Годо прибуде
Під час VI Екуменічного cоціального тижня відбулася презентація книгиАнтуана Аржаковського «Очікуючи на Всеправославний Собор». Ця збірка виступів і доповідей 2005–2012 років – підсумок наукових досліджень та екуменічної діяльності доктора історії, професора Антуана Аржаковського. Автор книги, поділився думками щодо перспектив православного екуменізму з інтернет-виданням «Духовність».
– Які Ваші враження від VI Екуменічного соціального тижня?
– Під час форуму Мені завжди приємно побачити друзів, а ще цікавих людей, які приходять, давно знайомих, котрі стали друзями, або нових людей. Це завжди чудово. Мені здається, що добре вибрали тему «Відмінності та повага». Мені сподобався також виступ Елені з Греції. Хоча вона трохи занадто широко говорила, але місце жінки й ідея про рівність між жінкою і чоловіком так само потрібна, як і complémentarité (взаємодоповнюваність).
Наше західне суспільство втратило християнство. У Конституції Франції ми не можемо говорити про Бога. Світськість розуміється дуже вузько. Через це ми втратили ліхтарик, який дає змогу побачити, що хотів Бог. Бог хотів не тільки рівності між жінкою та чоловіком, але також і цієї complémentarité (взаємодоповнюваності). Через це всі проблеми.
Цьогоріч Ви бачили скандал, пов’язаний з гомосексуалами. Ми втратили орієнтир. Потрібно, звичайно ж, щоб Церкви більше звертали увагу і поважали гомосексуалів, але, з іншого боку, це неможливо, це неправильно сказати гомосексуалам, що шлюб, весілля можливе між двома геями. Це суперечить влаштованому Богом світові. Це суперечить традиціям. Це суперечить природі. Це суперечить багато чому. Протестанти і православні мають різні погляди. І тому я особливо задоволений, що у нас є такий екуменічний форум. Християни разом можуть знайти істину, поєднуючи віру та розум, що й буде авторитетним. Це переваги.
Є багато моментів, на які би теж хотів звернути увагу. Хотілося б, щоб православні, католики і протестанти більше брали участь у таких форумах. Тому що це унікальне місце в Україні, де ми можемо насправді визначити, якою може бути справедлива політика для майбутнього України. Для майбутніх Церков. Наприклад, цього року ми вписали в нашу резолюцію, що ми за те, щоб Україна підписала асоціативне партнерство з Європейським Союзом. Це дуже важливо. Є люди, які відділяють повністю життя Церкви, індивідуальне життя християнина, життя країни і життя політики. Це погано. Ми повинні знайти консенсус, щоб мати спільну думку. І пояснити людям, які обережно ставляться до європейської спільноти, що ми їх розуміємо. Я як француз теж дуже добре їх розумію і вважаю добром входження України до такої економічної та політичної асоціації, але Україна повинна захистити також свої цінності. Україна повинна захистити бажання жити і будувати державу на цінностях, які вибудувані на християнській спадщині.
– Якщо звертати увагу безпосередньо на Вашу книгу, то, наскільки мені відомо, з французької мови вона перекладена на англійську, українську та російську. Чи плануєте перекласти її також іншими мовами? Чи зосередили увагу лише на мови націй, де православ’я має найбільший вплив?
– Звичайно, було б добре, я не проти. Питання в тому, що відтоді, як я написав цю книгу про очікування Вселенського Православного Собору, я ще написав три інші книги. Одна книга називається «Що таке православ’я?», інша – «Я за персоналістичну демократію» і третя – у співавторстві з відомим французьким істориком П’єром Нора про історію та пам’ять. І моя мета сьогодні, оскільки у мене мало сил, займатися власними проектами, щоб ці книги так само були перекладні російською, українською та англійською. А щодо інших мов – я сподіваюся буде ініціатива від видавців з Греції, Італії тощо.
Але тепер мені справді важливо, оскільки книга українською тільки вийшла друком, передати простим способом головні ідеї, які є в цій книзі. Одна ідея цієї книги полягає в тому, що можна довго чекати на Всеправославний Собор, можна критикувати всіх єпископів, які не зуміли влаштувати його. Але це нічого не вирішить. Те, що може вирішити питання, – це якщо кожен з нас, мирянин, зрозуміє, що його голос важливий і що він сам повинен рухатися. По-перше, дізнатися інформацію, на якій стадії перебуває підготовка Всеправославного Собору. Або, до прикладу, я знаю, що православні не святкують у той самий час Великдень. Наприклад, це українці та фіни. Це погано. У нас є один Христос. Чому так склалося? Як можна вирішити це питання? І що я можу зробити, щоб це змінити? Ось другий приклад. І третій приклад – чому кожен повинен якось діяти, це саме питання єдності християн в Україні.
