Джерело сили київського християнства, або Три складові національної ідеї
Воскресіння України, на думку церков, можливе через безкомпромісне здійснення національної ідеї. 1 грудня 2011 року, в 20-ту річницю референдуму про незалежність УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ підписали спільну відозву, в якій констатували, що час втрачено на манівцях, і тому самі церкви дерзають сформувати національну ідею, прийнятну для всіх — заходу і сходу, півдня і півночі, Києва та Бахчисарая, Львова та Харкова, Донецька та Ужгорода.
Три складові національної ідеї — це дуже прості принципи християнського життя взагалі, дуже прості основи християнської демократії, прийнятні у своїй імперативній частині для всіх: святість правової справедливості; святість прав людини; солідарність, яка є самою душею суспільства. І кожен може погодитися з самими принципами, навіть не будучи християнином. В умовах сьогоднішньої кризи, 7 квітня 2014 року УГКЦ відновила присвяту Україні Божій Матері, намагаючись освятити національну ідею в межах містичної історіософії, відродивши київське християнство як певний дух нашого суспільства, вищий і за його тіло (право) і душу (солідарність). Чи дійсно такі середньовічні, по суті символічні акти, мають сенс сьогодні, і воскресіння України залежить не лише від наших зусиль?
Звичайно на головній стіні вівтаря зображають Христа, що судить усіх — справедливо, милосердно, співпереживаючи. У святій Софії Київській цей порядок порушено. На головній стіні вівтаря — велична мозаїка Богородиці, чиї руки піднесені до неба у найвищій молитві. За ранньохристиянським та візантійським звичаєм руки до Бога у молитві піднімали у той момент, коли від Господа не просто чогось просили, але буквально вимагали, вимолювали із зусиллям, в якому була вже вся сила почуттів, думки, серця. Все середньовіччя та пізніше існував переказ: допоки у Києві стоїть стіна із мозаїкою Оранти («Тої, що молиться») — Київ існуватиме. І навіть саму Богородицю почали називати «Непорушна стіна». Це була віками наша остання барикада. Коли після всіх поразок і часів зневіри знову і знову наші предки приходили сюди — і приймали єдиноможливе рішення.
Так ставали Сагайдачними і Хмельницькими, Могилами і Гізелями, Шевченками та Максимовичами, Костомаровими та Кулішами. Так знову і знову брали на себе свій український хрест — перед цими очами, перед цими піднятими до Бога руками. Перед цим величним образом поновлювався наш завіт із Богом, Русь-Україна знову та знову ставала новим Ізраїлем, піднімаючись на висоту біблійного розуміння того, чим є народ, а пізніше — чим є нація.
Саме зображення ясно свідчить, що у часи Ярослава Мудрого, а можливо навіть і Володимира Великого Київ та вся Русь були присвячені Богородиці. Серед православних вважається і досі, що присвячені Марії землі знаходять під її особливим захистом та завжди мають особливе духовне покликання, унікальне історичне завдання. Першою такою землею стала Іверія (Грузія), в якій Богородиця мала проповідувати. Мало хто знає, але Марія теж була в числі апостолів, теж тягнула жереб, в яку їй країну йти після П’ятидесятниці, коли Дух Божий, посланий від Бога Отця та воскреслого Христа і створив із громади учнів Церкву — те містичне нове людство, яке живе у цьому світі як дитя у череві матері, але одного разу виявиться, що це навпаки з того моменту світ був дитям, яке жило у лоні Церкви, яка принципово — нескінченна. Марія і є первоверховним апостолом, вона єдина зображується поруч із Христом на іконах Суду Божого: з одного боку Богородиця просить Господа про милість, із іншого — Іоанн Предтеча. Петро та Павло (покровителі католицизму та протестантизму відповідно), Андрій Первозваний та Іоанн Богослов (два покровителі православ’я за візантійськими переказами) — символізують єдність християнського різноманіття. А Богородиця являє християнство як таке, в його первинній простоті, в тому її «Так, нехай буде воля Божа», сказаному у відповідь на слова Гавриїла про її високе покликання. В найгеніальнішого богослова минулого століття Ганса Урс фон Бальтазара в невеличкій, але найкращій книжечці «Достойна Бога тільки любов» із усією очевидністю доведено: Марія є взірцем християнської віри, надії, любові. Якщо покора Христа волі Отця мала і момент Божественний, то Марія — це саме взірець відповіді людини на поклик від Господа. А чиїм покликом є все наше життя, оскільки ми вже завжди існуємо у діалозі з Богом: Він нас створив, за допомогою батьків, роду, народу; Він нас веде; Він нас випробовує; Він нам допомагає; Він нас чекає. Якщо Україна — земля Марії, то наше християнство не може не бути відкритим, універсальним, вірним головному: нескінченним вірі, надії, любові. Потрібно перестати думати про християнство як про наші «цінності». Воно є більше, ніж та чи інша спадщина. Воно — наш живий дух, джерело нашої сили, критерій для визначення правильності нашого життя, а вже в останню чергу — наші цінності. Простота християнства Марії не давала спокою українській душі. Леся Українка явила в своїх творах цей надрив екзистенційного дерзновення протесту проти формальної релігійності заради самого духу християнства, що звільняє людину, дарує людині і нескінченний простір свободи, і нескінченний хрест відповідальності — за все, за всіх, за кожного, кого Бог послав тобі на життєвому шляху.
