Душпастирська опіка у Збройних Силах України. Соціально-правові аспекти

Григорій СЕЛЕЩУК, Інститут релігїі та суспільства УКУ

За даними Державного комітету України у справах релігій, в Україні діють 28 567 релігійних організацій, з яких понад 95% є християнськими [1]. За результатами досліджень, проведених соціологічною службою Центру Разумкова у другій половині жовтня 2002 року, понад 85% опитаних відносить себе до різних напрямків і течій християнського віровчення, і тільки 1,4% – інших релігій [2]. Тому, коли говоритимемо про душпастирську опіку у Збройних Силах України, зосередимо увагу на відносинах держави і саме християнських релігійних організацій. Це не передбачає для них особливого становища. Відповідно до ст.5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року, "Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається." [3]

Попри різну природу держави і Церкви [4], у сфері суспільного життя існує багато ділянок, де співпраця цих інституцій є не тільки можливою, але й бажаною. Засадничі принципи їхньої діяльності у цій сфері не суперечать одні одним. Згідно з Конституцією України та сучасними концепціями державотворення, головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Найвищою соціальною цінністю в Україні визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека [5]. На переконання християн, Бог, який є джерелом усякого існування, так полюбив людину, що заради неї, вочеловічившись, помер на Хресті [6]. Наслідуючи свого Голову, Ісуса Христа, Церква у здійсненні своєї спасительної місії також стає на захист людини як образу Божого. Гідність людини, на думку християн різних деномінацій, є основою та джерелом її прав [7].

Окрім того, у західній літературі, присвяченій правам людини, все частіше можна зустріти твердження про існування певного зв’язку між християнським світоглядом та походженням концепцій природніх прав людини та громадянського суспільства [8]. Подібні погляди можна зустріти і на теренах колишнього СРСР. Наприклад, керівник Львівської лабораторії прав людини АПрНУ Петро Рабінович вважає, що "Біблія є, безперечно, одним із визначних джерел, з яких поступово розвинулись існуючі нині уявлення про права людини” [9]. Такої ж позиції дотримується директор Інституту релігії і права (Москва) Анатолій Пчєлінцев: "права людини, правова держава, демократія – усі ці цінності з’явилися на світ у надрах християнської цивілізації, їх виникнення і розвиток були зумовлені Євангелієм, яке проголосило людину Образом і Подобою Бога, Богосинівство людини" [10].

На основі цих міркувань можна дійти висновку, що Церква і держава, дбаючи про реалізацію своїх завдань у сфері суспільного життя, спрямовують суспільний розвиток в одному напрямку, характерною рисою якого є розбудова громадянського суспільства. Морально-етичне вчення Церкви сприяє формуванню в особи внутрішнього імперативу до дотримання загальноприйнятих норм, у тому числі і правових, що так необхідно для політичного та економічного розвитку України. При цьому важливо, щоб і Церква, і держава свої специфічні функції виконували незалежно одна від одної. Недотримання цього принципу може призвести до обмеження свободи віросповідання: з боку держави, коли авторитет Церкви та церковні структури намагатимуться використовувати для досягнення короткотермінових політичних цілей; з боку Церкви, коли за допомогою державно-владних важелів їй створюватиметься пільгове становище у порівнянні з іншими релігійними організаціями. Стаття 35 Конституції України, яка встановлює право на свободу віросповідання, закріплює і принцип відокремлення держави і Церкви.

