Геннадій Мохненко, капелан: Я бачив сльози в очах Папи Римського, коли говорив про Україну

Олена Колгушева

Про пастора із Маріуполя Геннадія Мохненка ми вже писали два роки тому, коли під час пандемії коронавірусу зі своєю командою волонтерів він самовіддано допомагав ковідній лікарні. Пастор - засновник та керівник найбільшого дитячого реабілітаційного центру «Республіка Пілігрим» та мережі реабілітаційних центрів для дорослих, автор кількох книг, герой документальних фільмів. Про життя та служіння Геннадія Мохненка перед самою війною 2014 року зняли документальний фільм кінематографісти Голлівуда.

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну Геннадій Мохненко сконцентрував усі сили на допомозі українській армії та своїм співвітчизникам, які потрапили у жорна цієї жорстокої агресії. Пастор став військовим капеланом та волонтером - евакуює людей із гарячих точок та надає духовну підтримку нашим військовим та їхнім родинам.

Дванадцятеро його дітей (їх має 38, з яких 35 – прийомні) сьогодні на фронті. Сам Геннадій зараз у капеланському батальйоні «Маріуполь», і завжди у гарячих точках на лінії фронту. Нещодавно він на кілька днів залишав Україну, щоб особисто зустрітися з Папою Римським Франциском на запрошення понтифіка.

Про що він говорив з Франциском, про свої будні на війні, про порятунок дітей з Маріуполя, про силу молитви пастор розповів у нашій бесіді перед черговим виїздом у обстрілюваний Бахмут.

МИ ГОТУВАЛИ БОМБОСХОВИЩЕ У ЦЕРКВІ

- Геннадію, яким ви пам'ятаєте 24 лютого?

- Ми готувалися до нової хвилі війни, але, звичайно, не могли уявити, що російська колона без опору зайде з Криму і заблокує Маріуполь. Ми готувалися до оборони міста, готували бомбосховища у церкві, розуміючи, що в цьому може бути потреба – закуповували матраци, генератори, паливо, продукти, воду десь на 50 осіб. Але, звичайно, ми не могли припустити, що тисячі людей пройдуть через це бомбосховище - підвал нашої церкви.

Вранці 24 лютого ми під гуркіт канонади вирушили на свою ранкову молитву - ми маємо гірку над морем, де ми зазвичай молимося, і вже під серйозний гуркіт здійснили цю молитву. Потім цілий день під звуки «Градів» ми займалися порятунком людей, їхньою евакуацією всередині міста та за його межею. Вже першого дня мені довелося допомагати чоловікові упаковувати в мішок частини тіла його дружини, матері трьох дітей, і ридати разом із ним.

Ми вивозили один із наших дитячих центрів, поряд з яким була військова частина, і розуміли, що ракети можуть ударити по дітлахах. Вивозили екстрено їх у селище за містом. Загалом цілий день займалися нагальними питаннями, допомагаючи людям. Одна колона в нас пішла вранці, другу ми відправили вдень – тих людей, хто розумів, що у місті буде досить жорстко і хотів вивезти своїх рідних подалі.

НАКАЗ: ПРОТЯГОМ 40 ХВИЛИН РОЗПОЧАТИ ВИВЕЗЕННЯ ДІТЕЙ ІЗ МАРІУПОЛЯ

Але ввечері 24 лютого зателефонувала наша розвідка, і військові наказали протягом 40 хвилин розпочати вивезення дітей із Маріуполя, тому що російська військова колона рухалася у бік траси, і стало зрозуміло, що місто може бути заблоковане. Це було несподіваним поворотом. Тому буквально через 38 хвилин наш дитячий будинок, наш проєкт «Маленька мама», деякі прийомні сім'ї – ціла величезна колона почала рух на виїзд із Маріуполя. Вже в дорозі вночі нам дзвонили і благали їхати швидше, бо колона російських танків могла перерізати трасу у нас на шляху. Я дуже вдячний Богу, що ми встигли вискочити наввипередки з російськими танками буквально в останні хвилини і вивезти наших дітлахів. Найстрашніший сон, який мені сниться ці 11 місяців, про те, що я не встиг вивезти дитячий будинок, дитячий центр, і я прокидаюся спітнілий від страху.

