Два «Нестори-літописці»

У «Києво-Печерському патерику» фігурують два автори – один під іменем Нестор, другий під іменем Нестер. Попри схожість цих імен, аналіз тексті показує, що це два різні автори.

Відомий, як правило, лише перший. Цей автор вказав, що він написав розповідь «Про те, чому названо монастир Печерським», житіє Феодосія Печерського, «Читання про Бориса і Гліба». Йому також приписують авторство (чи укладання) початкового літопису – «Повісті минулих літ», хоча достатніх підстав для цього немає.

Про Нестера в нас практично не знають. Цей письменник, на відміну від Нестора, не вказував на своє авторство. Однак у «Києво-Печеському патерику» вказано, що він написав літописець (очевидно, мається літописець монастирський).

Так, Нестер згадується у слові про Никиту-затворника. Там говориться, що він, «написав літописець» [1]. А в слові про святого й блаженного лікаря Агапіта вказується, що Нестер у літописці написав про блаженних отців Даміана, Ієремію, Матвія та Ісакія [2]. Ще в одному слові патерика «Про преподобного і багатостраждального отця Пімена і про тих, хто хоче перед смертю прийняти чернецтво» згадується якийсь літопис. І навіть наводяться такі слова з нього: «Господь, що сотворив це знамення, відає, чи було воно ради цього блаженного, чи було в тім якесь інше провидіння» [3].

Про Даміана [4], Ієремію [5] та Матвія [6] є низка згадок у патерику. Про них розповідається в окремому слові-розповіді «Про святих блаженних перших ченців печерських, які засяяли у домі Печерської Божої матері божественними чеснотами, постом, і бдінням, і пророчим даром у святому монастирі Печерському» [7]. Однак чи не найбільше в «Києво-Печерському патерику» згадується Ісакій, якому навіть присвячена окреме Полікарпове слово-розповідь [8]. Про всіх цих ченців (Даміана, Ієремії, Матвія та Ісакія) також є розповіді в «Повісті минулих літ» [9]. Хто був автором зазначених творів у патерику не зазначено, однак із згадок про Нестера випливає, що саме він ним і був.

Спробуємо розібрати вказані твори, а також спробуємо з’ясувати, які ще твори могли належати Нестеру.

У слові «Про святих блаженних перших ченців печерських…» спочатку в ній йде така собі апологія печерського чернецтва:

«Бо воістину предивно було чудо, братіє бачити. Совокупив бо Господь таких чорноризців у обителі матері своєї, що як пресвітлі світила в Руській землі сіяли: одні бо були постники, інші же відзначилися неспанням, інші ж колінопреклонінням, інші ж постили через день або через два дні; інші їли хліб із водою, інші ж – овочі варені, ще інші – сирі. І всі в любові перебували: менші корилися старшим, не сміючи перед ними говорити, але все чинили з покірністю і послухом великим. Також і старші любили менших, навчаючи їх та втішаючи, яко чад своїх улюблених. І якщо котрий брат впадав у якийсь гріх, втішали його, а його епітимію розділяли на трьох або чотирьох – задля великої любові. Такою була божественна любов серед тої святої братії, а також стриманість і смирення.

І якщо якийсь брат ішов з монастиря – вся братія тим печалилась і посилала по нього, закликаючи брата, аби повернувся до монастиря. І коли приходив брат, пішовши до ігумена, кланялись за брата і молили ігумена, і негайно ж приймали брата з радістю назад до монастиря. Такі бо були тоді чорноризці: постники і воздержники» [10].

Змальована тут картина – радше ідеал, бажання видати бажане за дійсне. Звісно, серед печерських ченців зустрічалися аскети, люди, що відзначалися сердечністю, любов’ю до монастирської братії. Однак той самий «Києво-Печерської патерик» вказує, що не все так було ідилічно і що між ченцями виникали сварки, непорозуміння; також деякі ченці нагромаджували багатства й не прагнули провадити аскетичне життя. Зрештою, в цьому фрагменті говориться про те, що деякі ченці покидали монастир.

Далі автор говорить, що назве декілька мужів дивовижних. Першим серед них – «Даміан-пресвітер». Про нього пише таке:

«Був таким постником, що крім хліба і води нічого не їв до дня смерті своєї. І коли хтось приносив дітей хворих або, сам будучи хворим, приходив у монастир до преподобного Феодосія, той велів тому Даміану молитву творити над зболілими. І той молився, і маслом святим помазував, і отримували зцілення ті, хто приходили до нього.