Одну зі сфер, де особливого гостро відчувається потреба співпраці Церкви і держави становлять суспільні відносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням релігійних прав військовослужбовцями. За даними Міністерства оборони України, за період з 1992 р. по 1996 р. чисельність віруючих зросла з 4% до 29%, а кількість тих, що приймає участь у релігійних обрядах, зросла з 1,3% до 27%. За результатами досліджень, проведених Київським гуманітарним військовим інститутом у 1996 р., віруючими у Збройних Силах України вважали себе 35,5% опитаних, ще 26,6% вагалися з відповіддю [11]. Ці цифри – ілюстрація цілого сектору до кінця не врегульованих законодавством суспільних відносин з приводу реалізації конституційного права на свободу віросповідання [12]. Якщо релігійні переконання вимагають від військовослужбовця здійснення певних релігійних практик, наприклад, періодичної присутності на богослуженнях, то держава зобов’язана усунути перепони, що цьому перешкоджають, як такі, що обмежують його релігійні права, зокрема, у внутрішньому розпорядку військової частини, що регламентує повсякденне життя і діяльність військовослужбовця, повинна бути передбачена відповідна можливість.

Згідно з чинним законодавством України, "здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України" [13], що відповідає нормам міжнародного права [14]. З цього приводу у ч. 1 ст. 64 Конституції України зазначено, що "конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України", відповідно до якої встановлення окремих обмежень прав і свобод із зазначеням терміну їх дії можливі лише в умовах військового або надзвичайного стану [15]. Обмеження релігійних прав військовослужбовців із інших підстав є порушенням законодавства і повинні бути усунуті.

Додатковим аргументом на користь координації зусиль армії і Церкви є взаємозалежність між релігійністю військовослужбовця та його дисциплінованістю і моральністю, на що неодноразово вказувалося командувачами - офіцерами різних рангів. В умовах кризового морально-психологічного стану в армії це набуває особливого значення (згідно з дослідженнями, проведеними Центром Разумкова у 2000 р., соціальний настрій українських офіцерів є переважно негативним, близьким скоріше до апатії та депресії, ніж до підйому та ентузіазму; відомі чисельні факти позастатутних відносин серед рядового та сержантського складу, що інколи призводило до самогубств та ін.). Така ж взаємозалежність відзначається і в арміях інших країн. Наприклад, американські фахівці вважають, що військовослужбовець є добре збалансованою особистістю лише тоді, коли має три взаємопов’язані якості: фізичне здоров’я, психологічну стійкість та віру в Бога [16].

Слід зазначити, що законодавець під релігійними правами, у першу чергу, має на увазі можливість відправляти релігійні культи та поширювати релігійні переконання (хоч і не виключає й інших можливостей), тоді як для багатьох конфесій, особливо традиційних, коренем віросповідання є творення спільноти, у якій кожен може знайти підтримку та взаєморозуміння. Така спільнота твориться через спілкування одновірців, священнослужителів, симпатиків тої чи іншої релігії. Ця форма віросповідування у зв’язку зі службою в армії набирає певних особливостей. По-перше, внутрішнім розпорядком військової частини накладаються обмеження на способи її здійснення. По-друге, тематика зустрічей стосується різних сторін життя віруючого військовослужбовця і покликана допомагати йому приймати рішення у тій чи іншій ситуації згідно з етично-моральними принципами та релігійними переконаннями. Чим краще священнослужитель, до якого звертається за допомогою військовослужбовець, знайомий зі специфікою військової служби, тим ефективнішою є його духовна опіка і провід.

Суспільна потреба налагодження тіснішої співпраці військових структур та релігійних організацій, не зважаючи на відсутність реальних механізмів такої співпраці, сама собі торує дорогу, набирачи історично-традиційної форми капеланського служіння, що існувала у з’єднаннях Січових Стрільців, армії УНР, Царської Росії, не кажучи вже про запорізьке козацтво. У наші дні інститут військового капеланства поширений у багатьох країнах світу, наприклад, США, Німеччині, Великобританії, Франції, Польщі, Ізраїлі, Ірані та ін. [17]. Присутність священнослужителя у військовій частині дозволяє вирішити одразу декілька проблем, пов’язаних із реалізацією військовослужбовцями релігійних прав. По-перше, відпадає необхідність відпускати військовослужбовців на богослужіння, які можуть проводитися у військовій частині, що підвищує її мобілізаційну готовність. У воєнний час, це може мати вирішальне значення. По-друге, військовий капелан краще розуміє потреби військовослужбовців завдяки беспосередній близькості до їхнього життя. По-третє, з’являється реальна можливість залучення священнослужителя до виховної роботи чи соціальних програм, як це практикується у збройних силах інших країн. Окрім того, військовий душпастир може виступати посередником між командувачем і підлеглими і сприяти швидшому та ефективнішому вирішенню конфліктних ситуацій щодо питань, які безпосередньо не стосуються військової сфери. Капелан також може виконувати роль однієї з ланок цивільного контролю у Збройних Силах України, необхідність розвитку якого набирає все більшої актуальності.