Попрощавшись із дітьми, ми розвернулися, щоб з моєю капеланською командою мчати назад до Маріуполя. Записали прощальне відео своїм рідним, близьким та відправили друзям на випадок, якщо загинемо. І почали намагатися прорватися назад до Маріуполя. Зробили кілька спроб, але не змогли: ми впиралися в заблоковане місто, у лінію фронту, потрапляли під обстріл і тричі дивом залишилися живими. Ми опинилися за межами Маріуполя і тут же розпочали капеланську роботу на лінії фронту, що там формувалася.

– Скільки дітей в останній момент ви вивезли?

– Це був весь наш дитячий будинок, також весь проєкт «Маленька мама» – жінки з дітками з кризового центру, ще прийомні сім'ї, людей близько 200, напевно. Вдячний Богу, що мої друзі потім вивезли наших дітлахів вже із заходу України до Європи. Коли прислали перші фотки, на яких вони десь там в Альпах, гуляють у горах, я, відверто скажу, плакав.

Можливо, ви знаєте, що російський представник в ООН Небензя оголосив у Раді Безпеки ООН, що російська армія знайшла у Маріуполі «дитячий терористичний табір», де дітей із 7 років нібито виховують терористи. І при цьому він назвав мій дитячий будинок "Республіка Пілігрим" таким "дитячим терористичним центром". Я можу тільки уявити, що було б, якби наші дітлахи залишилися заблокованими в Маріуполі.

- Зараз вони у Німеччині?

- Так, наш дитячий будинок та кризовий центр знаходяться в Німеччині. Звичайно, всі мріють повернутись, і ми зараз працюємо над тим, щоб, як тільки це буде можливо, повернути їх на територію України. Плануємо на заході України придбати таке особливе місце, куди зможемо повернути дітей.

КАПЕЛАНСЬКИЙ БАТАЛЬЙОН «МАРІУПОЛЬ»

- Ви сказали, що повернулися і почали займатися капеланством.

- Ми були капеланами 8 років, і по фронту моя команда працювала практично щодня. Але з 24 лютого, опинившись поза Маріуполем, ми перейшли, скажімо так, на новий рівень. Тепер навколо нас подвоїлася-потроїлася команда, і люди, засукавши рукави, розпочали роботу разом із уже досвідченими капеланами. Ми продовжили вивозити людей подалі від лінії фронту.

Один із моїх 35 прийомних синів залишався у заблокованому Маріуполі та під артобстрілами, під авіабомбами рятував людей – вивозив у бомбосховища, витягував, діставав їжу, воду. Потім, коли він зрозумів, що місто російські військові просто знищують, завантажив жінок і дітей у машини і вивіз першу колону з постійно обстрілюваного Маріуполя. Це була перша колона, яка вирвалася із уже заблокованого міста. Син їхав першою машиною, місцями через мінні поля, а за ним, колесо в колесо по колії, йшло близько 30 машин з жінками та дітьми. Тоді синові вдалося вивезти всіх цілими та неушкодженими. Потім, користуючись тим, що в нього не моє прізвище, він вирішив повернутися в місто і вивів ще одну колону, а потім - і третю, і п'яту, і шосту. Хлопець - справжній герой. Його звуть Артем, йому 26 років, колишній безпритульник.

– Скільки всього ви вивезли маріупольців?

- Загалом ми вивезли нашим батальйоном із Маріуполя понад вісім тисяч людей. Перший місяць, коли вивозили, ми щодня їхали повз величезні колони Червоного Хреста, що стояли. Вони весь час оголошували, мовляв, зараз поїдуть та вивезуть заблокованих цивільних із Маріуполя. Але вони не могли прорватись, а водії нашої команди змогли.

Ми також вивезли величезну кількість солдатів, наші служителі щоразу ризикували. От прямо зі мною зараз командир взводу територіальної оборони Маріуполя, якого ми вивезли дивом. Він там у бою був контужений, лежав кілька діб, засипаний землею, обморозив ноги, знепритомнів, закутався в якусь клейонку. Ми змогли його вивезти, як і багатьох військових, включно з полковниками, які опинилися в блокаді і не могли звідти вибратися.

Ми зайнялися забезпеченням наших солдатів. У перші дні логістика, зі зрозумілих причин, була в повному занепаді, і ми добували продукти, все необхідне і доставляли нашим бійцям по лінії фронту, яка тоді лише формувалася.

