Ґолда Армовір
Олександр Бойченко
Що то є відносність. Ще ніби вчора ковід здавався чи не головною проблемою людства, а сьогодні чоловік дякує йому за можливість самоізолюватися на кілька днів, перепочити і щось почитати. Наприклад, автобіографію Ґолди Меїр «Моє життя». Хоча б для того, щоби вкотре усвідомити: головною проблемою людства й далі залишається симбіоз повторюваних в історії гітлерів із повторюваними в історії чемберленами і даладьє. Або ж, цитуючи авторку, «світ знову вдається до політики умиротворення, яка зроду не приносила нічого, крім катастроф».
А якщо вже про відносність, то щоразу дивуюся, наскільки різних значень може набувати одне й те саме абстрактне поняття залежно від конкретного контексту. Скажімо, лівацтво. Якби хтось надумав знічев’я тезово викласти короткий курс історії українських лівих, то курс той мав би десь такий вигляд: замріявшись про утопічну «загірну комуну», розпустили боєздатне реальне військо, угробили власну державу, допомогли більшовицьким окупантам збудувати їхню, відтак або емігрували, або наклали на себе руки, або згинули в сталінських таборах; після перерви відродилися і тридцять років мололи мішками якусь розолюксембуржну вовну, переймаючись чим завгодно, тільки не тим, без чого існування України як самостійної держави позбавлене сенсу.
Натомість приклад Ґолди Меїр доводить, що лівацтво буває і цілком інакшим. Бо хто як хто, а вона справді все життя була затятою лівою: сповідувала соціалістичні ідеї, належала до робітничих партій, брала найактивнішу участь у профспілковому русі і вбачала ідеал соціальної справедливості в кібуці. Але передусім вона була єврейкою і твердо знала дві речі. По-перше, щоб запобігти новому Голокосту і вижити у ворожому оточенні, євреї мусять мати свою сильну державу. По-друге, щоб мати у ворожому оточенні свою сильну державу, кожен єврей, який вирішив жити в Ізраїлі, мусить уміти поступатися окремими особистими переконаннями заради колективної – національної – ідентичності.
Як і більшість безпосередніх засновників держави Ізраїль, Ґолда Меїр не вірила в Бога і не розмовляла з дитинства івритом. Але – зокрема під впливом такого ж атеїста Бен-Ґуріона – погодилася з думкою, що без своєї, відмінної від інших мови і віри створити повноцінну єврейську державу неможливо. «Ми, – згадує вона розмови з Бен-Ґуріоном, – до глупої ночі походжали вздовж бульвару Ротшильда, аналізуючи всі питання: що відбувається в Росії (більшовиків він ненавидів), яке місце посідає іврит у сіоністській революції, чому важливо видавати добрі й цікаві книжки івритом, чому треба утверджувати єдність єврейського народу, дотримуючись шабату й кашруту в усіх громадських інституціях єврейського національного дому». Врешті, за порадою Бен-Ґуріона вона і вкоротила прізвище Меєрсон до івритського Меїр.
Згодом, ставши першою амбасадоркою Ізраїлю в Москві, залізна Ґолда перетнулася на якомусь прийнятті з вічно п’яним Еренбурґом:
«Він заговорив до мене російською.
– Перепрошую, я не володію російською, – сказала я. – Ви знаєте англійську?
Він люто зиркнув на мене:
– Ненавиджу єврейок, які народилися в Росії, а говорять англійською.
– А мені шкода євреїв, які не володіють івритом чи бодай їдишем! – відповіла я».
До слова, Еренбурґ, схоже, так і здох, не приходячи до тями і не здогадуючись, що Київ – це не Росія.
Коротше, ставлення Ґолди Меїр до мови і віри було таким: не має значення, які колискові тобі співали твої батьки і якому Богу вони молилися чи не молилися. Хочеш вижити і зберегти власну ідентичність – плекай мову і віру, які відрізнятимуть тебе від ворогів.
А найбільше – за всяку ціну – плекай армію, яка захищатиме тебе за будь-яких обставин, не чекаючи на резолюції якихось кастратів з ООН, захищатиме просто тому, що це твоя армія, і ви з нею в горі і в радості становите єдине ціле. «У час, – пише Ґолда Меїр, – коли потужні держави піддаються на шантаж і ухвалюють рішення з міркувань великої геополітики, ми не можемо завжди дослухатися до їхніх порад, а отже, мусимо мати ресурси й відвагу, щоб бачити світ, яким він є, і діяти відповідно до свого базового інстинкту самозбереження».
Так, що то є відносність. Десятиліттями я захоплювався Ізраїлем, його вмінням відстоювати власні інтереси, його виправданим егоїзмом і запеклістю, його армією і спецслужбами, його Шестиденною війною і Війною судного дня, але ніколи не хотів жити у подібній державі, оскільки розумів, яких жертв вимагає таке життя. Сьогодні я впевнений, що на десятиліття вперед у нас немає іншого виходу. Росія хоче бачити нас мертвими. Потужні держави Заходу підштовхують нас до компромісу. Все це не залишає нам вибору. Ми повинні навчитися вдавати, ніби готові до компромісів, закарбувавши у своїх серцях остаточну мету: побачити колись мертвою Росію.