У суспільстві домінують дві візії місця та ролі військового капеланства. Одна характерна представникам силових структур, інша – релігійних організацій. Відповідно до першої, призначення військового душпастира – виховати дисциплінованого, морального воїна-патріота. Таке розуміння відводить священнослужителям доволі обмежений сектор діяльності та відповідальності: бути помічником командувача у виховному процесі, надаючи цьому процесові певного духовного виміру. Тобто інститут капеланства, згідно з цією візією, повинен, по суті, дублювати функції політорганів часів радянської армії [18]. Виконання власне релігійних функцій поступається пріоритетністю виховній та мобілізуючій функціям релігійного інституту, що перетворює інститут капеланства на інструмент вирішення проблем морально-психологічної ситуації, позастатутних відносин, військової дисципліни, ухилення від військової служби, розкрадання військового майна тощо. Реалізація цієї концепції може призвести до нівелювання духовної опіки і перетворення її у просто один із військово-політичних механізмів.

Інший погляд на інститут капеланства, що коріниться у церковному розумінні цього виду служіння, хоч і набуває певних конфесійних відмінностей, однак має спільне ядро: забезпечення найбільш послідовної духовної опіки над віруючими військовослужбовцями та розширення сфери церковного впливу [19]. При цьому Церква може, поруч зі здійсненням духовної опіки, легітимізувати військову виховну політику, або ж зміст і форми душпастирської роботи та співпраці з командуванням визначати цілковито самостійно. Втілення в життя такого погляду на капеланське служіння містить небезпеку перетворення його у стаціонарно-парафіяльне, як "ідеальний" зразок пастирського служіння. При цьому нехтуватиметься його власна специфіка.

Вихід бачиться у взаємодоповненні обидвох моделей (задля нейтралізації негативних рис, властивих кожній зокрема) та чіткому визначенні правового статусу військового капелана. Цей процес повинен супроводжуватися поглибленням розуміння важливості утвердження та розширення прав і свобод людини, транцендентності їх походження. Відсутність такого розуміння часто призводить до сприйняття закону як засобу маніпулювання на користь приватних інтересів. Тільки за цієї умови вдасться зреалізувати поставлені перед інститутом військового капеланства завдання.

Правовою основою, своєрідною "відправною точкою" запровадження і розвитку інституту військового капеланства (окрім вже згадуваної ст.35 Конституції України) є положення ст.6 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року, у якому зазначено, що "військовослужбовці [20] вправі сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні обряди, відкрито висловлювати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Ніхто не має права перешкоджати задоволенню військовослужбовцями своїх релігійних потреб." У ч.3 ст.21 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року підкреслюється, що "командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів". Піклуватися про духовний розвиток підлеглих віднесено до обов’язків командирів [21].