Одного разу розхворівся цей блаженний Даміан і, помирати зібравшись, лежав у немочі, і прийшов до нього ангел у образі Феодосієвому, обіцяючи йому Царство Небесне за труди його. Потім же прийшов до нього великий Феодосій з братією, і сиділи біля нього. Він же знемагав. Поглянувши ж на ігумена, сказав: «Не забувай, отче, що мені обіцяв цієї ночі». Зрозумів же великий Феодосій, що той мав видіння, і мовив йому: «Брате Даміане! Все, що тобі обіцяв, те тобі буде». Він же закрив очі свої і передав душу в руки Божі. Ігумен же і вся братія чесно поховала тіло його» [11].

Отже, якщо виходити з цього короткого оповідання, то випливало, що Даміан дотримувався суворого посту й мав дар зцілювати молитвою хворих дітей. У цьому й виражалася його святість. Також тут йдеться про його видіння, коли до нього прийшов Феодосій. Це видіння трактується як чудо, ознака святості Даміана.

Цікаво, що про цього чорноризця є також оповідь у житії Феодосія Печерського, написаного Нестором. Однак якщо порівняти ці оповіді, то відчувається різниця між ними. Принаймні у житії Феодосія представлений дещо інший образ Даміана, ніж у слові «Про святих блаженних перших ченців печерських…».

По-перше, в останньому Даміан постає передусім як чернець, що строго дотримується посту і з допомогою молитви вміє зцілювати дітей. У житії Феодосія Печерського нічого подібного немає. Тут Даміан подається як книжник. Він принаймні читає святі книги, а також багато молиться, у т. ч. вночі. Отже, маємо в цих текстах «різних Даміанів».

По-друге, по-різному описується Даміанове видіння Феодосія Печерського. У слові «Про святих блаженних перших ченців печерських…» говориться, що Даміан побачив Феодосія, коли лежав хворим. При цьому було сказано, що це був ангел у образі ігумена монастиря. У житії ця подія подається дещо інакше. Там теж говориться, що видіння Феодосія Даміану було якраз тоді, коли чернець захворів. Однак вказується, що видіння сталося під час молитви Даміана. При цьому наводиться ця молитва. І взагалі в житії Феодосія доволі розлого й натуралістично розповідається про це видіння. Там говориться, що Феодосій з’явився біля ліжка Даміана, припав до його грудей і пообіцяв, що чернець опиниться зі святими в царстві небесному. Даміана же зрозумів, що це видіння; послав до Феодосія послушника, щоб той прийшов. Далі чернець розповідає ігумену про своє видіння, а той стверджує, що до ченця являвся ангел, бо він, смертний, не може давати обіцянок щодо царства божого. Нарешті Дамінана урочисто поховали.

Спеціально звертаємо увагу на ці розбіжності, аби показати: ці два тексти не могли бути написані одним автором. Звісно, можна припускати, що в житії Феодосія Печерського дається розширена версія розповіді про Даміана у порівнянні зі словом «Про святих блаженних перших ченців печерських…». Однак виникає питання, чому благочестивість Даміана подається в цих текстах по-різному, а також видіння цим ченцем Феодосія подано дещо інакше?

Цікаво відзначити, що в «Повісті минулих літ» про Дамінана розповідається не так [12], як у Несторовому житії Феодосія Печерського, а практично так само, як у слові «Про святих блаженних перших ченців печерських…». Це, відповідно, наводить на думку, що до написання «Повісті минулих літ» мав причетність не агіограф Нестор, а той книжник, який написав слово «Про святих блаженних перших ченців печерських…». І, ймовірно, ним був монастирський літописець Нестер, про якого згадує «Києво-Печерський патерик».

Але повернемося до слова «Про святих блаженних перших ченців печерських…», зокрема до того, як у них зображуються інші печерські ченці, що відзначилися особливою святістю.

Після згадки про Даміана розповідається про ченця Ієремію:

«Також був інший брат, на ім'я Єримія, який пам'ятав хрещення Руської землі. І йому був даний дар від Бога: провидів бо майбутнє. І коли кого викривав у помислах, то чинив це таємно, і наставляв берегтися від диявола. І коли який брат замислював піти з монастиря, він же також, прийшовши до нього, викривав його думку і втішав брата. І якщо кому передрікав добре чи зле, то збувалося слово цього старця» [13].

