Духівники Твого міста. Чому владика Едвард Кава знімає військову форму
Владика Едвард Кава швидко піднімається сходами Митрополичих палат.
– Ви завжди ходите в такому темпі? – цікавлюся.
– Я в такому темпі живу, – відповідає він.
Єпископ Едвард Кава, монах-францисканець, народився в містечку Мостиська, навчався в Польщі та Росії, жив в Узбекистані та служив як священик у різних містах України. Йому 39 років. Зараз владика Едвард є наймолодшим єпископом цілої Католицької церкви.
Фото Віти Якубовської для сайту Credo
– «Синдром наймолодшості» переслідує мене у житті, – розповідає єпископ. – Я вступив до ордену Братів менших конвентуальних францисканців у сімнадцять років, відразу після закінчення школи. В Україні на той момент не було можливості для формацій, тож я поїхав до Польщі. На першому курсі програми я був наймолодшим. Наступного року наша спільнота розширилася, прийшли нові брати, але я і надалі лишався наймолодшим. Через два роки я розпочав навчання в семінарії в Кракові. Там було більше ста семінаристів – і я наймолодший серед них. Опісля мене відправили до Санкт-Петербурга в духовну академію, філію Папського Латеранського університету. Там були різні ордени та чернечі родини, і хоч я прийшов учитися вже на третій курс, виявилося, що і тут я є наймолодшим.
Рік по тому, як я став священиком, мене відправили розпочинати парафію в Кременчуці на Полтавщині. Тоді мені було 26 років, в дієцезії я був наймолодшим отцем. У 30 років мене призначили відповідальним за наш орден в Україні. Коли настоятелі різних країн зібралися в Римі біля нашого генерального міністра, я виявився і серед них наймолодшим. Їм здебільшого було від 40 до 50 років. Всі поглядали на мене з легкою недовірою, тепер я часом також це помічаю. Всі звикли, що єпископи мають бути поважного віку, солідніші, але я на це дивлюся спокійно: на все Божа воля.
Які переваги вашого молодого віку?
Бог дав мені дар – я легко знаходжу спільну мову з людьми. Але це є також додатковою перевагою мого віку – мені легко встановити контакт і з молодим поколінням, і зі старшим. Перших я розумію, але і з другими не втрачаю зв'язок.
Де закінчується ваша зона комфорту, куди йти і з ким говорити вам складно?
Зараз як єпископ я маю дуже багато зустрічей. Минулого тижня ми разом з православним єпископом Київського патріархату молилися і освячували статую святого Антонія у Сокільниках. Днями я мав зустріч з українськими і польськими професорами, які зібралися у Львові вшанувати пам'ять представників інтелігенції, яких нацисти розстріляли у 1941 році. Був мер Львова, польський генеральний консул, президент Вроцлава. А в неділю я мав службу в прекрасному селі біля Львова, де колись був храм, а тепер ми відправляли літургію просто неба. Було видно, що це маленька, але жива спільнота і вони дуже хочуть мати бодай капличку. Ось ця гама різних рівнів спілкування і є для мене виходом із зони комфорту. Щоб бути поруч і з тими маленькими людьми десь у селі, і з великими цього світу, які також потребують опіки. Я хочу бути єпископом для всіх!
Яким на вашу думку має бути добрий єпископ?
Найперше та найголовніше завдання єпископа – проголошення слова Божого. Єпископ не має бути менеджером, він повинен мати певні здібності до того, але не це головне. Єпископ сам потребує пастирства, духовного керівництва. Я вже тринадцять років маю духівника і дуже ціную це. Він є звичайним монахом, людиною з-поза структур церкви, але має велику життєву мудрість.
Другим важливим моментом для єпископа є чути паству. За перший тиждень мого служіння мені прийшли на думку слова з Євангелія: «Вони як вівці, які не мають пастиря». Люди сьогодні потребують пастиря, який буде чути їхні звичайні людські потреби: про молитву, благословення, здавалося б це все банальне і просте, але з іншої сторони – це людина з її історією, яка хоче бути прийнятою. Може краще було б в таких випадках зберігати дистанцію, але я не роблю цього.
Моє велике бажання – аби між мною і моєю паствою не було прірви, щоб вони відчували близькість і моє серце. Я роблю щось не тому, що цього вимагає моя посада, але це є щось більше. Я є з ними, я є для них, я їх люблю.
Ви часто буваєте як капелан на сході Україні. Як ви оцінюєте потреби та духовний стан тамтешніх людей?
