Дві унії. Чому українські греко-католики досі не об’єднані?

Нещодавно унікальний документ із підписами було віднайдено на Словаччині, і він багато що прояснює. Зокрема, і те, що Берестейську унію, ухвалену рівно пів століттям раніше, в жодному разі не можна ставити поруч із Ужгородською ні за масштабами, ні за декларованими намірами.

Якщо у 1596 році Берестейську унію підписала більшість церковної ієрархії православної церкви Речі Посполитої на чолі із самим київським митрополитом та 5 єпископами, то Ужгородське свідоцтво переходу – лише 63 священники, що складали на той час абсолютну меншість православного священства за Карпатами (на думку дослідників, до десяти відсотка від усієї кількості).

Важливу роль на Закарпатті зіграло й велике зацікавлення у переході православних до з’єднання з Римом католицької родини Другетів, власників Ужгородського замку та обширних навколишніх володінь. Саме з цих теренів й були більшість підписантів, які залежали від волі всесильного землевласника. Тим паче, що брат дружини графа Другета – Юрій Якушич – і був тим єгерським єпископом, у вірності якому присягнули православні священники. Тобто, виглядало це радше на родинну справу. Тим паче, що діялося це в ті часи, коли села змінювали релігійну орієнтацію разом зі своїми власниками. Недарма тоді побутувала приказка: «Чий пан, того і віра».

Другети, що раніше насаджували протестантизм, на початку 17-го століття знову стали ревними прихильниками католицизму, розпочавши на власних теренах контрреформацію, навертаючи підданих назад у лоно Ватикану. І як твердять історики, найбільшого релігійного тиску зазнавали православні, за яких не було кому постояти через відсутність власної провідної верстви.

А Берестейська унія стала наочним прикладом, як можна втілити ідею з’єднання церкви. Тим паче, що між православними з обох боків Карпат весь час зберігалося активне контактування. Щоправда, друга унійна спроба стала лише далеким відголоском першої. Бо якщо у Берестейській угоді йдеться про об’єднання високих сторін, то в ужгородській грамоті не згадується ні папа Римський, ні Католицька церква, ні тим паче принципи об’єднання, а проголошується лише особиста відданість єпископу:

Ось і весь текст знайденого оригіналу. З нього висновується, що окремі православні священники просто перейшли під зверхність угорського єпископа, що, до речі, невдовзі й вилізло боком, бо ще понад століття мукачівські унійні єпископи змушені були доводити власну самостійність, і лише у 1771 році Римом була канонізована Мукачівська греко-католицька єпархія, яка все-одно аж до виходу Закарпаття з Угорщини у ХХ столітті підлягала номінальній зверхності угорських католицьких ієрархів. І чесно кажучи, важко позицію угорської сторони заперечувати, адже підпорядкування егерському єпископу і складало суть історичного документу 1646 року.

Натоміть «в офіційному проголошення унії Руської Церкви з Апостольським Престолом, укладеному на Берестейському соборі» в 1596 році читаємо інше: «…просячи, щоб – як найвищий пастир вселенської католицької Церкви – прийняв нас під свій послух та визволив від зверхности царгородських патріярхів і розрішив нас, зберігаючи за нами обряди і звичаї східних Церков, грецьких і руських, не роблячи жодних змін у наших церквах…»

Різниця між документами цілком співмірна з масштабами, які нині має Українська греко-католицька церква (УГКЦ), що нараховує 40 єпископів на різних континентах, та Мукачівська греко-католицька єпархія, що має єдиного єпископа і лише четвертину з мешканців невеличкого Закарпаття.

Досі ці дві греко-католицькі юрисдикції в Україні існують нарізно, творячи дивний анахронізм, адже в усіх сусідніх країнах церковні структури, що підлягають Ватикану, давно об’єднані. Таке розділення є живильним ґрунтом для закарпатського сепаратизму, який хоче заперечити будь-який стосунок до України. Натомість виходить, як у випадку з Ужгородською унією, коли один знайдений історичний документ різко присаджує плекану століттями романтичну міфотворчість.

Олександр Гаврош