Як бачимо, тут небагато сказано про Ієремію. Те саме про нього читаємо і в «Повісті минулих літ». Отже, Ієремія – старий чернець, який пам’ятає ще хрещення Русі. Навіть якщо він дожив до поважних років, звістки про нього стосувалися не пізніше середини ХІ ст. Ієремія не пов’язується з Феодосієм Печерським, тобто він жив у монастирі ще до появи тут цього діяча.

У оповіданні Ієремія постає як провидець. Але цікаво, що цей дар він, зокрема, використовує, аби стримувати відхід ченців з монастиря. Зрозуміло, що це була проблема для обителі. Не даремно про неї говориться на початку слова «Про святих блаженних перших ченців печерських…». Щоправда, в патерику не розповідається, чому ченці покидали свою обитель. Однак зрозуміло: життя в монастирі не було таке ідилічне, як це намагалися зображувати в цій писемній пам’ятці. Різного роду конфлікти, непорозуміння «виштовхували» ченців з обителі. І вони йшли в «мир» або шукали собі іншого монастирського пристанища. Водночас бачимо намагання зберегти в цілісності монастирську братію, а то й примножити її. Власне, цим і займається Ієремія.

У слові «Про святих блаженних перших ченців печерських…» говориться ще про одного ченця – Матфея. Розповідь про нього стосується бісівських злодіянь. Сам же цей чернець умів бачити бісів, знав, що чинили вони.

Ось як розповідається про нього:

«Був ще інший старець на ім'я Матфей. Той був прозорливий. Одного разу, стоячи в церкві на місці своєму, підвів очі і поглянув на братію, яка стояла по обидва боки, співаючи. І бачить біса, що в образі ляха ходив навколо них і в приполі носить квіти, які називаються реп'яхами. Бере одну квітку і кидає на кого хоче. І якщо до кого з братій, які стоять, прилипне квітка, то той, трохи постоявши і ослабнувши розумом, яку-небудь причину собі придумавши, виходить із церкви і йде спати, не повертаючись до кінця співу. Коли ж кидав на другого із тих, хто стояв, і не прилипала до нього квітка, то стояв той кріпко на службі співаючи, доки не відспівають утреню, і тоді йшов у келію свою.

Мав ще старець такий звичай: по відспівуванні утрені, коли братія розходилася по келіях своїх, цей блаженний старець останнім виходив із церкви. Одного разу йшов він і сів під билом, бажаючи відпочити, бо була келія його далеко від церкви. І побачив, як натовп великий іде від воріт. І звів очі свої і побачив одного біса, який сидів на свині й величався, і інших навкруг нього безліч було. І запитав їх старець: «Куди йдете?» І відказав біс, що сидів на свині: «По Михаля, по Тобольковича». Старець же осінив себе хресним знаменням і пішов до своєї келії. А коли розвиднілося, то зрозумів старець видіння і сказав учневі своєму: «Іди, запитай, чи є Михаль у келії?» І сказав йому учень: «Нині вийшов по заутрені за огорожу монастирську». Старець же повідав бачене видіння ігуменові й старшій братії. І покликав ігумен брата і утвердив його.

За цього преподобного Матфея блаженний ігумен Феодосій преставився, і був Стефан ігуменом замість нього, а після нього – Никон. А цей старець іще жив. Й інші численні видіння провидівши, почив старець у доброму сповіданні Господа, в Печерському святому монастирі» [14].

