Дві Реформації

Як Лютер та єзуїти п’ятсот років тому змінили Європу

Цього тижня в Європі та Америці, а особливо в їхніх протестантських частинах, відзначають великий ювілей. 31 жовтня 1517 року німецький професор богослов’я Мартін Лютер склав свої знамениті «95 тез» у протест проти політики та деяких вчень Католицької церкви і, згідно з популярною легендою, начебто прибив їх до дверей Замкової церкви у Віттенберзі. Рівно 500 років тому у Європі почалася Реформація – період в історії західної цивілізації, який історики часто називають переходом від Середньовіччя до Нових часів.

Згідно з указом Президента, виданим ще кілька місяців тому, Україна також має офіційно долучитися до святкувань. Тут, утім, зустрічаємося з однією проблемою. Якщо на Заході, мабуть, кожен має яке-не-яке розуміння, що це таке було, то в Україні для більшості населення невідомим залишається часто навіть саме слово Реформація.

Воно і не дивно. Протягом останніх двох століть в Україні панували дві школи історичної науки: народницька та радянська марксистська. Кожна з них мала свої певні ідеологічні настанови та цілі – історично обґрунтувати власний ідеал. Для народників тим ідеалом була українська самобутність та державність. Для марксистів – справедливе панування пролетаріату в цілому світі. Кожна з цих шкіл пропонували свій хронологічний поділ на історичні періоди. Відповідно до обраного ідеалу, обидві школи розмальовували ці періоди у чорно-білі тони.

Народники відштовхувались від тих державних утворень, що панували над загальним масивом українських земель. Відповідно, маємо золоту епоху княжої Русі, перервану польсько-литовським гнітом, національно-визвольну війну козаків та їхню державність, знову перервану двома чужинецькими імперіями і, врешті, 20 століття. Незалежна Україна у цьому наративі виступає наперед визначеним гепі-ендом.

Марксисти натомість мислили, як не дивно, дещо ширше. Вони брали за основу характер економічних відносин в суспільстві, у своєму власному викривленому баченні, і поділяли світову історію на періоди феодалізму, капіталізму та соціалізму, до якого доросла лише їхня радянська батьківщина зі своїми сателітами. Цей розвинений соціалізм мав призвести врешті до омріяного всіма комунізму.

Звичайно, ці дві школи взаємозаперечні. Звільнившись нарешті від ідеологічних лещат марксизму, сучасна наша історіографія повернулася до своїх народницьких джерел і знову пропонує світові українське бачення своєї власної історії. Воно і добре, проте такий підхід усе ж має один вагомий недолік. Зосередившись виключно на внутрішній національній історії, загальноприйнята в Україні схема зовсім не вписує нашу історію у світовий контекст.

Виявляється, існує ще третій, універсальний, варіант ділення історичних періодів, що розглядає глобальний процес культурного та суспільного розвитку. Такий підхід краще допомагає нашим сьогоденцям зрозуміти, чим жила людина в конкретний період історії, усвідомити набір її ідей та уявлень про світ, часто зовсім відмінний від того, який ми маємо тепер, і, відповідно, можливу мотивацію її дій, часто нам сьогоднішнім незрозумілу.

У цьому поділі маємо античну епоху давніх Греції та Риму, далі йде європейське середньовіччя, яке із 16 століття переходить у так званий Новий час або модерн, що триває й донині. Перехід від середніх віків до нового часу супроводжувався цілою низкою важливих суспільних та культурних, зокрема наукових змін. І поруч із великими географічними відкриттями, з досягненнями в астрономії чи винайденням друкарства центральну роль у цьому переході зіграла власне Реформація, ювілей якої якраз відзначаємо.

Мартін Лютер був насправді далеко не першим у європейській історії, хто посмів поставити під сумнів церковну політику та вчення. Подібні ідеї ще майже за століття до того висловлював чех Ян Гус. Ті ідеї, хоч і знайшли собі чимало прихильників у тогочасній Чехії, все ж не мали глобального резонансу, і Гус свою реформу закінчив на вогнищі інквізиції. Лютер натомість, сам цього свідомо не бажаючи, своїм протестом за пару декад перевернув Європу догори дриґом.

Річ у тім, що, на відміну від свого чеського предтечі, Лютер мав у руках одну дуже потужну зброю, винайдену в тій же Німеччині незадовго до його виступу – друкарство. Масово розтиражовані праці Лютера, написані не малодоступною науковою латиною, а вперше живою народною німецькою мовою, швидко поширюються Німеччиною і знаходять собі однодумців серед усіх суспільних класів.