Другою землею, присвяченою Богородиці, стала свята Гора Афон. Чернеча республіка Афону — це серце православ’я, це життєдайне джерело святості, це особливий світ, краще за який для християнського серця — лише рай. У часи могилянського і козацького відродження наявність свого Афону у межах Києва стала підставою для дерзновенного виклику: ми теж маємо право на існування як окрема нація в межах Речі Посполитої, як Руське князівство, нічим не гірше за Литву. На жаль, цей голос не було почуто. Але сам аргумент таки був, і всі сучасники відчували його як «чудо-зброю» козаків та могилянців. Свята Києво-Печерська Лавра з її більш ніж сотнею святих, що нетлінними мощами лежать у печерах. Якщо на Афоні — святі кості (саме слово «мощі» грецькою означає «кості»), то тут — вже нетлінні святі, над якими не властивий час. Які можуть, як на Пасху 1472 року, відповісти на заклик диякона «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес!». І чия чудодійна допомога була очевидна кожному віруючому.
626-го року Богородиці було присвячено Константинополь. Імператор Іраклій з армією перебував у смертельному двобої з Персією на сході імперії. У цей час через Балкани до Константинополя підійшло численне військо аварів, яке змогло охопити величезне місто, винищуючи всі околиці та готуючись до штурму. За відсутності регулярної армії городяни на чолі з патріархом вирішили покластися на захист Богородиці. Із канону Романа Солодкопівця було створено особливий гімн прославління Богородиці — «Акафіст», у якому початок канону «Повеленнотайно» було замінено на «Взбраннойвоеводе» і додано численні «радуйся». Під час першого «виконання» акафісту місто було присвячено Марії і після того в молитвах до неї завжди прохали: «Місто Твоє Бородице, охороняй...». Авари відступили чудом, так само чудом імперія Ромеїв протрималася ще століття за століттям. Заснований як другий Рим, Константинополь протримався так довго тільки тому, що згадував про своє покликання бути другим Єрусалимом — славним містом миру та Богородиці. Київ цю ідентичність перейняв собі саме із Константинополя. Причому не став називатися третім Єрусалимом, але саме ось так: ми теж — другий Єрусалим. Все це неможливо без дотримання культу Марії. Звичайно, в центрі Києва, як і Константинополя — храм святої Софії Премудрості Божої, якою є сам Христос, Божий Логос. Але Він зображується в лоні Матері, яка молиться небесному Отцю, виявляє повну покірність, повну довіру, нескінченну любов.
За всіма середньовічними символами Києву як другому Єрусалиму, Києву та України як землі, присвяченій Богородиці — найактуальніші ідеї боротьби закону проти хаосу, свободи проти рабства та безвідповідальності, солідарності — проти відчуження та несприйняття іншого в його унікальності. Про що говорить вся ця посвята Богородиці, всі ці давні ідеї київського християнства, всі ці спроби головних українських церков сформувати національну ідею? Ми — цілий всесвіт. У якому кожному знайдеться місце. Треба тільки вільно проявити повагу та солідарність до всіх. Треба тільки разом установити справедливість. Треба тільки вміти побачити у правах іншого — святиню непорушності і твого внутрішнього кордону. Кожен, хто порушував правило: «не чини іншому того, чого не бажаєш собі та своїм дітям» — рано чи пізно пожалів та покаявся. В історії це були і окремі люди, і держави, і народи. До цього прийдуть усі. Але радує, що ми, українці, все ще у цьому місці святості та сили. Залишається допомогти Богові та Богородиці нас захистити.