Саме в оповідях, котрі, ймовірно, належали Нестеру, чимало уваги звертається на різні містичні уявлення, пов’язані з нечистою силою (бісами). Видається, що ці уявлення з’явилися на місцевому грунті і фактично мали язичницьку основу, але були вписані в християнський контекст. Біси шкодять людині, ченцям зокрема, однак їх можна подолати з допомогою молитви, хресного знамення. Вони являються в образах «нечистих» тварин, наприклад, свиней, як це бачимо в розповіді про Матфея, або в образах ведмедів, левів, жаб, гадів у розповіді про преподобного Ісакія, про яку буде далі йти мова. Можуть біси, злі духи являтися і в образах ворогів русичів, зокрема поляків-ляхів. Таке, як зазначалося, маємо в розповіді про Матфея. Подібний образ ворога-чужого, звісно, з’явився в «Києво-Печерському патерику» не випадково. Адже стосунки русичів із поляками не були «рівними». Між цими народами в ХІ ст. виникали конфлікти. Відомий похід польського князя Болеслава на Русь і захоплення ним Києва в 1018 р. Тоді ж відбулося повстання русичів проти поляків. Очевидно, цей епізод породив деякі антипольські стереотипи в середовищі киян і знайшов своє відображення як у «Києво-Печерському патерику», так і в «Повісті минулих літ».

Окрім розповідей про Дем’яна, Ієремію та Матфея, патерик приписує Нестору створення оповіді й про Ісакія Печерника [15]. Особі цього ченця в патерику присвячене окреме слово, котре, ймовірно, й написав цей автор.

Зокрема, в слові про Ісакія говориться таке:

«Сей преподобний отець наш Ісакій у мирському житії був купець, родом торопчанин. Він, задумавши стати монахом, роздав майно своє бідним та монастирям, і прийшов до великого Антонія в печеру, молячи його, аби стати монахом» [16].

Далі в оповіданні про Ісакія йдеться про його життя в монастирі і про ті подвиги, які він творив. Цей чернець постає в образі суворого аскета: він носить власаницю, живе у вузькій печері, харчується лише хлібом. Цей аскетизм подається як вияв високого благочестя, як приклад для наслідування. Однак це, виявляється, не гарантує від бісівських підступів. Навпаки, благочестиву людину біси намагаються спокусити. Тому в оповіді про Ісакія є великий фрагмент, де оповідається, як його спокушала нечиста сила. Спокуса бісами ченця подається як ігрище, де грають різні музичні інструменти, танцюють тощо. Саме це й знесилює Ісакія, робить його недієвим.

Ведеться, звісно, тут мова й про оберіг від бісівської сили. Цим, зрозуміло, є хресне знамення. Ісакій виявив необачність, коли, зустрівшись із нечистою силою, не перехрестився – за що мусив розплачуватися. Через це він став розслабленим – лежав як мертвий, нічого не хотів їсти. А його виходити намагався Антоній.

Далі в слові «Про блаженного Ісакія Печерника» йде звернення до історичних реалій, до тієї боротьби, яка велася в княжому Києві і до якої мав причетність Києво-Печерський монастир:

«У той час прийшов Ізяслав із ляхів. І почав гніватися Ізяслав на Антонія за князя Всеслава. І прислав Святослав із Чернігова поночі по святого Антонія. Антоній же прийшов до Чернігова, і полюбилося йому місце, назване Болдіними горами, і викопав він там печеру, і поселився в ній. І є монастир Святої Богородиці на Болдіних горах неподалік від Чернігова донині» [17].

Тут багато що треба пояснити. Йдеться про події кінця 60-их років ХІ ст. У той час на київському престолі знаходився старший серед тодішніх синів князя Ярослава Мудрого – Ізяслав. Проте його влада аж ніяк не була абсолютною на Русі – принаймні не такою, як у його батька. Тим не менше Ізяславове правління в Києві цікаве як у державно-політичному, так і культурному аспектах. Він, зокрема, відіграв помітну роль у становленні Києво-Печерського монастиря, що можна зрозуміти як із патерика цієї обителі, так і з «Повісті минулих літ». Щоправда, стосунки цього князя з монастирською братією не були однозначними. Серед цієї братії були прихильники князя, як Феодосій Печерський, так і противники – Антоній.

1068 р. сини Ярослава Мудрого, князі Ізяслав, Святослав та Всеволод, котрі становили такий собі «тріумвірат» на Русі, діючи загалом одностайно й підтримуючи до певного часу один одного, були розбиті на ріці Альті половцями. У літописі зазначено, що коли після цієї події Ізяслав із Всеволодом прийшов до Києва, а Святослав до Чернігова, то люди київські вчинили віче на торговищі й почали вимагати від князя київського, аби той дав їм зброю. Однак Ізяслав не захотів це зробити. Почалося повстання. Ізяслав втік до Польщі, а на київському столі опинився Всеслав Полоцький. Останній був підступно захоплений Ізяславом у полон 10 липня 1067 року і посаджений у поруб. Його, власне, й звільнили під час повстання, посадивши на престол. Наскільки можна судити зі свідчень «Києво-Печерського патерика», Всеслава підтримав Антоній. Натомість Феодосій цього не зробив і, схоже, орієнтувався на Ізяслава.