Ми розпочали вивезення людей з інших селищ, міст, куди наближалася війна. Тисячі людей вивезли, зокрема й дитячі будинки. Ось, наприклад, приїжджаємо в одне із міст, куди вже йдуть російські танки, біжимо до мера, а він каже: «У мене дитячий будинок у підвалі сидить». І ми екстрено вживаємо заходів, насипом вантажимо дітлахів і буквально під гуркіт бою прориваємося, вивозимо дітей із цього пекла. Разом, як я вже казав, ми вивезли тисячі людей з лінії фронту та понад вісім тисяч із самого Маріуполя.

– А на чому вивозили?

– У нас спочатку була якась своя техніка, капеланські машини. Але невдовзі друзі допомогли та передали нам автобуси для екстреної евакуації та додатковий транспорт, який ми могли задіяти. Тож батальйон дуже активно працював і продовжує. Члени нашої команди щодня на лінії фронту, і прямо зараз також на різних його ділянках. Наразі ми вирушаємо великою колоною на східний фронт, Бахмутський район. Ось вантажаться машини, веземо автомобіль, передаємо військам. У нас є такий проєкт «100 авто для ЗСУ», і біля мене машина, це вже 73-тя буде, яку ми віддамо солдатам.

- Звідки надходять гроші?

- Ми просимо людей, хто може, жертвувати гроші, хто - автомобілі, і так потихеньку проєкт наш рухається.

- Скільки людей у вашому батальйоні?

- Ну, він трошки розкиданий, основна база у нас – це десь людей 30 плюс ще кілька точок, у яких є невеликі групи. Також є люди, які працюють на заході України, ті, хто мотається до Європи та добуває автомобілі, гуманітарні вантажі, така своєрідна логістика збудована. Хтось у Європі знаходить машину, хтось її приганяє, завантажує генераторами та медикаментами. Потім люди приймають на заході України та везуть до нас на базу, а вже звідси розвозимо фронтом.

Також ми доставили людям у підвали, укриття, куди не їде ні Червоний Хрест, ні ОБСЄ, тисячі тонн гуманітарних вантажів. Такими дорогами життя ми щодня мотаємося всі ці 11 місяців. Наприклад, за новорічні святкові дні роздали кілька тисяч чудових різдвяних подарунків стареньким у підвалах, солдатам, діткам, а зараз завантажуємося новою партією.

- А де ви роздавали, у яких населених пунктах?

- По всьому Запорізькому фронту, у кожному містечку – тут і в Гуляйполі, вчора були у Великій Новосілці, де люди точно не чекали на різдвяні подарунки.

ДУЖЕ ВДЯЧНІ ГОСПОДУ: ПОКИ ЩО ЙДЕМО БЕЗ ВТРАТ

- А люди з вашого батальйону всі цілі, всі живі?

- Це велике диво, що ми не маємо втрат. Тому що наш батальйон щодня під обстрілами, уламки прилітали в машини, лупили по нас цілеспрямовано і мінометами, і великою артилерією. Ось, наприклад, нещодавно я зі своїм п'ятнадцятирічним сином був у Бахмуті та в Бахмутському районі, ми потрапили під артобстріл, але Бог милував. Був один випадок, коли буквально за 20-25 метрів від нас впала ракета С-300 і не вибухнула. А зі мною було 14 чоловік команди, у тому числі четверо моїх синів та сенатор США. Буквально через дорогу від нас, правіше, впала ракета і вибухнула, ще трохи далі - ще одна така ж вибухнула, а ось ця, прямо біля нас, - упала і не вибухнула. У нас не було б жодного шансу вижити, якби вона рвонула.

І тому ми дуже вдячні Господу: поки що батальйон наш йде без втрат. Звичайно, ми маємо машини, які вийшли з ладу, в них були влучення, але люди залишилися живі.

12 СИНІВ НА ФРОНТІ

- Я знаю, що у вас є діти, які воюють.

- Так, у мене 12 синів на фронті, семеро з них - солдати, п'ять - зі мною на фронті в капеланській роботі, теж у щоденних ризиках як помічники та капелани. А семеро хлопців безпосередньо воюють ось прямо зараз, я годину тому отримав повідомлення від свого сина, який був поранений 25 грудня, на Різдво. Слава Богу, невелике поранення, він уже в строю і зараз воює під Бахмутом. Ми саме прямуємо до нього, до його підрозділу, щоб передати цей 73-й автомобіль.

ЗУСТРІЧ ІЗ ПАПОЮ РИМСЬКИМ

- Не можу не запитати про вашу зустріч із Папою Римським. Які враження від спілкування з ним, що він говорив про війну з росією?

