Емоції священиків та Євромайдан: власна думка

Одне вельми відоме відео з проповіддю священика УПЦ (МП) від 25.01.2014 викликало вже найбурхливішу реакцію в українському суспільстві. Одна з поширених реакцій: ось які вони, московські попи – всі такі. А якщо є й інші, то вони мовчать і бояться висловити власну думку, отож думка А.Т. та солідарних з ним є домінуючою.

Відповім. Не всі бояться. І не всі мовчать, просто не голосять по всіх соцмережах. А не голосять тому, що відповідальні і зважені до слів – пастир має уподібнитися лікарю, керуючись правилом: не зашкодь. Слово здатне вразити сильніше, аніж меч, збурити серця людей до ненависті і зла, як, на жаль, подіяла дана проповідь. А священику належить бути багатократно тактовнішим, показувати приклад такого слова, яке надихає і на Христову правду, і на Христову мужність, і на Христові прощення, великодушність, смирення і терпіння.

Тому мені жодною мірою не хотілося би переходити на особистості та на особисті реакції відомих у мережі пастирів на це відео. Але бачу, що доводиться  ще раз роздивитися протистояння в країні з християнських позицій, як я їх сприймаю. Жодним чином даний текст не претендує на догматичну непомильність. Але, мабуть, доведеться роз’яснювати якісь, здавалося б, очевидні для християнського сумління речі (автор про них писав декілька разів у різні роки).

Якби у мене, як священика, запитали – за кого я, або: хто хороший, а хто поганий (а питають, звісно, часто), то я все ж таки б наполіг не на бінарній чорно-білій логіці, а звернув би увагу на причини суспільної напруги. Потім розглянув би щирість і чесність позицій сторін конфлікту. І, звісно, довелося би  (і доводиться) пояснити демонстративну радикальну провладну позицію деяких відомих в Церкві та суспільстві людей.

Ще раз повторюся, нижче подаються особисті, не безпомилкові міркування. Через брак часу прошу вибачення за малість посилань на авторитетні джерела, яких при нагоді можна привести достатньо.

1. Церква і влада. Історія демонструє декілька варіантів взаємодії. У Православ’ї історично поширеною (з часів Візантії) є імперська модель. Згідно з нею влада демонструє свою право-вірність, ортодоксальність. Церква ж, навпаки, демонструє вірнопідданість та політичну імперськість і ультра-консерватизм, отримує різноманітні дивіденди. Можливий кінець: катастрофа 1917 та наступних років. Подібний варіант на найближче майбутнє для сусідньої країни  не виключається.

Є дещо оптимістичніший сценарій: традиційна церква у традиційному суспільстві. Церква є хребтом національної ідентичності. Приклади: сучасна Греція, Польща, Румунія, Грузія. Перспективи: авторитетна до пори – до суттєвої ґлобалізації. Якщо церква опирається лише на традиційність, вона може втратити здатність до адекватної реакції на виклики сучасності. Мудрі люди в Церкві це розуміють і реаґують,  важливо лише, щоб їх чули та на них зважали.

Третій варіант: церква і громадянське секулярне суспільство. В такому суспільстві позиція церкви не є домінуючою – немає ні «духовних скреп» з боку влади, ні  вже споконвічно традиційного авторитету. Церква є однією із дієвих осіб у суспільному діалозі. При цьому її члени можуть одночасно входити в різні суспільні та громадянські групи, займати різні активні громадянські позиції, але намагаються слідувати золотому правилу: у другорядному (а політика – це другорядне) різноманітність, у головному (а це життя в Заповідях любові Христової) – любов. При цьому ця активність повинна мати місце і в їхній внутрішньоцерковній діяльності. Приклади цього (звісно, у дальньому Зарубіжжі РПЦ) останнім часом любить приводити о. Андрій Кураєв: членом парафії є той, хто доларом та позабогослужбовою активністю несе відповідальність за її життєдіяльність.

На мою думку, Майдан породжує саме третій спосіб взаємодії. Він, вважаю, є єдино перспективним у 21 столітті.

2. Церква та національне питання. Велике число отців різних віків, починаючи від апостола Павла відповіли переконливо і вичерпно. Але повтор ніколи не завадить.

Любити своє, рідне – так само природно, як і любити рідну матір. Хизуватися уявною вищістю свого та зневажати чуже (а паче того – цуратися свого через нібито вищість культури «старшого брата») – тяжкий гріх гордині або відцурання материнського. Церковнослов’янська мова є не більш і не менш благодатною для спілкування з Богом, аніж алеутська чи якутська, на які чистокровний росіянин святий рівноапостольний митрополит Інокентій (Веніамінов) переклав Євангеліє та Літургію (до речі, він вважав за моральними якостями своїх алеутів найближчими до Бога), а тим паче багатюща українська  (аз, грішний, до речі, звик і люблю молитися ц-слов’янською).

Але по-християнськи важливо любити ближнього, який є інший, ніж ти, таким, яким він є. Нам, і українцям, і етнічним неукраїнцям треба каятися за найменшу тінь осуду чи неприязні до людини, яка говорить іншою мовою чи любить чужу культуру більш, ніж мою. Лише християнська свідомість здатна долати і долає (це засвідчує багатовікова історія християнської Европи, та й історія нашої України) кровну чужість ради справжньої єдності во Христі.