Моє призначення служити у Львові здивувало мене, бо якби я мав вибір, то з радістю поїхав би на східну Україну. Я працював там і часто ототожнюю себе з тими теренами, але приймаю волю Божу такою, якою вона є. Близько п’яти років я жив у Росії. У контексті війни цей досвід допомагає мені спілкуватися з тамтешнім населенням, які мають переконання, що Росія для них – це єдиний шанс на порятунок. Я розумію, яку ментальність їм вкладають у голови.
Я був у різних районах східної України: від околиць донецького аеропорту, Лисичанська, Сєверодонецька до Маріуполя. Я спілкувався там із людьми старшого або середнього віку, бо молодь переважно виїхала. Вони говорять російською, лише декілька людей намагалися розмовляти українською мовою. Зазвичай вони негативно налаштовані щодо України та нарікають, дуже нарікають. Попри це є позитивний момент – вони відкриті до спілкування та християнської формації. Коли ми приходимо до них із харчами, вони радо нас приймають і самі діляться всім тим, що мають.
Фото Віти Якубовської для сайту Credo
Історія одного подружжя з Рубіжного особливо вразила мене. В їхній будинок влучив снаряд, вони, на щастя, були назовні, поралися біля господарства, бо тримали корову. Все, що вони змогли врятувати, включно з цією коровою, вони перенесли через кілька селищ і замешкали в покинутому будинку над самим берегом Азовського моря в селі Піонерськеому. Умови там дуже примітивні: кімната, буржуйка, збите з дощок ліжко і куточок з продуктами. Коли я дивився на все це, мені по-людськи хотілося плакати. Двоє старших людей у віці моїх батьків, які втратили все. Ми принесли їм продукти та ковдри, бо вони не мали чим укритися, хоч було вже достатньо холодно. Я хотів дати їм гроші, але вони відмовлялися їх прийняти. Казали: «Дайте тим, хто більше потребує». З продуктів вони мали лише молоко і оселедець. Це єдине, що в них було, вони віддали нам. І що дивувало – вони зовсім не нарікали.
Виявилося, що вони були п’ятидесятниками, які кожного дня моляться та читають Біблію. І це мені дало дуже конкретну відповідь – національність та політичні впливи це другорядне, потрібно дати людям можливість жити з Богом, не важливо будуть вони православними, католиками, греко-католиками чи протестантами, головне заповнити Богом пустоту, яку ця війна створила. Коли вона скінчиться, а я маю на це велику надію, на цих територіях потрібна велика праця церкви, і я маю на увазі всі церкви. Потрібно йти на Схід і євангелізувати, проголошувати там Добру новину та давати надію. Будувати на християнстві, а не на пропаганді, одного або іншого зразка, бо такі крайнощі не приведуть до миру, ми далі будемо жити у ворожнечі.
А як щодо стану солдатів української армії?
Зі сторони церкви, маю на увазі Всеукраїнську раду церков, бачу сильне заангажування у військове капеланство. Це свідчить, що в цьому плані ми міцно об’єднані.
Поволі армія набирає відповідного військового формату. Я бачив умови в яких перебувають солдати, був з ними під обстрілами, але намагаюся про це не говорити. Коли я виїжджаю з зони бойових дій, відразу знімаю військову форму капелана, не тільки тому, що вона брудна і вся просякнута запахом поту, бо часто там немає можливості навіть помитися, але щоб забути. Аби цей мундир не нагадував мені про те все, що я бачив і в чому брав участь як капелан.
Ви навчалися в Польщі, Росії, жили в Узбекистані, служили в різних містах України. Яке місце національний елемент займає в християнстві?
Церква Христова повинна пройти інкультурацію, входження в ту культуру та мову, де вона діє. Але при цьому не має відбутися націоналізація церкви. Церква не може бути російська, українська чи польська, церква має бути Христова, інакше втрачається суть християнства. Я в жодному разі не підважую патріотичності церкви, це дуже добре явище, але церква не може обмежуватися до одної національності. Слово Боже каже в Євангелії від Матея: «Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, а я облегшу вас». Бог виразно говорить – всі, не лише євреї, греки або римляни. У цьому і є специфіка християнства – бути відкритим для всіх.
Через фатімські об’явлення ви прагнете бути ближчим також і до Росії.