– Це була абсолютно неформальна зустріч, жодного офіціозу. Розпочалося все із заочного листування – я якось надіслав листа Папі Римському із вдячністю за його участь в обміні українських полонених.

У нас Папу критикували за деякі його висловлювання, але мало хто знає про його роль у звільненні тих самих командирів «Азова». Я поінформований, що його участь була тут дуже суттєвою. Не знаю, на які там кнопки натискав Ватикан, але звільнення командирів «Азова» відбулося ввечері того ж дня, коли було оголошено мобілізацію в рф, і всі росіяни були в шоці: звільняють тих, кого збиралися стратити, четвертувати, повісити, клітки для них будували. Я знаю точно, що католицька церква, безпосередньо Папа Франциск, взяла серйозну участь в обміні наших героїв. Я написав Франциску лист, він відповів через моїх друзів, цитував мій лист у своїй проповіді і попросив моїх друзів, з якими підтримує контакт, на Різдво привезти мене для спілкування.

І ось друзі організували цей візит. Він відбувся напередодні похорону Бенедикта XVI. Я був переконаний, що зустріч скасують, бо до Ватикану прибули великі міжнародні делегації, і раптом українському капелану надають півтори години для спілкування з Папою. Це було дуже приємно. Здебільшого я відповідав на запитання, розповідав про Україну, про Маріуполь. Я бачив, що Франциску справді цікава думка священника, який знаходиться на фронті, цікаві майбутні події з Маріуполя. Я бачив живу реакцію, сльози в його очах. Загалом моє завдання було якомога більше розповісти йому про те, що відбувається в нашій країні. Папі Франциску 84 роки, але він дуже тверезо мислить, із чудовим почуттям гумору. Католицька церква на прохання Папи надає величезну гуманітарну допомогу по всій Україні та, зокрема, нашому батальйону. Нам допомагали різними гуманітарними вантажами: продуктами, генераторами. Ось сьогодні ми отримали від католицької громади багато генераторів, які доставляємо зараз у найкритичніші місця. І було приємно подякувати Папі Франциску та почути, що католицька церква всіма можливостями й надалі планує примножувати підтримку Україні.

ОДНОГО ІЗ СИНІВ ПОДУМКИ ХОВАВ УЖЕ ТРИЧІ

- Розкажіть, що особливо закарбувалося в пам’яті про війну?

- Спогадів уже вистачить на багатотомні книги, незліченну кількість історій за ці місяці, і надто багато крові, сліз... У мене загинуло чимало друзів, у Маріуполі було вбито одну з моїх прийомних дочок, загинули також деякі служителі церкви.

Одного із моїх синів, до якого сьогодні їду до Бахмута, я ховав подумки вже тричі протягом місяця, тричі був абсолютно впевнений, що він загинув. Коли ми намагалися прорватися до Маріуполя, він був разом зі мною та з капеланами. Але коли він зрозумів, що ми не можемо в'їхати в місто, то в останньому селищі перед лінією фронту він просто сказав: «Тату, вибач», вискочив з машини і пішов до наших солдатів. Він уже воював до цього 3,5 роки, досвідчений розвідник. Я наздогнав його, обійняв, підвів до командира, порекомендував, поплакав, помолився і поїхав. А на ранок я довідався, що до міста увійшла величезна колона російських танків. І той невеликий підрозділ, у якому син залишався, був розбитий, командир наказав усім вибиратися. Я був упевнений, що син загинув, і лише через два дні пролунав телефонний дзвінок із підвалу та шепіт: «Тату, я живий, вибиратимемося». З ним був ще один хлопець. І з’явилася надія. Потім три тижні мовчання, тиша – і я поховав сина вдруге. А потім знову дзвінок: «Тату, ми все ще живі, не можемо вибратися, але намагатимемося прориватися сьогодні». А за два дні зателефонувала якась жінка, сказала: «Ваші загинули», - і поклала слухавку. Я ридав до ранку, був абсолютно певен, що втратив сина. Ще через два дні, коли я повертався з фронту, пролунав дзвінок до мого помічника, він узяв слухавку, повернувся до мене зі сльозами на очах і каже: «Хочеш хорошу новину? Славко живий, вже в нашій машині, на нашому боці!». І ми побачилися з ним через пів години, довго плакали, а потім через три дні я відвіз його вже до його підрозділу, він знайшов свого командира. До речі, він був першим, хто увійшов до центру Херсона, вони зі своїм командиром буквально влетіли туди першими. Я пишаюся, у мене є унікальне відео, як вони мчать Херсоном, і люди просто шоковані, що бачать українських військових. Це було дуже зухвало, ризиковано, але вони такі хлопці.