Звідси звернення до моїх співбратів – священства УПЦ (МП): не бійтеся і не цурайтеся української! Чому католики в Україні служать месу і проповідують кількома мовами, а ми  державною не здатні  прочитати чи вимовити проповідь?! Якщо почати з того, що проповідувати обома мовами по черзі (напишіть і перекладіть, хай навіть Ґуґль в поміч), то через місяць парафіяни звикнуть. Якщо ви хоч трохи збільшите українську мову в публічній сфері (оголошення, газети, книжки, яких, на жаль, кіт наплакав), то цим ви сприятимете відновленню елементарної моральної справедливості. А якщо ці слова прочитає хтось із семінаристів – задумайтеся: як здорово, якщо ви засвоїте ще й українську мову проповіді як природну, наскільки ви збагатите себе як майбутніх пастирів, особливо в сільській місцевості та на Правобережжі (а якщо й керівництво семінарій цьому сприятиме…).

3. Православність і громадянська відповідальність та активність. Недавня показна віддаленість життя православного від громадянської відповідальності та активності – це наслідок сумного пресу імперської держави у 19 та 20 стт. (до слова: доводилося читати, як щирих православних людей, які у 19 ст. просто ходили по людях і проповідували Слово Боже, влада сажала в «дурдом» - для «вірнопідданого» це неадекватність!), коли радість свободи свідчення Христа  придавлювалася владою, яка більше всього боялася внутрішньої свободи особистості, свобідної гідності во Христі. Зараз ми переживаємо наслідок цього. Зокрема, які священики найбільш відомі (мова йде саме про мою Церкву)? Ті, які харизматично емоційні,  здатні жонглювати словом, безапеляційні та категоричні, мають хист однозначно відповідати на запитання, які не можуть мати вичерпної, словесно-ефектної відповіді. Чому так? Миряни, можливо, не знають, не усвідомлюють того, що найкрасномовніший, найхаризматичніший священик не може відняти у них власне сумління, власну відповідальність перед Богом за свої вчинки і необхідність самостійних висновків. Хотілося б, щоб активність мирян парафії залежала не від адміністративно-командних навичок настоятеля (якими він організовує інших), а від внутрішньої потреби правди життя во Христі: як життя своєї внутрішньої людини, так і відстоювання правди у житті навколо, і звідси горизонтальної самоорганізації; з благословення пастиря, але не лише пасивним виконанням його розпоряджень. Вважаю, що це означає: імператив «спасися сам, і спасуться навколо тебе» означає й неможливість байдужості до зла поруч із тобою.

А тепер повернімося до Майдану.

Думаю, що елементарне моральне почуття навіть того, хто цурається Майдану, змусить визнати: межа терпінню зухвалого нахабства зла виявилася вичерпаною. Звісно, якщо дивитися на те, що відбувається, відсторонено, по-філософськи, можна пред’явити антитезу: он скільки в нашій історії було смертей, насильства, неправди і несправедливості – те, що зараз – це лише невинні забавки владоможців. Відповім простою аналогією: якщо чоловік бачить, що поруч сильний чинить насилля над слабким – дитиною чи жінкою – чи є виправданням для християнина бути байдужим: адже чи не Бог дав силу сильному для знущання?! А в чому принципова різниця – коли на твоїх очах  кишеньковий злодій цупить гаманець – а чи мільярдер або владoможець цупить тисячі гектарів народної землі чи велетенські заводи? Виводить мільярди народного надбання у іноземні банки?

Яка принципова різниця – хуліган на твоїх очах б’є слабшого а чи «правоохоронці» забивають до смерті чи напівсмерті юнака-студента? Адже це відбувається не два останніх місяці, а багатьма роками, при усіх владах?

Невже не зрозуміло тим, хто має фобію до т.зв. «ліберастичної» Европи: зовсім не ради євроасоціації  вийшли люди, а через глибоку потребу у справедливості, з відчуття власної гідності. Адже ті европейські цінності, які відстоюють люди, склалися лише завдяки еволюційному слідуванню европейського суспільства (довго, з численними зупинками та розворотами) дорогою, яку вказувала християнська Церква (хоча Церква Заходу відверто визнала, що вона далеко не завжди слідувала тим істинам, які вона проголошувала): верховенство права, рівність усіх перед законом, недоторканість особистості, повага до сумління та внутрішнього світу, особистого вибору, цінність життя особи тощо.

І гідним подиву є те, що народ, який мав кривавий досвід гайдамаччини, більшовицького та нацистського терору, гідно і мирно стояв на майданах стільки часу (аж поки не почалися радикальніші дії внаслідок неймовірно упертої глухоти опонентів). З іншого боку, заслуговує на жаль, що ми ще не маємо досвіду ефективної самоорганізації у відстоюванні справедливості – адже і мирні демонстрації, і агресивні «коктейлі Молотова» – це далеко не всі дійові засоби (поляки кажуть, що рівень самоорганізації нашого суспільства відповідає їхньому 1979 року; а їхня «Солідарність» в наступні роки мала великий вплив та спроможність дії не на одному майдані, а по всій країні навіть під час військового стану). Тому цей Майдан слід сприймати лише як етап побудови відповідального, морального, свідомого, громадянського і, вірю, ХРИСТИЯНСЬКОГО суспільства. Господи, благослови тихим подихом своєї благодаті розв’язати справедливо, безкровно це протистояння – Ти єси наша надія і наша поміч. І ми звіряємо Тобі всі наші сили. Амінь.

Звісно, автор не відповів на всі очевидні та першорядні питання. Господи, благослови на майбутнє.

Протоієрей Богдан Огульчанський

"Релігія в Україні", 7 лютого 2014 р.