Коментар експерта з приводу результатів соціологічного дослідження про довіру суспільства до різних соціальних інституцій.
Довіра Церкві — так, як її демонструють наші співвітчизники, тобто з великим відривом від усіх інших організацій — це довіра ідеальній установі, котра не залежить від виразок “світу цього”, від його кричущої зіпсутості й усього світового зла. Звернімо увагу на дві обставини. По-перше, Церкві найбільше довіряють — не завжди, але дуже часто — тоді, коли немає довіри земним інститутам. По-друге, це той колосальний кредит довіри, який, попри все, зберігає Церква. Після падіння комунізму на Церкву покладали величезні сподівання, котрі, як ми тепер розуміємо, Церква просто не могла виправдати. Тому хоча б, що класики марксизму соковито намалювали людству перехід від капіталізму до соціалізму, але забули виписати рецепт зворотного шляху. Такого рецепту не було, як знов таки з’ясувалося, ані в Церкви, ані у більшості політологів і економістів.
Після падіння комунізму були і міжконфесійні конфлікти, і бойовища за храми, і скандали, і викриття, але Церква все одно лідер людської довіри. Це навіть не довіра якійсь певній Церкві з її єрархією, кліром й місцевою парафією. Радше — це довіра до того, чому тільки і можна довіряти, до чого не липне весь той бруд, з яким людина щоденно стикається. Дивіться: нікого так несамовито не звинувачували у співпраці з КГБ, як Церкву. Колабораціонізм письменників, вчених або митців громадська думка не те, щоби пробачила, а просто не взяла так близько до серця. А от коли заплямовано церковні ризи – це чіпляє і чіпляє боляче. Коли спустошує міський бюджет місцевий князьок – це просто огидно, а от коли батюшка запускає руку в церковну кварту – це нестерпно.
І, нарешті, Церква — це місце, — за певними прикрими винятками, — звідки Тебе не виженуть і де Ти, — хай знову з якимись винятками, — але свій.
Довіра Церкві – це ще великою мірою і довіра відчаю, остання довіра, довіра, що волає до Неба, коли не лишається нікого, до кого можна було б волати
Зверніть увагу і на третю обставину. Церкві вірять найбільше у багатьох посткомуністичних країнах. У багатьох, але не в усіх . У країнах, які щасливо подолали свій транзитний стан і не мають бурхливих дискусій з приводу пункту призначення транзиту, рівень довіри президенту, парламенту, органам юстиції, навіть національній валюті (у Словенії, до прикладу) співмірний з довірою Церквам, а подекуди перевищує його. Це нормально. Бо довіра Церкві – це ще великою мірою і довіра відчаю, остання довіра, довіра, що волає до Неба, коли не лишається нікого, до кого можна було б волати. Тому церковним єрархам не варто дуже вже тішитися результатами соціологічних досліджень. Ці результати не є точним віддзеркаленням результатів їхнього служіння. Але єрархам не варто буде і непокоїтися, якщо до Церкви “підтягуватимуться” нинішні аутсайдери народної довіри. Коли з Церквою конкуруватимуть суди, банки і, помріємо, міліція, означатиме всього лише, що все почало складатися в цьому житті, під цим небом і на цій землі…