Особливістю українського законодавства, яке регулює реалізацію свободи віросповідання, є те, що воно фокусується на громаді [22]. Це спадок радянського законодавства, за яким ще 1929 року законом "Про релігійні об’єднання" Церкву як цілість, фактично, було позбавлено легального статусу. Віровчення, що є основою будь-якого віросповідання, твориться не окремою громадою, а спільнотою вірних разом з її організаційною та освітньо-виховною інфраструктурою. Саме така спільнота і є одним із ключових суб’єктів державно-церковних відносин. Перші реальні кроки до врахування у законодавстві цієї особливості релігійних організацій вже можна спостерігати. Зокрема, Голова Державного комітету у справах релігій України Віктор Бондаренко, представляючи новий проект Закону "Про свободу совісті та релігійні організації", на прес-конференції у лютому 2003 року заявив, що "настав час надати Церкві як суспільному інституту право юридичної особи, бо у нас і досі зберігається практика радянських часів, коли з одного боку - держава, а з іншого - релігійна громада" [23].

Не зважаючи на прогалини у чинному законодавстві, у ньому передбачена можливість не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і центрами врегульовувати відповідно до домовленостей між ними і державними органами [24]. Зі Збройними Силами України, як органом, що є структурним елементом виконавчої влади [25] і на який покладено державні функції захисту суверенітету та територіальної цілісності [26] можуть укладатися такі ж домовленості. Вони можуть служити основою для визначення правовового статусу військового капелана на території підвідомчій відповідному органу військового управління, що виступив однією зі сторін домовленості. Такий шлях розвитку нормативно-правової бази інституту військового капеланства дозволятиме спочатку напрацювати моделі дієвої співпраці армії та Церкви, а потім закріпити їх на законодавчому рівні. У такий спосіб можна буде уникнути багатьох колізій. На жаль, в Україні надто часто спочатку приймають закони, а вже потім усувають з них усі суперечності та недоліки за допомогою неодноразового внесення змін.

Було б неправильно військовий підрозділ розглядати лише як громаду, у звиклому розумінні цього слова. Це, швидше, група людей, причому різних як за ступенем релігійності та духовного досвіду, так і за віросповіданням. Тут ми наштовхуємося на ще одну трудність – врегулювання міжконфесійних стосунків в армійському середовищі. З огляду на існування певної напруженості у стосунках між деякими конфесіями, ця обставина набирає першочергового значення. Дослідниками державно-церковних відносин неодноразово відзначалося, що однією з перепон запровадження інституту військового капеланства є міжконфесійні конфлікти, які, будучи перенесеними на ґрунт середовища військовиків, можуть негативно позначитися як на цілісності виховного процесу у військових формуваннях, так і на вирішенні поставлених перед Збройними Силами завдань загалом [27]. Окрім того, відомі факти обмеження доступу священнослужителів до військових частин, в залежності від конфесійної приналежності духовенства, що перешкоджає реалізації релігійних прав тим військовослужбовцям, котрі сповідують відмінну від уподобань командування релігію. У цьому контексті паралельно налагодженню співпраці Церкви зі Збройними Силами мав би проходити процес налагодження і міжконфесійної співпраці у цій царині. Особливу цінність міг би мати досвід полірелігійних суспільств, наприклад Сполучених Штатів, в яких сворюються міжконфесійні Ради у справах капеланів [28].

Всеукраїнська рада Церков та релігійних організацій [29] не може служити ареною ефективного міжрелігійного діалогу щодо духовної опіки над військовослужбовцями через його надто широкий суб’єктний склад. Не хочемо применшувати ролі цього органу та його здобутків. Однак участь у цьому діалозі релігійних організацій, віровчення, яких забороняє користуватися зброєю, має бути обмеженою, хоча б тому, що в армії відсутні їхні прихильники, які користуються правом на альтернативну (невійськову) службу. Це ж стосується, але у меншій мірі, і малочисельних релігійних організацій, з обмеженими організаційно-освітніми ресурсами, які, в силу цих обставин, душпастирську опіку над своїми вірними змушені частково делегувати іншим. При цьому можуть укладатися міжконфесійні домовленості, як це робиться в арміях інших країн.