Ще один із моїх синів пройшов через полон - коли ми його вивозили з Маріуполя, його забрали на блокпості чеченці. Чотири доби били, а потім відпустили. Це теж коштувало мені чимало шрамів на серці.

Так, дуже багато неймовірних історій та порятунку. Такі моменти теж залишаються у пам'яті.

Наприклад, приїжджаю до Кам'янського, лінія фронту, вже розбито половину селища, до мене виходить сім'я з дітками, і я питаю: «А що тут діти роблять?» А мені відповідають, що вони «не хочуть їхати». Я кричу на батьків: «У вас сусід праворуч загинув, у вас ліворуч будинку немає, негайно вивезіть дітей звідси!» А вони все одно відмовляються. Вже коли ми поїхали, за три години - дзвінок і крик у слухавку: «Пасторе-пасторе, не могли б ви приїхати і вивезти дітей. Тут таке коїться! Я розвертаюся і повертаюся. Дивлюся з пагорба, як там усе горить, вибухає, все в диму, і розумію, що три години тому я міг спокійно їх вивезти, а зараз треба вже ризикувати життям вкотре… Але, дякувати Богові, вивезли цих людей.

Не можу не згадати ще один випадок. Хлопчик-сирота з дитячого будинку, років чотирнадцяти, його майже всиновили американці, підготували практично всі документи, залишалося буквально ще 2-3 тижні для оформлення останнього папірця - і він летить до Америки, в прекрасну родину. Але починається війна, хлопчик залишається, сидить у підвалі під жорстоким обстрілом. Нам дзвонять: «Допоможіть, врятуйте нашого без п'яти хвилин сина». І команда капеланів мчить у це пекло, проривається і витягує хлопця. Зараз він уже в Америці багато місяців у своїй новій прекрасній родині. Це було в Гуляйполі, в перші дні, коли йшов наступ, і вже на краю заходили російські військові.

МОЛИТВА НА ВІЙНІ

- Геннадію, що для вас молитва на війні, і як люди там ставляться до неї?

- Я як священник вірю, що цей світ створено великим Творцем. Цей світ він створив чудовим, але люди його загадили. Під час війни я підписався на кілька популярних Телеграм-каналів про природу. І тепер, коли дуже втомлююся, люблю відкрити щось і подивитися, яке прекрасне життя, що в океанах плавають кити, що літають колібрі. Але ми, люди, творимо зло у чудовому, створеному Творцем світі. І коли люди під час війни таки помічають Божу руку і звертаються до Бога, мені приємно.

Я вірю, що Бог дав нашому народові диво, ми встояли перед жорстоким ворогом у лютому, у березні. Адже всі аналітики казали, що ми не маємо жодного шансу, але Бог зміцнив дух нашого народу і не дав нам зламатися, допоміг встояти і виявити мужність.

Знаю, що на цій війні нас часто супроводжує невидима божественна підтримка. У капеланів є правило - ми ніколи не їдемо від солдатів з фронту без молитви. І коли привозимо людям гуманітарну допомогу у притулки, підвали, ми разом із ними молимося, щоб підтримати їхню душу в момент таких критичних потрясінь. Це важливо, це робота священника. Наш світ у руках Бога, і він підтримує людей, котрі б'ються за свободу, за справедливість, дає їм сили. Я впевнений, що ми побачимо ще багато чудес і відвоюємо свою свободу, незалежність нашої країни.

ЧЕКАЮ ВІД ГОСПОДА СЮРПРИЗ

- Ви зараз в епіцентрі військових подій, які у вас передчуття щодо закінчення війни?

- Я чекаю на сюрприз від Господа. Ми побачили багато дивовижних подій: як ворог утік із Ізюма, Святогірська. Просто втік. Як він драпав із Херсона. Я буквально за кілька годин до початку нашого наступу на Херсон був на «нулі» у свого сина, там була величезна лінія оборони, і росіяни, здавалося, могли битися там ще тижнями. Але вони просто тікали, кидаючи зброю. Сподіваюся, ми побачимо щось подібне і в інших місцях. Ми робимо все, що можемо: боремося, б'ємося, але щось робить і невидима рука, божественна долоня. Я чекаю від Господа якихось сюрпризів, що ми бачитимемо добрі новини, а ворог дремене з нашої землі.

Фото надані Геннадієм Мохненком