Всеслав же на київському престолі довго не затримався. Дізнавшись про наближення війська Ізяслава разом з воїнами польського князя Болеслава, він без бою втік до Полоцька. Ізяслав з допомогою свого сина Мстислава почав розправлятися з прибічниками Всеслава. До них належав також Антоній. Тому той покинув Київ і за намовою чернігівського князя Святослава, який конкурував з Ізяславом, подався до нього. У Чернігові Святослав заснував для Антонія чернечу обитель, яка з часом стала відомою як Єлецький Богородичий монастир.

У Києво-Печерському монастирі фактично, Антонія, заступив Феодосій. І він замість попереднього настоятеля починає доглядати за Ісакієм. Ось як про це йдеться в патерику:

«Феодосій же, дізнавшись, що Антоній пішов до Чернігова, прийшовши з братією, взяв Ісакія та приніс його до своєї келії і служив йому, бо той був розслаблений розумом та тілом. Він не міг повернутися на інший бік, ні встати, ні сидіти, але лежав на одному боці. Не раз же і черви розводилися під стегнами його через мокроту й обливання. Феодосій же сам своїми руками його мив та опоряджував. І лежав той більше двох літ, святий же служив йому. Хіба це не дивне чудо, що два роки Ісакій не скуштував хліба і води, ніякої страви, овочів, нічого язиком не промовив, але був німим та глухим більше двох літ. Феодосій же молив Бога за нього, і молитву творив над ним день і ніч, допоки на третє літо Ісакій промовив і попросився встати на ноги. Як мала дитина, почав ходити. І не хотів до церкви йти, і силою завели його до храму, і так потроху почав ходити він до церкви. І по тому почав ходити до трапезної, і садили його окремо від братії, поклавши перед ним хліб. Але не хотів він брати його, вони ж вкладали його в руку йому. Феодосій же казав: «Покладіть перед ним хліб і не вкладайте до руки його, аби сам їв». І не їв він цілий тиждень, але потроху розглядівся й попробував хліба, і так навчився їсти. І таким чином збавив його великий Феодосій від підступів диявольських і від спокус його» [18].

Судячи з цього фрагменту, Ісакій впав у стан коми. Монахи, зокрема Феодосій, намагалися підтримувати його в такому стані. Він справді нічого не їв і не пив, але вони намагалися годувати його. І таким чином це протривало два роки. Феодосій же молився над ним і якимсь чином зумів вивести Ісакія зі стану коми. Ісакій почав ходити. Однак не виявляв бажання йти до храму. І тому його туди вели силоміць. Не хотів він і їсти. Але Феодосій навчив це його робити, кладучи перед ним хліб.

Далі із розповіді про Ісакія стає зрозумілим, що він позбувся своєї недуги. Чернець уже не усамітнювався в келії, що могло привести його до психічних розладів, а вирішив перебувати серед ченців, допомагати на кухні й по господарству, хоча й далі дотримувався аскетичного способу життя.

У той час відійшли Антоній та Феодосій, які опікувалися Ісакієм. Прийшов новий ігумен Стефан, до якого чернець опинився в опозиції. Про це не говориться прямо, однак таке прочитується в розповіді. Зокрема, про Ісакія читаємо таке: «Він же, не бажаючи слави людської, почав юродствувати і капості чинити – то ігумену, то братії, а то й мирським людям. Деякі за таке його били. То ж почав він блукати по світу і юродство творити» [19].

Попри скупість цього повідомлення, воно багато що говорить. Ісакій, як бачимо, чинить капості ігумену, ченцям і навіть мирянам (очевидно, тим, як приходили до монастиря). За це його б’ють. І навіть починають вважати юродивим, мовляв він «нача уродство творити» (це так звучить в оригіналі).

