Дорога к украинскому храму-2

Вячеслав Липинский — о религии и церкви в нашей национальной истории

При всей многогранности книги Липинского в ней есть общий стержень,  общее объединяющее начало, идейно и духовно «цементирующее» это произведение. Украинского мыслителя больше всего  волнует  решение фундаментальной проблемы: какой должна быть национальная церковь на нашей  исконной земле, учитывая жизненную необходимость избежать двух наибольших опасностей для выполнения  ею своей исторической миссии? А опасности эти (о чем обстоятельно пишет автор) двойные: «цезарепапизм» (то есть полное подчинение духовной власти власти светской, имперской, далекой по сути своей от принципов истинно христианской политики, это, реально, «византийская» модель,  на что  неоднократно указывает Липинский, для Украины, по его мнению, совсем    не приемлема) или же, наоборот,  «папоцезаризм», тоже  губительная система, при которой уже духовная власть  берет на себя большую часть (или даже большинство) функций власти светской, активно вмешиваясь в политический процесс, освящая те или иные решения государства (подчас сомнительные) своим авторитетом. По убеждению Липинского, и такая практика тоже не несет ничего хорошего  для Украины.

Потому что подобный подход — в обоих упомянутых — вариантах  лишь  отдаляет  народ от получения, постижения, построения такой церкви, которая поистине  необходима  нации. А необходима ей, убежден Липинский, такая церковь, которая «нашу боротьбу за Україну виведе з її дотеперішньої безперспективної егоїстично-матеріялістичної темряви і дасть їй вищу, ідеалістичну, законом Бога значену печать, що нашу дотеперішню гризню за викинуті на наш  колоніальний смітник недогризені кості перетворить у боротьбу за світове місце України,  за ту нашу світову  місію історичну, яку нам серед інших націй та держав дав  до виконання Великий Бог на Ним створеній землі». Торжественные, беспощадные (одна лишь «гризня» на  «колоніальному смітнику» чего стоит!) и в то же время пророческие слова!

Следует подчеркнуть, что книга написана человеком, нейтральным в отношении традиционных  православных  украинских религиозных конфессий (как  известно, Липинский был римо-католиком). Вполне возможно, именно поэтому автор отмечает: «Державна влада українська, коли не хоче порушувати необхідної для існування держави духовної української рівноваги, не може ставити ані в залежне від держави, ані в  державно-принизливе чи  неповноправне становище в Україні жодної християнської церкви,  а мусить дбати про однаковий авторитет, однакову духовну та організаційну незалежність і однакове політичне становище всіх церков в Україні» (очень интересно было бы перечесть эти слова  сейчас и применить их к украинским реалиям 2018 года).

Необходимо учитывать, что Липинский последовательно отстаивает позицию разграничения светской и духовной власти, но в то же время — не отделения церкви от государства (!) Потому что «порядок і рівновага в державі можуть  бути тільки тоді, коли світська влада, визнаючи  авторитет влади духовної, уникає зловживань, обмежує надужиття своєї сили, а  влада духовна обороняє Божий, моральний закон. Ця рівновага може існувати доти, доки духовна влада не поневолена світською, доки ці дві влади виразно розмежовані і доки представники влади духовної, віддаючи Боже Богові, а Кесареве — Кесареві,  не намагаються придбати собі до рук світську владу». Липинский жаждал равновесия в отношениях между государством и церковью, когда церковь не вмешивается в дела политические, но запрещает в этих делах «порушувати обов’язуючі всіх людей закони громадської моралі».

Мыслитель, прослеживая историю украинской церкви в контексте общественно-политической истории  Украины, постоянно отмечает, что расположение Украины на границе двух цивилизационных  миров не только  привело к постоянным внутренним конфликтам, но и, с другой стороны, стало предпосылкой к мессийному призванию Украины в европейской цивилизации (как его представлял Липинский). Автор «Религії і церкви  в історії України»  объясняет свое мнение следующим образом: «Суть цієї ідеї лежить в тому, що дана провідна верства, а за нею  і ціла нація (еллінська, римська, англійська, германська, московська) вважають  себе покликаними  тими вищими силами, в які вони вірять, до виконання наказів вищих сил. Така ідея посланництва відіграла величезну ролю в постанні  і розвитку всіх державних націй, тобто націй, які зуміли свої національні хотіння зреалізувати».

В то же время Липинский  видел одну из трагедий Украинской православной церкви во вмешательстве религиозных деятелей в политические дела.  По мнению украинского ученого, иерархи этой церкви «безнадійно заплутались між церковним фактом релігійної  єдності з Москвою і суто світським  змаганням до єдності державної, політичної». В итоге, отмечает Липинский, Украина приняла навязанные ей извне имперско-синодные традиции Московского государства, с его отвратительным, фарисейским «византийством».