Коли був семінаристом у Санкт-Петербурзі, то організовував щочетверга екуменічні зустрічі. Багато православних росіян приходили до нас, католиків, аби просто спілкуватися. Ті люди мали таке неймовірне багатство культури і духовного життя! Вони були аполітичними. Одного разу ми поїхали з ними на екскурсію в Новгород, я був у францисканському габіті. Ми чудово провели час, але коли зайшли до останньої церкви, однин з охоронців, який був у такому військовому мундирі козака, підійшов і запитав мене чи я православний. Я відповів, що є католиком. Він сказав: «Вы должны немедленно покинуть храм, вы иноверец, а иноверцам здесь быть запрещено». Я вийшов із церкви і бачив, як людям, що були зі мною, прикро і соромно. Вони постійно перепрошували за цей інцидент, у якому не були винні.
Я бачу, що в росіян є велике духовне прагнення, яке церква не задовольняє, бо вона в переважній більшості пов’язана з політикою. А серце людське не може бути порожнім, тому росіяни так легко піддаються різним політичним маніпуляціям держави, зараз – імперіалізму.
А як щодо специфіки галицької духовності?
Незалежно від конфесії я також бачу у людях тут велику спрагу духовного життя. І тому, що вони не завжди знаходять чим її потамувати, вони стають податливими на різні чаклунства, екстрасенсів і тому подібне. Буває, люди ходять до церкви, а одночасно ще до бабки-ворожки. Для мене і для наших священиків важливе завдання – не бути байдужим до цього. Образно кажучи, ми маємо дати людям смачний запашний хліб духовного життя, щоб вони наситилися та ділилися ним із тими, кому його бракує, а не шукали шматків хліба у смітнику. Це допоможе і нам, церкві, не закритися в структурі – храм, уряд священика, служіння від пункту А до пункту Б – але піти в живу спільноту. Щоб бути пастирями, які, як говорив папа Франциск, пахнуть своїми вівцями. Пахнуть, бо постійно є поруч із ними.
В одній із розмов ви згадували про зранення українців на національному ґрунті. Від слів архієпископа Мокшицького про Волинську трагедію ці рани заболіли. Як ви як єпископ будете реагувати на ці рани?
Наша історія складна і делікатна. Образно я назвав це раною, спільною для і для українців, і для поляків. Я з польської родини, але народився в Україні, ототожнюю себе з цим народом. Це не мій вибір, це воля Божа. Я її приймаю і за неї дякую. Я хочу бути, перефразовуючи святого Павла, «для українців – українцем, для поляків – поляком».
Я боюся висловлюватися щодо якихось конкретних історичних подій, бо не є фахівцем у цій галузі. Будь-яка моя оцінка не розкриє повної правди. Є певні історичні нюанси, які треба досліджувати дуже обережно, створювати комісії з обох сторін, залучати до них фахівців.
Мене надзвичайно торкнули слова Блаженнішого Святослава, які він виголосив під час моїх свячень, про те, що прийшла нова сторінка історії церкви в Україні. Я вбачаю в цьому таке велике пророцтво. Блаженніший наголосив на тому, що слід будувати мости. У цьому я бачу своє велике завдання – шукати те, що об’єднує. Це не буде легко, бо є дуже багато людей, які живуть цими зраненнями. І тим паче відчуваю потребу йти до них, їх слухати, з ними бути. Не вказувати нікому на їхню вину, бо я не поставлений, аби судити. Моє завдання – бути лікарем душ.
Бог дає благодать, щоб зціляти рани. Якщо говорити образно, уявіть, що хвора людина лежить у ліжку, а ти приходиш і кажеш їй: «То тобі за гріхи». Хворому потрібне добре слово: «Брате, я тобі допоможу, ми разом подолаємо цю хворобу, ти станеш на ноги і повернешся до життя». І це його справді підніме та йому допоможе. Ми всі потребуємо такого слова.
Я б особисто не відважився на оцінки історичних подій, бо це дуже делікатна матерія. Я виріс у Мостиськах в українському середовищі, ходив до української школи, наші сусіди і друзі батьків – українці. Ми маємо з ними добрі стосунки на всіх рівнях, і я не уявляю, як могло би бути інакше.
Наостанок, зважаючи на ваше прізвище не можу не запитати про ваші кавові уподобання…
Я дуже люблю каву. Часом, якщо погода похмура, я прокидаюся, роблю каву і тоді з нею іду на молитву. Сьогодні люди п’ють переважно різні еспресо, але я люблю просто залити каву кип’ятком і дати їй настоятися.
Коли я йду Львовом, то на кожній вулиці бачу згадування про каву. Мені це приємно. Часом думаю, якби я в тих закладах показав паспорт, чи отримав би каву в подарунок? З моїм прізвищем у цьому місті легко, в Житомирі чи в Кам’яці-Подільському на це, може, і не звернули б увагу. А так Кава у Львові, Кава зі Львова – це має свій цікавий контекст.