Маємо таку собі «монастирську драму». Заможна людина стає ченцем. До неї з повагою ставляться керівники монастиря, навіть служать їй. Та ось змінюється керівництво. І, відповідно, змінюється ставлення до ченця. Він не може знайти спільну мову з новими монастирськими очільниками, бунтує проти них. Своєю чергою, зазнає неприємностей, його б’ють, вважають юродивим. Зрештою, він покидає чернечу обитель й починає «блукати по світу». Такі «блукаючі ченці» були поширеним явищем на Русі.

Зрештою, Ісакій повертається в Печерський монастир, аби творити тут «свою партію». Ось як про це розповідає патерик: «І знову вселився до печери, в якій перебував раніше (Антоній на той час уже упокоївся). І почав збирати до себе юних дітей від мирських людей, і одягав їх у одяг чернечий. Але за це від ігумена Никона побої приймав, а іноді й від батьків дітей тих. Блаженний же все те терпів, приймаючи побої, наготу, холод удень і вночі» [20].

Отже, як бачимо, Ісакій почав висвячувати ченців із юнаків. Це негативно сприймалося ігуменом Никоном з низки причин. По-перше, Ісакій робив це без благословення Никона. По-друге, діючи таким чином, він формував навколо себе групу відданих йому ченців, які могли знаходитися в опозиції до ігумена. До того ж подібне висвячення не сприймалося батьками тих юнаків, які стали ченцями завдяки Ісакію.

Цікавим є те, що автор, розповідаючи про Ісакія, начебто мимохідь згадує про себе. Каже, що він був свідком цього. Загалом складається враження, що автор оповіді справді був свідком Ісакієвих діянь. Ймовірно, що він належав до прихильників Ісакія, тому так детально описав цього ченця, звертаючи увагу й на, здавалося б, негативні моменти.

Вкінці розповіді про Ісакія автор знову звертається до питання про бісів, про те, як вони спокушали ченця. Але якщо раніше Ісакій, не бажаючи цього, опинився під впливом нечистої сили й зазнав страждань, то тепер чернець вміло давав відсіч бісам.

Завершується розповідь про Ісакія таким собі агіографічним гепі-ендом. Говориться про його аскетичне життя. Й саме як чернець-аскет він завершив дні свої:

«І після того почав він жити в ще більшій суворості, і здержаності, і пості, й неспанні. І коли так жив він, то наспів кінець життя його. Розхворівся, коли перебував у печері. І перенесли його до монастиря хворого. І так прохворівши до восьми днів, відійшов він шляхом, якого не оминути, до Господа у доброму сповіданні. Ігумен же Іоанн і вся братія, убравши тіло його, поховали чесно зі святими отцями в печері» [21].

Автор розповіді, фактично, говорить про примирення Ісакія з ігуменом та братією монастиря. Принаймні чернець не чинить їм капості. Вони ж, зі свого боку, позитивно ставляться до нього й навіть ховають із честю з іншими святими в печері. Певно, би такого не сталося, якби ігуменом монастиря лишився Никон, з яким конфліктував Ісакій. Однак монастирське керівництво змінилося. Новим ігуменом став Іоанн, з яким, судячи з усього, в Ісакія склалися добрі стосунки.

Закінчується розповідь про Ісакія прославленням печерських ченців: «Такі то були монахи Феодосієвого монастиря, що сяють і по смерті, як світила, і молять Бога за братію, що проживає тут, і за всіх, хто працює в домі Божої Матері, і за мирську челядь, і за тих, хто приходять сюди та хто подає від маєтків своїх на монастир». І далі в такому дусі, де йдеться про благочестивість цих ченців. При цьому згадуються Антоній та Феодосій як святі [22]. Звісно, до цих благочестивих ченців належав також Ісакій.

Отже, виходячи із вищесказаного, можемо припустити, що слово «Про святих блаженних перших ченців печерських…» та слово про Ісакія належали автору, який іменувався в «Києво-Печерському патерику» Нестером. Власне, патерик, як уже говорилося, вказує на написання ним монастирського літопису, де фігурують персонажі вказані в зазначених творах-словах. Ці ж твори в дещо зміненому вигляді ввійшли до «Повісті минулих літ».

