Голокост: український і вселюдський вимір
«В Україні тема Голокосту присутня, але, так би мовити, з «чужого голосу». Ми дивимося фільми умовного Спілберґа, читаємо книжки західних письменників про Голокост в українському перекладі, чимало закордонних фондів підтримують в Україні дослідження єврейської історії, відновлення пам’яток, надають стипендії, проводять конференції і так далі. Але власне українських ініціатив, питомо українських досліджень, книжок, не кажучи вже про фільми — вкрай мало». Так писав у статті «Травми передаються наступним поколінням» Андрій Любка (сайт «Дня», 5 березня 2021 року). І це, на жаль, правдива констатація реального стану справ. А тим часом далеко не завжди західне розуміння Голокосту «працює» відповідно до українських реалій, ба більше — далеко не завжди воно в своїй основі є, як на мене, адекватним і глибоким, збиваючись на манівці ідеологічної однобічності. Натомість осмислення трагедії Голокосту в Україні, її інтелектуальною елітою, в деяких аспектах сягнуло таких глибин, куди донині не наважуються заглибитися багато які західні автори.
Осягнення Голокосту в Україні розпочалося паралельно з його розгортанням. І тут необхідно згадати митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, який у підписаних ним під час німецької окупації листівках, пастирських посланнях, листах до очільників Католицької Церкви, в публічних промовах і бесідах, зокрема з юдейськими рабинами, постійно звертався до пов’язаних зі становищем єврейського населення проблем. Уже 1 липня 1941 року в пастирському посланні Шептицький закликав усіх українців не чинити дій, що суперечать християнській моралі, а від щойно проголошеного уряду Ярослава Стецька зажадав «мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узглядняли би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання, народності й суспільної верстви належать». У перші місяці окупації Шептицький, не маючи достатньої інформації, вважав німецьку політику щодо юдеїв ексцесами, а участь деяких українців у погромах — діями «покидьків суспільства»; він намагався зупинити такі дії, виславши на вулиці Львова священників і ченців.
Але невдовзі Андрей Шептицький починає розуміти, що йдеться не про дії окремих нацистських функціонерів (на яких він спробував було скаржитися самому Гіммлеру), а про жахливу систему. Врешті-решт у листі до Ватикану митрополит УГКЦ у серпні 1942-го охарактеризував гітлерівський режим як «відверто диявольський». Він намагався через Папу Пія ХІІ передати лідерам західних демократій інформацію про масштаби Голокосту на українських землях, ведучи мову про сотні тисяч убитих, але... Офіційний Ватикан не захотів підтвердити дані Шептицького, бо, мовляв, «східняки» (так у Римі звали греко-католиків) «реально не є зразком чесності».
Зауважу, що сьогодні на Заході та в Ізраїлі на карб Шептицькому багато хто з дослідників ставить дві речі. По-перше, його привітання німецькому війську за визволення України від більшовиків; по-друге, констатація в листах і бесідах «поганого прикладу» для юних галичан з боку «єврейської молоді, яка мігрувала з Росії» та великого числа євреїв у розстрільних групах НКВД, що значною мірою спровокувало єврейські погроми (хоча це, на думку Шептицького, ніяк ці погроми не виправдовувало. Щодо першого, слід взяти до уваги маловідомий факт: історик Ян Ґросс (США) підрахував жертви серед мирного населення в німецькій і радянській «зонах інтересів» у колишній другій Речі Посполитій, і вийшло, що з вересня 1939-го по липень 1941-го радянська влада репресувала в 3-4 рази більше людей, ніж нацисти, і не лише українців чи поляків — навіть євреїв «органи» знищили більше, ніж есесівці та гестапівці. Щодо другого, то теж ідеться про об’єктивний факт — про існування «нового радянського антисемітизму», зумовленого кадровою політикою Сталіна й описаного (як дуже небезпечне явище) ще в другій половині 1930-х не кимось із українських націоналістів, а Левом Троцьким, який на той час був одним із найдошкульніших критиків сталінізму. До цього варто додати, що йшлося про трагічні наслідки «позитивної дискримінації» за етнічною ознакою, якщо вжити популярну термінологію... Знов-таки, Шептицький погромників й убивць аж ніяк не виправдовував — він шукав пояснення того, що сталося зі свідомістю мільйонів його сучасників.
Наступний значущий етап в українському осмисленні Голокосту пов’язаний із іменем Івана Дзюби, з його виступом у Бабиному Яру 29 вересня 1966 року перед кількатисячним загалом, який там спонтанно зібрався на 25-ліття початку розстрілів нацистами київських євреїв. Цей виступ, хоч і несе певний відбиток часу й обставин (Дзюба, тоді, ясна річ, іще не академік, але вже знаний публіцист і літературний критик, не хотів підставляти учасників мітингу під звинувачення в «антирадянщині»), проте на концептуальному рівні залишається змістовно актуальним і до сьогодні.