Сьогодні одна з тем для підготовки Собору – це тема автокефалії та автономії. Це виглядає для мирянина або журналіста, або для людини, яка не дуже добре розуміється, чимось дуже технічним, неважливим і нецікавим. Однак це дуже важливо, тому що насправді питання автокефалії – це питання, якими будуть умови, щоб було взаємне визнання між християнами у світі та місцевими християнами на рівні Львова, України. Які умови? Це мають бути батьки, які погоджуються, щоб дитина стала самостійною. Або це студент, який вже отримав магістерський диплом і повинен взяти ініціативу. Якщо ставити так питання, тоді стає зрозуміло, що воно вже персональне. І очевидно, що вирішувати його повинні і батьки, і сам студент. Так само і друзі, які знають студента і які можуть визнати, що справді студент дорослий і може жити самостійно. Це нам допоможе вирішити не тільки питання, які безпосередньо не стосуються нас, але і наші екзистенційні питання.
Мені здається, що відносини між Україною та Євросоюзом – це так само і церковне питання. Взаємне визнання. Так, Україна не має економічного рівня Польщі, але вона має свої цінності. Це взаємне збагачення. Тож з усіх цих причин варто прочитати книгу, яка намагається пояснити, чому важливо мати цей Собор як горизонт.
Друга причина, чому мені дуже приємно, що книга перекладена українською мовою і скоро буде російською – це те, що я пишу про власний досвід. Це екзистенційна книга. Хоча буває її складно читати, трохи нудно, але, з іншого боку, в книзі описую своє життя. Наприклад, пишу про євхаристійне сопричастя. Як моя дружина, римо-католик, і я, православний, вирішили це питання. З одного боку, наші Церкви різні, з іншого – Бог єдиний і Церква єдина, і ми є єдиною родиною. І ми хочемо, щоб наші діти виросли у відчутті, що і Православна Церква і Католицька – це одна Церква. І ми зрозуміли, що важливо, щоб Церкви наші дали нам свободу причащатися в одній Церкві. Мені здається, це стосується передовсім змішаних пар, але не тільки. Це стосується також дружби.
Чому православний і католик не може дружити біля однієї чаші Христа? Нелогічно. І мене, знаєте, дратує, що наші Церкви постійно шантажують один одного з догматичних, політичних причин. І не бачать головного. А це – любов, дружба. Це зростання у Христі. Так, можливо я не на сто відсотків володію істиною. Але вдома ми хочемо молитися разом Богу, щоб Бог нам вказав шлях любові та єдності. Це дуже важливо написати, передати. Ось такі ідеї моєї книги.
– Якщо дозволите, заторкнемо ще одну ідею книги. Ви виділяєте три типи свідомості православної духовності. А потім додаєте, що під час дискусій виділився ще четвертий тип – протестаційний. Його суть полягає у тому, що люди, які вважають себе атеїстами, просто вірять у справедливість Бога більше, ніж у справедливість церковних інституцій. Чи не в цьому проблема недовіри до православного екуменізму – зайва інституційність Східної Церкви?
– Це питання мені дуже близьке. Ми зазвичай дивимося на агностиків і атеїстів як на чужих. Насправді, стільки людей мають таке відкрите серце, мають образ Божий всередині себе. А ми їх засуджуємо і намагаємося не мати діалог з ними. Це дуже погано. Якби екуменічні погляди дали нам змогу зрозуміти їхню логіку справедливості і любові, то тоді ми б зрозуміли, що ми дуже близькі, що нам потрібно працювати разом.
У книзі подано ідею, що засвоїти екуменічний погляд – це поставити питання – як ти бачиш Бога? Як ти бачиш Церкву? Як би ти визначив Церкву? Деякі скажуть, що для них Церква – це насамперед тіло Христове. Інші скажуть, що Церква – це народ Божий. Треті скажуть, що це Храм Святого Духа. А ще інші, що Церква – це місце порятунку, Арка порятунку, або ж Дім Отця.