Авторитет дослідник «Києво-Печерського патерика» Дмитро Абрамович, ведучи мову про формування цього твору, зазначав наступне: «На підставі того рукописного та стародрукованого матеріалу, який зберігся до наших часів, історію текста Патерика можна представити у такому Патерика, основну його редакцію, компонували: Симонове Слово про будову Печерської церкви, його таки Посланіє до Полікарпа, Посланіє Полікарпа до Акіндина і Слово про перших ченців Печерських. У самостійному вигляді ця редакція не заховалася до нашого часу, але її можна відновити, більш-менш вірогідно й певно, на підставі пізніших редакцій. У цілій низці рукописів ці статті стоять поруч і носять явні текстуальні ознаки своєї порівняльної давности» [23].

Не можна не погодитися з цією думкою. Справді, у 20-их роках ХІІІ ст. єпископом Симоном та ченцем Полікарпом була закладена основа для формування «Києво-Печерського патерика». Але при цьому і Симон, і Полікарп використали давні тексти, на що справедливо вказує Дмитро Абрамович. Частина цих текстів, схоже, походила з другої половини ХІ ст. і могла становити монастирський літопис Нестера.

Ці тексти стояли осторонь текстів, написаних Нестором, в яких основна увага концентрувалася на постаті Феодосія Печерського. Ці «Несторіанські тексти» були долучені до початкової Симонівсько-Полікарпівської редакції патерика майже через сто років, у 1406 р. (т. зв. Арсенівська редакція). Можна говорити, що тоді були поєднані дві агіографічні традиції Києво-Печерського монастиря, котрі в низці питань не співпадали й, фактично, конкурували одна з одною.

Є спокуса представити Симонівсько-Полікарпівські оповіді (принаймні більшість із них), а також слово «Про святих блаженних перших ченців печерських…» як давній монастирський літопис, створений Нестером. Тим паче, що між ними є певні моменти схожості. Проте це ризиковане припущення. Тим паче, що патерик вказує, які агіографічні твори належали Нестеру. Хіба що до цих творів можна спробувати додати слово «Про преподобного і багатостраждального отця Пімена і про тих, хто перед смертю хоче прийняти чернецтво». Принаймні в ньому є покликання на монастирський літопис [24]. Тобто можна вважати, що це слово мало певний стосунок до творів Нестера.

Також, як відзначалося, в «Повісті минулих літ» є тексти про «Києво-Печерський патерик», частина з яких співпадає з тими текстами, що приписувалися Нестеру. Поряд з ними є оповідь про початок Печерського монастиря й про діяння Феодосія Печерського. Ці твори не співпадають з житієм цього святого, а також з розповіддю про початок Печерського монастиря, автором яких називається Нестор. Тобто можемо припустити, що ці фрагменти про Києво-Печерський монастир могли бути частиною монастирського літопису Нестера – частини, яка не ввійшла до патерика. Те, що ці фрагменти не включили до патерика, можна зрозуміти. У Арсенівській редакції цього твору, куди ввійшли «конкуруючі» для них твори Нестора, вони виявилися зайвими й недоречними. Звісно, це гіпотеза, але вона має певні підстави.

Ще один твір, який можна приписати Нестеру, є «Сказання про Бориса і Гліба». Існують окремі списки цього «Сказання…». Також цей твір майже повністю ввійшов у «Повість минулих літ», як і агіографічні твори Нестера.

«Сказання про Бориса і Гліба» є твором анонімним. Зрештою, як анонімними є твори «Про святих блаженних перших ченців печерських…» та слово про Ісакія Печерника. Усі ці зазначені твори були написані приблизно в один і той же час. Всі вони ввійшли в «Повість минулих літ». Можна також простежити певні риси схожості між ними. Це, власне, й дає підстави допустити, що вони належали одному автору, якого патерик іменує Нестером.

Спробуємо створити портрет цього письменника-агіографа.

Передусім варто відзначити його чернечу скромність. Він не вважав потрібним вказувати на своє авторство. Схоже, розглядав це як гординю. Цим Нестер різнився від свого сучасника і, певно, «конкурента» Нестора, який написав житіє Феодосія Печерського і низку інших творів, вказуючи при цьому, що він є їхнім автором.

Попри намагання розглядати події у дусі християнського благочестя, Нестер реалістично відображував реалії чернечого життя, в т. ч. й неприємні моменти. Зокрема, говорив про непорозуміння між окремими ченцями, боротьбу, яка велася серед монастирської братії, а також про те, що деякі ченці покидали монастир.

Також для творів Нестера був притаманний своєрідний «психологізм» – опис різноманітних видінь ченців, певних психічних станів. Зрозуміло, все це подавалося в християнському контексті.

