україні» (дуже цікаво було б перечитати ці слова зараз і застосувати їх до українських реалій року 2018-го).

Необхідно також зважати на те, що Липинський послідовно обстоює позицію розмежування світської та духовної влади, але водночас — не відокремлення церкви від держави (!).Тому що «порядок і рівновага в державі можуть бути лише тоді, коли світська влада, визнаючи авторитет влади духовної, уникає зловживань, обмежує надужиття своєї сили, а влада духовна обороняє Божий, моральний закон. Ця рівновага може існувати доти, доки духовна влада не поневолена світською, доки ці дві влади виразно розмежовані й доки представники влади духовної, віддаючи Боже Богові, а Кесареве — Кесареві, не намагаються придбати собі до рук світську владу». Липинський прагнув рівноваги у відносинах між державою та церквою, коли церква не втручається у політичні справи, але забороняє в цих справах «порушувати обов’язкові для всіх людей закони громадської моралі».

Мислитель, простежуючи історію української церкви в контексті суспільно-політичної історії України, постійно наголошує на тому, що розташування України на межі двох цивілізаційних  світів не тільки призвело до постійних внутрішніх конфліктів, а й, з іншого боку, стало передумовою до особливої місії України в європейській цивілізації (як її уявляв Липинський). Автор «Релігії та церкви в історії України» пояснює свою думку таким чином: «Суть цієї ідеї лежить в тому, що дана провідна верства, а за нею і ціла нація (еллінська, римська, англійська, германська, московська) вважають себе покликаними тими вищими силами, в які вони вірять, до виконання наказів вищих сил. Така ідея посланництва відіграла величезну ролю в постанні і розвитку всіх державних націй, тобто націй, які зуміли свої національні хотіння зреалізувати».

Водночас Липинський бачив одну з трагедій Української православної церкви у втручанні релігійних діячів у політичні справи. На думку українського вченого, ієрархи цієї церкви «безнадійно заплутались між церковним фактом релігійної єдності з Москвою і суто світським змаганням до єдності державної, політичної». У підсумку, зазначає Липинський, Україна прийняла нав’язані їй ззовні імперсько-синодальні традиції Московської держави, з її огидним, фарисейським «візантійством».

Липинський застерігає: «Не та релігія і церква нам у нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільше «національна» і найбільше «українська» та яка в ім’я «націоналізму» буде визнавати всіх наших «отаманів» і толерувати наші руїницькі національні прикмети; не та, яка в себе вбере найбільше елементу земного, світського, політичного і якої пастирі захочуть зайняти (кажучи фігурально) місце офіцерів генерального штабу і до наших планів військових вмішати своє зовсім не військове релігійне діло, — а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їхній світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі». Бо, переконаний він, «та церква та релігія, котра обмежить нашу взаємну злобу, а навчить нас з любов’ю класти життя своє «за други своя», котра обмежить нашу звичку до зрадництва, егоцентризму та отаманії і навчить нас чесности, посвяти, послуху і дисципліни, а тим самим навчить нас єдности й організованості, без яких ніде і ніколи перемоги не буває...» — саме і тільки така церква потрібна Україні!

Крім узагальнень і теоретичних міркувань (наголошуємо, дуже цінних!), у книжці Липинського міститься також багато конкретно-історичних спостережень. Ось що пише автор про трагедію руйнування Київської держави — України-Русі: «Не маючи глибоких, громадських, національних, на місцевій релігії та культурі опертих коріннів, швидко упала наша Київська держава з хвилиною, коли розложився у внутрішній анархічній гризні її, не обмежений у своїй світській державній владі сильною авторитетною церквою, військово-адміністративний державний апарат, коли це ослаблення держави використали зараз присмирені нею місцеві руїнники: нічим уже тепер — ні державою, ні релігією, ні культурою — не здержані, свої ж власні «люде татарські».

Проте все це — лише частина правди. Липинський далі пише: «Але упавши, Київська держава оставила нам по собі те саме, що своїм завойованим племенам оставила на Заході держава Римська. Місцеві українські народні маси успадкували по своїх київських князях та їхніх дружинах християнську віру з її творчим і організуючим релігійним містицизмом і також хоч слабеньку, але все ж таки єдину, здатну до розвитку і до упорядкування громадського життя, церковну організацію. Тільки в релігії та церкви за часів татарського лихоліття заховалась під татарською державою на Україні, механічно прищеплена в попередніх століттях, культура».

За спостереженнями Липинського, «упадок держави Галицько-Волинської та упадок руського елементу, переважаючого колись в державі Русько-Литовській, ішов у парі з упадком релігійного та церковного життя і в залежності од цього останнього. «Бо земля (держава) не може бути без закону...» Оці слова останків галицько-волинської аристократії, яка після занепаду власної держави просила в 1370-х роках у царгородського патріарха призначення давно вже не виданого в Галицькій Русі митрополита, — дуже добре характеризують цей упадок і розуміння його глибших причин з боку сучасників. Так само можна було б навести багато свідчень для підтвердження зв’язку, який існував між упадком православної релігії та розкладом православної церкви в українських землях Русько-Литовської держави і, з іншого боку, політичним розкладом та упадком «литовської» Русі, що цю релігію визнавала і по її — захитаному вже тоді — закону жила».

А ось жорсткі слова автора, звернені до чималої частини української шляхетсько-аристократичної еліти ХV—ХVІ століть: «Повна безрадність (неспроможність. — І. С.) цих верхів віднайти без авторитетної церкви, без авторитетних і добре організованих духовних провідників народу, культурну та політичну єдність зі своїми народними масами, була однією з головних причин, яка примусила їх до релігійного, а згодом політичного і національного відступництва. Відродження православної церкви прийшло вже для цієї верстви запізно...» Водночас Липинський пише, що відродження українського православ’я в ХVІІ столітті, в козацьку добу, обумовлене потужним позитивним впливом чотирьох чинників: 1) релігійного виховання; 2) високого рівня освіти, і світської, і духовної; 3) дисциплінованої організації; 4) вміння обходитись без залежності від влади світської та політичної «піддержки» цієї влади.

***

Чим була релігія і християнська віра для Липинського? Вчитаємось у такі його слова: «Релігія та церква потрібна нам, людям світським, не тільки тоді, коли ми вже матеріальною силою своєю свою державу завоюємо і націю свою зорганізуємо. Вона нам потрібна не менше і в самому процесі боротьби. Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але, перш за все, моральну. Крім ясної та виразної, власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії». Чи не може ця думка видатного вченого вказати нам один зі шляхів виходу із глибокої духовної кризи сучасної України?

Ігор Сюндюков

"День", 14 червня 2018