Державному органу України у справах релігій українським законодавством відводиться роль своєрідного містка співпраці як Церкви та Збройних Сил, так і між конфесіями, оскільки він "покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і Церкви" [30], у тому числі сприяти створенню умов, за яких військовослужбовці могли б реалізувати своє конституційне право на свободу світогляду та віросповідання. До того ж, серед передбачених законодавцем функцій цього органу на чільному місці стоїть: "На прохання релігійних організацій сприяти досягненню домовленості з державними органами та подати необхідну допомогу у питаннях, що потребують вирішення цих органів" [31], а також "Сприяти зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань" [32].

Не можна оминути увагою також питань, пов’язаних із відбором претендентів на душпастирське служіння у Збройних Силах, умовами цього відбору, а також підготовки військових капеланів. Зараз в Україні такий відбір, практично, провадиться виключно самими релігійними організаціями, хоча зазвичай вони не мають ні чіткої програми роботи в армії, ні навіть достатнього розуміння специфіки цієї роботи. У більшості країн, поруч із вимогами щодо богословської освіти, законодавцем закріплюються й інші цензи (віковий, досвіду душпастирської роботи, проходження спеціальних освітніх та тренувальних програм тощо) [33]. З огляду на це, релігійним організаціям варто більше уваги приділити розробці чітких концепцій підготовки кандидатів на душпастирську роботу у Збройних Силах та діяльності військових капеланів. Це полегшувало б процес запровадження відповідного інституту. У цьому контексті була б плідною співпраця з вищими військовими навчальними закладами. Форми такої співпраці можуть бути найрізноманітніші: від проведення спільних конференцій, до організації спеціальних курсів для духовних осіб, які хотіли б займатися душпастирською опікою в армії.

На завершення хотілося б зазначити, що тут ми не намагалися дати вичерпної відповіді на всі питання, пов’язані із врегулюванням реалізації військовослужбовцями їх релігійних прав. За мету ставилося виявити основні групи проблем та існуючі прогалини у законодавстві у цій сфері та намітити шляхи до їх розв’язання. Досягнення правової думки інших країн може швидше застерегти від того, чого робити не слід, аніж дати готові рецепти вирішення тих чи інших проблем.

Примітки.