Виступ, крім присвячених масштабності трагедії фактів і загальників, включав у себе міркування щодо місця фашизму (а де-факто — будь-якого тоталітаризму) в людській історії, щодо антисемітизму, щодо українсько-єврейських порозуміння та співпраці, щодо національної визначеності на ґрунті поваги до людини, до особистості та діалогу культур як запобіжників проти маніпулювання масами з боку новітнього деспотизму.
Дозволю собі навести великі цитати з цієї промови (хоча вона є в інтернеті, хоча свого часу вона широко розійшлася в Самвидаві, сумніваюся, що вся авдиторія «Дня» добре знайома з нею, хоча, безумовно, знає про неї. Бо ж ідеться не тільки про сам Голокост як такий, а й про уроки Голокосту, про важливі висновки з Катастрофи європейського єврейства.
Отже, спершу — про тоталітаризм у ціннісному вимірі: «...Не слід забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а кінчається знищенням людини, знищенням народів — але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру. Уявімо собі на хвилинку, що Гітлер переміг би, німецький фашизм переміг би. Можна не сумніватися, що вони створили б блискуче і «процвітаюче» суспільство, яке досягло б високого господарського і технічного розвитку, знало б усі ті наукові та інші досягнення, які знаємо й ми. І, певно, безсловесні раби фашизму згодом «освоїли» б космос і літали б на інші планети репрезентувати людство й земну цивілізацію. І цей режим усе б зробив для того, щоб утвердити свою «правду», щоб люди забули, якою ціною куплено такий «прогрес», щоб історія виправдала або ж забула безмірні злочини, щоб нелюдське суспільство здалося людям нормальним і навіть найкращим у світі. І вже не на руїнах Бастилії, а на осквернених, утрамбованих товстим шаром піску і забуття місцях народних трагедій стояв би офіційний напис: «Тут танцюють». Тому ми повинні судити про те чи інше суспільство не за його зовнішніми технічними досягненнями, а за тим, яке місце займає і що значить у ньому людина, як ціняться в ньому людська гідність і людська совість».
Про «осквернені місця народних трагедій» — як сьогодні сказано...
Наступний фрагмент виступу Івана Дзюби присвячений антисемітизму в його істотних проявах: «Антисемітизм — явище «інтернаціональне», він існував і існує в усіх суспільствах. На жаль, не вільне від нього і наше суспільство. В цьому, може, й не було б нічого дивного, адже антисемітизм — плід і супутник вікового безкультур’я і неволі, перше і неминуче народження політичного деспотизму, і долається він — у масштабах цілих суспільств — нелегко і нешвидко. Але дивує інше: те, що протягом повоєнних десятиліть проти нього по суті не велося дійової боротьби, ба більше — він часом штучно підживлювався... В часи Сталіна були одверті, очевидні спроби зіграти на взаємних упередженнях частини українців і частини євреїв, спроби під виглядом єврейського буржуазного націоналізму, сіонізму тощо — обрубувати єврейську національну культуру, а під виглядом українського буржуазного націоналізму — українську національну культуру. Ці хитро обмислені кампанії завдали шкоди обом народам і не сприяли їх здруженню, вони тільки додали ще один прикрий спомин у тяжку історію обох народів і в складну історію їх взаємин... Як українцеві, мені соромно, що і серед моєї нації — як і серед інших націй — є антисемітизм, є ті ганебні, негідні людськості явища, які звуться антисемітизмом. Ми, українці, повинні в своєму середовищі боротися з будь-якими проявами антисемітизму чи неповаги до єврея, нерозуміння єврейської проблеми. Ви, євреї, повинні в своєму середовищі боротися з тим, хто не поважає української людини, української культури, української мови, хто несправедливо вбачає в кожному українцеві прихованого антисеміта».
Знов-таки — багато що тут як сьогодні сказано...
Нарешті про убезпечення від повторень трагічних подій і неадекватних відповідей на провокації «зацікавлених осіб» (а вони були й тоді, є і нині): «Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства — не в самозабутті, а в самопізнанні. Не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою й інших шанувати. Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями в повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе та інших — як своїх братів. Досягти цього важко, але краще прагнути цього, ніж байдуже махнути рукою і плисти за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра од яких не буде, а буде лише хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво. А ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс. Це наш обов’язок перед мільйонами жертв деспотизму, це наш обов’язок перед кращими людьми українського та єврейського народів, які закликали до взаємопорозуміння й дружби, це наш обов’язок перед українською землею, на якій нам жити разом, це наш обов’язок перед людством».
Я розумію, в добу постмодерну деякі констатації та пропозиції виступу Івана Дзюби можуть видатися наївними, але ж постмодерни приходять і відходять, а «примітивні категорії добра і зла», про які з такою насмішкою говорили «просунуті» філософські світила недавнього минулого, залишаються, чи не так? І Голокост не може бути адекватно описаний та оцінений поза ними.
Сергій Грабовський