Отець любить кожного. Отець створив сонце, яке освітлює всіх. Якщо ми зможемо зрозуміти це, то тоді Церкви зрозуміють їхню обмеженість. Наприклад, більшість людей, яких я знаю в православних семінаріях, в Києві чи в Парижі, кажуть: «Ну, Церква – це тіло Христове». Якби вони зрозуміли логічно, що є й інші визначення, також гідні, біблійні, мають за основу Писання, то тоді вони б говорили з більшим смиренням. І сказали б, що «моє розуміння, що таке таїнство, що таке догмат колись теж еволюціонували. Вони не вічні». І я тоді можу вступити в довірливий діалог.
Часто у нас немає діалогу, тому що ми говоримо: «Ось моє визначення Церкви – це Арка порятунку. І я знаю, що ті, хто не отримали хрещення, вони не знаходяться в цій Арці порятунку». Я розумію, в Біблії Ви можете знайти таке, але це лише один шлях. Є ж інші шляхи. Це складно усвідомити, але якщо ми поступово підемо по стежці постконфесійного розуміння християнства, тоді ми зможемо побачити, що нехрещена людина може врятуватися іншим шляхом. Тим шляхом, про який, наприклад, говорить апостол Іоанн: «Якщо ви молитеся Богу і не робите того, що Бог говорить, тоді Бог не буде звертати увагу на вас».
– Під час презентації книги, Ви згадували, що потрібно створювати комісії з підготовки Собору. Були заперечення щодо бюрократизму. Ваша відповідь прозвучала досить оптимістично: в комісії зможуть вступати всі, хто бажає просувати ідею православного екуменізму. Розкажіть докладніше про це.
– Ми вже кілька років зустрічаємося у межах такого українського християнського академічного товариства. От коли ми створили інститут у 2004 р., то з першого дня також вирішили створити таку групу за моделлю Київської студійної групи, яка збиралася в Америці, Канаді, Англії. Фахівці з різних Церков, які думають, як конкретно об’єднати християн в Україні в майбутньому і тепер. І, звичайно, нашою основою є дружба, свобода і хороший академічний рівень. Ми організували кілька зустрічей. Остання, головна, відбулась 2008 р. Минуло вже п’ять років. Пригадую, що в 2008 р. все вдалося, бо прийшли не тільки друзі, але так само і представники Церкви, які визнавали нас, коли ми говорили: один шлях є моделлю Київської Церкви, яка в ХVI ст., незважаючи на всі поділи, зберегла ідею, що можливо бути християнином у сопричасті і з Москвою, і з Римом, і з Константинополем. Це велике багатство української Церкви. І сьогодні це було б величезним внеском українських християн для християн у всьому світі. Такий досвід запевнює, що не догмат розділяє нас, а радше рівень менталітету. Нововірці, зелоти тощо.
От якби українці могли дати всім приклад, що є така модель, то це було б добре. Але після 2008 року з різних причин роботу припинили. Звичайно, дружба триває, але такої солідної конференції, яка б привернула широку громадськість, я не пам’ятаю. І тому я запропонував по-новому розвивати цю комісію. Через письмове визнання наших Церков. Було б ідеально, якби патріарх Шевчук сказав: «Ось я бачу отця Івана Дацька, він греко-католицький священик, він спілкується з Антуаном Аржаковським і з Костянтином Сіговим, і з іншими православними. І з протестантами навіть. Я йому довіряю, його підтримую і чекаю результатів їхнього діалогу. І те, що вони скажуть, я буду сам розвивати на рівні патріарха». Але якщо не тільки Шевчук, але також і митрополит Володимир, і патріарх Філарет, і інші зробили б те саме, нам було б набагато легше працювати. Було б більше натхнення. Адже на наші дискусії люди, громадськість звертали б увагу. Ось, що я запропонував.
І, звичайно, коли мене запитали, чи я хочу створити нову бюрократію – я запевнив, що ні. Щоб не робити ті самі помилки попередніх бюрократичних комісій, які створилися у Франції і на міжнародному рівні, ми повинні зробити таке. Передовсім створити веб-сайт і через соціальні мережі регулярно інформувати про те, що ми робимо. Так запросити різних людей – студентів, професорів, простих парохіян. З усіх боків коментувати і подавати свої пропозиції, що робити, щоб йти вперед на рівні приходу, на академічному рівні та на рівні Церков.
– Якщо підсумувати все вище зазначене і подивитися на це через призму політичної ситуації, особливо в Росії, коли ж нам чекати такого беккетівского Годо? Чи відбудеться Собор невдовзі?