Липинский предостерегает: «Не та релігія і церква  нам  в нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільше  «національна» та найбільше «українська» і яка во ім’я «націоналізму» буде визнавати всіх наших «отаманів» і толєрувати наші руїницькі національні прикмети; — не та, яка  в себе вбере найбільше елементу земного, світського, політичного і якої пастирі захочуть зайняти (кажучи фігурально) місце офіцерів генерального штабу і до наших  планів військових вмішати своє зовсім не військове  релігійне діло, — а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі». Потому что, уверенный он,  «та церква і релігія, що  обмежить нашу взаємну злобу, а навчить нас з любов’ю класти життя своє «за друзі своя», що обмежить нашу звичку до зрадництва, егоцентризму та отаманії і навчить нас чесности, посвяти, послуху і дисципліни, а тим самим навчить нас єдності і організованості, без яких  нігде і ніколи  перемоги не буває» — именно такая и только такая церковь необходима Украине!

Кроме обобщений и теоретических рассуждений (подчеркнем, очень ценных!)  в книге Липинского содержится и много конкретно исторических наблюдений. Вот что пишет автор о трагедии разрушения Киевской Державы — Украины-Руси: «Не маючи глибоких, громадських, національних, на місцевій релігії і культурі опертих коріннів, швидко упала наша Київська  держава з хвилиною, коли розложився у внутрішній анархічній гризні її, не обмежений у своїй  світській державній владі сильною авторитетною церквою, військово-адміністративний державний  апарат, коли це ослаблення держави використали зараз присмирені нею місцеві руїнники: нічим вже тепер — ні державою, ні релігією, ні культурою — не здержані, свої ж власні «люде татарські».

Однако все это — лишь часть правды. Липинский  дальше пишет: «Але упавши, Київська держава оставила нам по собі те саме, що своїм завойованим племенам оставила на  Заході держава Римська. Місцеві українські народні маси успадкували по своїх Київських князях  та їх дружинах християнську віру з її творчим і організуючим релігійним містицизмом і також хоч слабеньку, але  все ж таки єдину, здатну до розвитку і до упорядкування громадського життя, церковну організацію. Тільки в релігії і церкви за часів татарського лихоліття  заховалась під татарською державою на Україні, механічно прищеплена в попередніх століттях, культура».

По наблюдениям Липинского, «упадок держави Галицько-Волинської і упадок руського елементу, переважаючого колись в державі Русько-Литовській, ішов у парі з упадком релігійного і церковного життя і в залежності од цього останнього. «Бо  земля (держава) не може бути без закона». -»Оці слова останків галицько-волинської аристократії, яка,  по руїні власної держави, просила в 1370-х роках у  царгородського Патріярха настановлення давно вже не виданого в Галицькій Русі митрополита — дуже добре характеризують цей упадок і розуміння його  глибших причин з боку сучасників. Так само можна було б навести багато свідоцтв для  підтвердження зв’язку, який існував між упадком православної релігії та розкладом   православної церкви в українських  землях Русько-литовської держави і, з іншого боку, політичним  розкладом та упадком «литовської» Русі, що цю релігію визнавала і по її — захитаному вже   тоді — закону жила».

А вот жесткие слова автора, обращенные к довольно большой части украинской шляхетско-аристократической элиты ХV—ХVI веков: «Повна безрадність (неспроможність. — И.С.) цих верхів віднайти без авторитетної церкви, без авторитетних і добре організованих духовних провідників народу, культурну і політичну єдність зі своїми народними масами, була однією з головних причин, яка примусила їх до релігійного, а згодом політичного і національного відступництва.  Відродження православної церкви прийшло вже для цієї верстви запізно...» В то же время Липинский  пишет, что возрождение украинского православия в ХVІІ веке, в эпоху казачества,  обусловлено мощным позитивным влиянием четырех факторов: 1) религиозного воспитания; 2) высокого уровня образования, и светского, и духовного; 3) дисциплинированной организации; 4) умения обходиться без зависимости от власти светской и политической  «поддержки»  этой власти.

***

Чем была религия и христианская вера для Липинского? Вчитаемся в следующие его слова: «Релігія і церква потрібна нам, людям світським, не тільки тоді, коли ми вже матеріальною силою своєю свою державу завоюємо і націю свою зорганізуємо. Вона нам потрібна не менше і в самому процесі боротьби. Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але  перш за все моральну. Крім ясної і виразної, власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії». Не может  ли это мнение выдающегося ученого указать нам один из путей выхода из глубокого духовного кризиса современной Украины?

Игорь Сжндюков

"День", 14 июня 2018