Цілком можливо, що Нестер мав причетність до написання «Повісті минулих літ». Принаймні його тексти ввійшли до цього гранд-наративу. Інше питання, чи він почав укладати літопис світського характеру, чи пізніші укладачі «Повісті минулих літ» скористалися його творами. Другий варіант видається більш вірогідним. Бо сумнівно, що в другій половині ХІ ст. серед руської князівської еліти з’явився запит на створення такого літописного гранд-наративу, як це сталося на початку ХІІ ст. за часів князювання Володимира Мономаха. Проте в середовищі Києво-Печерського монастиря цілком міг оформитися такий запит. Тим паче, що монастир пройшов період свого становлення, активно розвивався й відігравав помітну роль як у церковному, так і політичному житті Києва й Русі загалом.

Щось сказати конкретного про життя Нестера ми не можемо. Так чи інакше тут вступаємо в сферу здогадів. Ймовірно, не мав Нестер належати до бідної родини. Принаймні до шкіл у Києві та інших містах Русі брали дітей «кращих людей». А щоб вміти писати твори, то Нестер мав отримати непогану освіту – навчитися не лише читати, а й володіти добре пером. Зрештою, серед монастирської братії, наскільки можна судити з патерика, було чимало вихідців із заможних сімей.

Жив Нестер у другій половині ХІ ст., тобто в часи становлення Києво-Печерського монастиря. Він, імовірно, був свідком різних подій, пов’язаних зі становленням цієї обителі, мусив знати і Антонія, й Феодосія. Однак, наскільки можемо судити, Нестер не концентрував увагу на цих ченцях, а на інших особах, котрі відзначалися аскетичним життям і, як вважав цей автор, створили добру славу монастирю. Це чітко простежується в слові «Про святих блаженних перших ченців печерських…», а також у розповіді про Ісакія.

Нестер уклав своєрідний монастирський літопис, про що й говориться в патерику. Чи це було зроблено за ініціативою самого Нестера, чи когось із ігуменів монастиря – важко сказати.

Паралельно з цим монастирським літописом писалися іншим автором, Нестором, житіє Феодосія Печерського та інші агіографічні твори. Вони творили іншу традицію, ніж монастирський літопис Нестера. Принаймні в творах Нестора й Нестера спостерігаємо дещо відмінне бачення й трактування подій, які відбувалися в Києво-Печерському монастирі. Ці писемні традиції були поєднані в Арсенівській редакції патерика. При бажанні можна вважати, що вони доповнюють одна одну, хоча тут, радше, слід вбачати конкуренцію.

Чи знали Нестор і Нестер один одного? Схоже, що так. Адже жити вони в один і той самий час у Києво-Печерському монастирі. Які були відносини між ними? Тут можемо висловлювати хіба що здогади.

Та як би не було, можемо констатувати, що в другій половині ХІ ст. ми мали двох цікавих письменників-агіографів – Нестора й Нестера. Можливо, вони справді конкурували між собою. Однак ця конкуренція дала хороші результати – в кінцевому рахунку ми отримали цікаві агіографічні твори, які й були покладені в основу «Києво-Печерського патерика».

Примітки:

1. Абрамович Д. Києво-Печерський патерик (Вступ. Текст. Примітки). Київ, 193 С. 126.
2. Там само. С. 133.
3. Там само. С. 18
4. Там само. С. 51, 95, 133.
5. Там само. С. 133.
6. Там само. С. 96, 126, 133.
7. Там само. С. 94-9
8. Там само. С. 125, 126, 133, 185, 186, 187, 188, 189.
9. Літопис руський. Київ, 198 С. 115-120.
10. Абрамович Д. Києво-Печерський патерик (Вступ. Текст. Примітки). С. 94-95.
11. Там само. С. 95.
12. Див.: Літопис руський. С. 115.
13. Абрамович Д. Києво-Печерський патерик (Вступ. Текст. Примітки). С. 95-96.
14. Там само. С. 96-97.
15. Там само. С. 185-189.
16. Там само. С. 185.
17. Там само. С. 186.
18. Там само. С. 186-187.
19. Там само. С. 188
20. Там само.
21. Там само. С. 189.
22. Там само.
23. Там само. С. ХІІІ.
24. Там само. С. 183.