1. Дані подані станом на 1 січня 2003 року.
2. http://www.uceps.com.ua/ukr/all/sociology/2002_17/30.gif
3. Відомості Верховної Ради України. – 1991, N 25. – C. 283
4. В українському законодавстві існує розбіжність щодо трактування термінів “церква” та “релігійна організація”. В одних нормативно-правових актах ці терміни трактуються як тотожні (наприклад в Законі України “Про освіту” від 23 березня 1996 року чи Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року), в інших – як різні (наприклад у Конституції України). В ухвалі Конституційного Суду України від 5 червня 2002 року (справа N 2-36/2002) ця розбіжність була відзначена, однак її усунення, на думку суддів КС, входить до компетенції законодавчого органу – Верховної Ради України. У цій статті під терміном “Церква” як збірним поняттям розумітимемо християнські релігійні організації. Докладніше визначення цього терміну, на нашу думку, входить до предмету релігієзнавства, а не правознавства. Шануючи давні українські традиції слово “Церква” писатимемо з великої літери.
5. Cт. 3 Конституції України // Відомості Верховної Ради України – 1996, N 30. – C. 141
6. Див., напр.: Біблія, Рим. 5:8; І Кор. 15:3; Євр. 9:11-14; Ап. 20:28
7. Див., напр.: Анастасіос Яннулатос. Східне православ’я і права людини // Релігійна свобода і права людини: Богословські аспекти. У 2 т. Т.1. – Львів: Свічадо, 2000. – С.219-234; Мартін Шупак. Церква і права людини: католицькі й протестантські погляди, відображені у церковних документах // Там само – С. 305-342
8. Див., напр.: Samuel P. Huntington. The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century. – Norman, OK. 1991; Harold J. Berman. Faith and Order: The Reconciliation of Law and Religion. – Atlanta, 1993; Harold J. Berman. Law and Revolution: The Foramtion of the Western Legal Tradition . – Cambrige, 1995
9. Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції. // Український часопис прав людини. – 1994. – № 1. – С. 15.
10. Пчелинцев А. Религия и пpава человека // Религия и права человека: Hа пути к свободе совести. Вып. ІІІ / Институт религии и права / Сост. Л.М. Воронцова, А.В. Пчелинцев, С.Б. Филатов. Под общ. Ред. С.Б. Филатова. – М.: Наука, 1996. – С. 8.
11. Враховуючи загальносуспільні тенденції росту ступеня релігійності в Україні, можна стверджувати, що ці показники на сьогоднішній день є ще вищими.
12. „Військовослужбовці перебувають під захистом держави і мають усю повноту прав і свобод, закріплених Конституцією України” п.18 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року (Відомості Верховної Ради України. – 1999, N 22-23, – С.194)
13. Ч. 4 ст. 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991, N 25. – С. 283.
14. П. 2 ст. 29 Загальної Декларації прав людини: “Кожна людина, здійснюючи свої права та свободи, повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві”; п. 2 ст. 9 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини: “Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстваі в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я і моралі або захисту прав і свобод інших людей”.
15. Ч. 2. ст. 64 Конституції України // Відомості Верховної Ради України – 1996, N 30. – С. 141.
16. Мозговой С., Данилов Н. Роль института военных священников в зарубежных армиях // Зарубежное военное обозрение. – 1997. - №3. – С. 12
17. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. – К., 2000. – 92 с.
18. Еленский В. Духовное служение в Вооруженных силах Украины: дискуссии и перспективы // Мир религий, аналитика. (http://www.religio.ru/relisoc/98.html)
19. Там само.
20. До військовослужбовців належать: особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці строкової і надстрокової служби та військової служби за контрактом Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Служби національної безпеки України, військ цивільної оборони, а також інших військових формувань, що створюються Верховною Радою України, стратегічних сил стримування, які дислокуються на території України, військовослужбовці-жінки, курсанти військових навчальних закладів. (Ст.3 .Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.91 // Відомості Верховної Ради України. – 1992, N15. – С. 190)
21. Зокрема заступників командира полку, батальйону, корабля 3 рангу з виховної роботи, пп. 73, 108 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року (Відомості Верховної Ради України. – 1999, N 22-23. - С. 194)
22. Див., напр.: Роз’яснення Вищого арбітражного Суду Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 29 лютого 1996 року.
23. http://www.orthodox.org.ua/win/news/2003r-007-2.html#740
24. Ст. 9 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991, N 25. - С. 283
25. Ст. 3 Закону України “Про Збройні Сили України” від 06 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України – 1992, N 9, - С. 108.
26. Ст. 17 Конституції України // Відомості Верховної Ради України – 1996, N 30. – С. 141.
27. Див., напр.: Церква і армія // Центр Разумкова, 2000. – 2001, – С. 256-260; Еленский В. Духовное служение в Вооруженных силах Украины: дискуссии и перспективы // Мир религий, аналитика. (http://www.religio.ru/relisoc/98.html)
28. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. – К., 2000.
29. Утворена у грудні 1996 року за ініціативою Президента України Л.Кучми як представницький міжконфесійний консультативно-дорадчий орган з метою об’єднання зусиль релігійних та відповідних громадських організацій з національно-духовного відродження України; координації міжцерковного діалогу як в Україні, так і за її межами; участі в розробці поточних та дострокових прогнозів з питань державно-церковних відносин та проектів нормативних актів з цих питань; здійснення комплексних заходів добродійного характеру.
30. Ч. 1 ст. 30 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991, N 25. – С. 283.
31. Там само – п. 1 ч. 2.
32. Там само – п. 2 ч. 2.
33. Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. – К., 2000.