Є велика спокуса трактувати Реформацію дуже вузькоконфесійно: виключно як зародження та становлення різних протестантських течій в 16-17 ст. – послідовників Лютера, Цвінґлі, Кальвіна та інших. Справді, саме протестанти стали ініціаторами та головними рушіями реформ. Реформаційні проповідники, виховані в дусі ренесансного гуманізму, де в центрі всесвіту поруч із Богом стає і його найдосконаліше творіння – людина, підірвали усталений доти на континенті світогляд. Проте оформлення нових релігійних напрямків – далеко не найважливіше досягнення того часу.

Мабуть, немає сенсу зараз вдаватися до детальної розповіді про реформаційний рух. Краще просто зрозуміти ті кілька найважливіших його здобутків, що зуміли глобально вплинули на розвиток Європи.

Перше – це протестантські гуманістичні школи, де середньовічну схоластику та беззмістовне зазубрювання уривків із Біблії замінює критичний раціональний аналіз Письма та читання античних праць. Звідси фактично бере початок масова сучасна освіта у Європі та світі. Саме завдяки Реформації була підірвана монополія церкви на науку та мистецтво, що поступово здобувають собі право на вільнодумство.

Друге – це Лютеровий переклад Біблії на просту німецьку мову, хоч і не перший в історії, проте перший справді масовий. За його прикладом свій власний переклад Письма захотіли мати й інші народи. Відповідно, саме з Біблії Лютера починається поступове зародження національних літературних мов у Європі, раніше або взагалі не вживаних, або вживаних лише у канцелярії. Як наслідок, пізніше саме на національних мовах формується більшість модерних націоналізмів. Першим таким реалізованим націоналізмом часто називають кальвіністські Нідерланди, що на хвилі Реформації зуміли вибороти власний суверенітет від Габсбурґів.

Третє – це показна простота та скромність протестантських храмів, принципова відмова від зайвих декорацій та розкоші. У цій аскетичній філософії – шукати для наявних ресурсів значно практичніше застосування, ніж культ – знаходить собі твердий ґрунт модерний капіталізм, що в той час саме починав зароджуватись. Як наслідок, згодом саме з протестантських Англії та Нідерландів почалась масова індустріалізація економіки.

Процесу Реформації колись часто протиставляли викликаний нею процес Контрреформації. Офіційний Рим, втративши за кілька десятиліть ледь не половину континенту, змушений був прийняти виклик протестантів. Католики відкинули будь-які догматичні суперечки та сумніви, проте визнали деякі власні практичні помилки.

Попри посилення інквізиції та репресії проти інакомислячих, вони розпочали велику внутрішню реформу. Навели порядок та дисципліну у власних рядах, врешті змусивши єпископів дбайливо ставитись до власних обов’язків та стежити за власною репутацією серед мирян. Відмовились остаточно від продажу індульґенцій, що було ледь не головною претензією Лютера і що, власне, й стало основним приводом до його протесту. Папа Григорій ХІІІ вводить новий григоріанський календар, до якого деякі східні церкви й досі не можуть долучитися.

Врешті, в Іспанії виникає зовсім новий тип монашого ордену – єзуїти. Монахи, що не збудували жодного монастиря, ставлять собі за мету не закриватись за мурами, а навпаки, працювати в суспільстві. Строго підпорядковані незаперечному авторитетові Папи, єзуїти зуміли вперше налагодити чітко централізовану систему освіти за єдиним зразком – від Лісабона до Вільна. Єзуїтські школи, колегії, семінарії, академії повернули до лона матірної церкви величезну кількість «загублених» душ у Європі, а їхня успішна місіонерська діяльність за століття-два поширили Христову церкву, а з нею і європейську цивілізацію, далеко за межі Старого світу.

Всі ці зміни, хоч і були первинно спрямовані проти «розкольників»-протестантів, призвели передусім саме до глибоко внутрішнього оновлення самої Католицької церкви. Тому сучасні історики дедалі частіше воліють вживати для цього процесу термін Католицька Реформація. Таке визначення не протиставляє обидва процеси, а навпаки, взаємодоповнює їх і утворює цілісну картину загальної європейської Реформації.

Врешті, після взаємних погромів та тривалих кривавих релігійних воєн обидва табори уклали між собою знаменитий Вестфальський мир, за яким релігія остаточно була відділена від політики, а церква визнавала політичний суверенітет держав. Європа вийшла із Реформації релігійно розколотою, проте культурно та суспільно оновленою. Починався Новий час.

І тут у старанного українського читача раптом може виникнути питання. А де ж тут, у цьому католицько-протестантському протистоянні та оновленні, наша споконвічно православна Україна? І для чого, відповідно, нам це все вивчати чи, тим більше,святкувати? А виявляється, що європейська Реформація напряму зачепила і українські землі, і навіть спричинила до глибоких внутрішніх змін та зрушень у нашому православному суспільстві. І про це – у наступній статті.