– Я хочу сказати, що є проблеми з усіх боків. Але є так само і добра воля звідусіль. І ми як журналісти, які шукаємо добру звістку, це те, що ми повинні якось показати. Для мене добра звістка – це те, що є добра воля усіх сторін. Але проблема, що Церкви недостатньо працюють з нами – з мирянами, з екуменістами, з журналістами. І через це будь-який натяк інтерпретується вже як розкол. Церкви дуже швидко готові так реагувати. Це наче великий пароплав у морі. Він боїться. У нього шок. Він відразу від усього відпливає. Це не люди, які готові відразу сказати: «А, ні, ти мене не зрозумів, я хочу пояснити...» і так далі. Ми повинні допомагати Церквам зрозуміти одна одну.
Найголовніша теперішня проблема – це те, що Російська Церква є найбільшою Православною Церквою, найбагатшою, найпотужнішою, але не має першості. Тоді як вселенський патріарх має першість за традицією з часів Вселенських Соборів, але у нього дуже слабка Церква, яка складається всього лиш з кількох тисяч людей у Туреччині і яка не має свободи від політичної влади. Турки їх не люблять і тому не дозволяють відкрити навіть однієї школи. Вони не можуть готувати священиків і займатися місією. Тому це дуже слабка Церква. Звичайно, у них є діаспора. Але сама діаспора, греки, які живуть у Франції, вони вже себе сприймають як французи. Так що ось це головна проблема. Ми повинні це враховувати і вирішувати цю проблему.
Але ще одну річ потрібно мати на увазі: як влаштовувати Всеправославний Собор після Другого Ватиканського Собору, коли Католицька Церква вже вирішила, що Константинопольський Патріарх очолює Церкву-сестру. Це неможливо вже ігнорувати. Неможливо сказати: Католицька Церква – це єретики. Ми визнаємо одна одну як Церкви-сестри. Католики і православні. І тому я запропонував торік організувати конференцію в Коледжі Бернардинців і в православному богословському Інституті Сен-Серж. Під час цієї конференції ми дійшли консенсусу щодо кожного з десяти питань плану підготовки наступного Собору.
Скажімо, питання календаря. Ми розуміємо, що, з одного боку, було б добре мати єдиний календар для католиків і для православних. Православних Фінляндії, православних України. З іншого боку, сьогодні це неможливо, тому що люди непідготовані. Тоді чому не сказати, що правильне рішення – це те, що було вирішено в 1997 р. Тобто дату Великодня потрібно встановити за рішенням Першого Вселенського Собору в Нікеї – в першу неділю після першого повного місяця, весняного рівнодення. І цей день ми знаємо сьогодні вже з нашими математичними здібностями. Можемо знати точно, коли це відбувається. І є загальний консенсус у православних, протестантів, католиків. Ми знаємо цей день і ми повинні зібратися, щоб святкувати Пасху. Просто це неможливо зробити за два роки, за чотири. Ми можемо підготувати собі такий план, щоб пояснити нашим народам різних конфесій, що, скажімо, через дванадцять років під час святкування ювілею Першого Нікейського Собору (325 р.), тобто у 2025 р. у нас буде таке свято. Це означає, що, по-перше, є добра воля з усіх сторін, а, по-друге, є вирішення проблем.
Розумні люди, коли не можуть зустрітися разом, як католики з протестантами, наприклад, вони знаходять виходи. Тепер потрібно працювати над дипломатією так, щоб люди довіряли. Адже цього не вистачає. Це ми бачимо, наприклад, в економіці. Коли немає довіри між банками, банки зупиняють подачу грошей, економіка падає. Більше немає інвестицій. Те саме в церковних відносинах – якщо немає довіри, то немає любові.
Наявні, звичайно, і політичні проблеми, такі як ситуація з президентом Путіним. Вона непроста. І ситуація з турецькою владою непроста. Але я б сказав – це не найбільша проблема. Найбільша проблема – це щоб було більше таких заходів, як Соціальний тиждень, де християни – протестанти, католики, православні – зустрілися, порозумілися б один з одним і, зрештою, дійшли б консенсусу та більше довіряли один одному. І тому потрібні хороші журналісти, які пишуть гарні статті, щоб люди усвідомлювали важливість подібних подій. Навіть, якщо серед присутніх буде лише п’ятсот осіб, то читачів буде більше.
Сніжана ЗЕЛІНСЬКА
