Головна Руська Рада стояла біля джерел модерної української військової традиції — Олег Турій
Антон Печерський
Про значення Головної Руської Ради в історії України кореспонденту АрміяInform розповів кандидат історичних наук, директор Інституту історії Церкви та проректор із зовнішніх зв’язків Українського Католицького Університету Олег Турій.
— Почнімо з простого і водночас доволі широкого питання — чим була Головна Руська Рада, коли, як і чому вона виникла? Чим вона була в контексті історії України і тогочасної Європи?
— Головна Руська Рада — це найперша українська політична організація, поява якої була обумовлена насамперед внутрішніми чинниками. Однак її виникнення стало можливим завдяки подіям, які відбувалися не в самому українському середовищі. Безпосереднім поштовхом до утворення Головної Руської Ради, її організаційного оформлення та зрештою її офіційного визнання послужила серія революцій навесні 1848 року в кількох європейських країнах, зокрема й у тодішній Австрійській монархії. Ці події заведено називати «Весною народів», тому що, крім соціальних питань, дуже виразним чинником тих революцій був чинник національної емансипації — боротьби тих народів, які не мали власної державності, втратили або не сформували її, за своє національне самовизначення, яке в перспективі передбачало також і політичні зміни.
При цьому в Галичині першими, хто почав домагатися своїх прав, були не українці, а поляки. Польський національний рух на тих землях, що перебували під владою Австрії (на відміну від росії), мав можливості формувати свої легальні структури. Це дало змогу полякам у Галичині заявити про своє право на відродження польської держави, сформувати власні, говорячи сучасною мовою, органи державного самоврядування — Центральну Раду Народову, Національну гвардію, інші інституції — і намагалися говорити від імені всього краю, всього місцевого населення. Саме це спонукало тих українців — тоді вони називали себе русинами — проголосити утворення власної інституції, окремішньої від поляків. Вона була сформована 2 травня 1848 року на зібранні у приміщенні Собору Святого Юра й дістала назву Головна Руська Рада.
— Чому тоді побутував термін русини, а не українці й, відповідно, новостворена організація дістала назву Головна Руська Рада, а не Головна Українська Рада?
— Треба розуміти, що це була самоназва народу, яка, вочевидь, сягала коренями Русі, яку ми за сформованою в історіографії традицією звично називаємо Київською. Саме з Русі, згодом Галицько-Волинської держави, потім Руського воєводства походить традиція етнополітичного означення місцевих мешканців. Вона, очевидно, не існувала у державницькій формі, але зберігалася у формі певної регіональної, локальної специфіки. Свідченням є згадане вже Руське воєводство або Руська Церква. Це не було офіційною назвою Церкви, однак саме так її позначали, тому що приналежність до східного обряду відрізняла русинів від поляків, які були переважно римо-католиками латинського обряду.
Отже, терміни «руський», «русин» фігурували як етнонім і також як означення церковної ідентичності. Дуже важливою перспективою вживання цього терміну було розуміння, що по той бік австрійсько-російського кордону живуть такі самі русини. При цьому русинами позначали саме українців, а не росіян, яких здебільшого називали або москалями, або ж, у більш жартівливому ключі, кацапами. росіян ніколи не називали русинами, і ніколи московську державу не називали Руссю.
Отже, прив’язаність до історичної традиції дозволяла формувати таке розуміння ідентичності, яке включало українців по обидва боки кордону. При цьому дуже важливим було те, що в той час релігійно українці були поділеними на тих, які належали до греко-католицької церкви і до православної церкви. Попри цю відмінність, Головна Руська Рада проголосила, що русини, себто українці, є одним народом, який може належати до двох різних конфесій, однак, тим не менше, обидві ці конфесії є тими, які належать до Київської Святоволодимирської традиції.
— Полякам, як видається, було легше — вони звертались до традиції відносно нещодавно зліквідованої Речі Посполитої. А до якої державницької традиції апелювали діячі Головної Руської Ради?
— Насамперед відбувалось нав’язування до традиції Київської Русі, зокрема Галицько-Волинського князівства. Це усвідомлення виявилось у політичному домаганні з посиланням на традицію державної тяглості від Русі через Галицько-Волинське князівство до сучасності — окремого коронного краю Галичини і Володимирії у складі Австрії. Ґрунтуючись на ньому діячі Головної Руської Ради підкреслювали, що Галичина повинна бути проголошена окремим коронним краєм, а її польську частину слід відділити від руської, щоб у підсумку руська частина розглядалась у складі держави як, говорячи сучасною мовою, національно-культурна автономія.
Поряд з цією ідеєю поділу Галичини на українську і польську частини виникає також інша ідея, щоб до коронного краю як автономної української одиниці увійшли також і ті землі, які були населені українцями, але належали до інших історичних територій Австрійської монархії — Буковини і Закарпаття. Цю єдність українців у складі Австрії Головна Руська Рада дуже активно постулювала, ба більше, у її праці брали участь представники обох згаданих регіонів.
Тому дуже цікаво, що вже на зорі цього відродження ми бачимо не лише апеляцію до давньої історії, але також спроби використання ситуації для втілення певних політичних проєктів, які мали на меті об’єднувати українців в одне державне утворення під австрійською владою. Про подальші перспективи тоді ще особливих заяв не було, але про мовну, культурну та духовну єдність із русинами-українцями в самій Габсбурзькій монархії та по той бік кордону — такі заяви вже звучали. При цьому важливою складовою такого усвідомлення була релігійно-обрядова тожсамість та приналежність до Галицької митрополії, яка історично була поєднана з Київською. Уявлення про Київ як духовне серце народу, про Церкву як носія духовної спадщини було присутнє у середовищі галицького греко-католицького духовенства.
Зрештою, 10 травня 1848 року у своїй першій відозві Головна Руська Рада проголосила тезу про єдність руського або малоруського (це, пам’ятаємо, був термін на позначення тогочасного українського) народу, який охоплював терени як підавстрійської, так і підросійської України.
— В утворенні та діяльності Головної Руської Ради провідну роль зіграли представники греко-католицького духовенства. Чому саме вони стали головними провідниками українського національного відродження на Галичини?
— Це не було наслідком якоїсь особливості саме цієї Церкви як релігійної спільноти. Радше це відбулося внаслідок специфіки того статусу, який мала Церква в суспільстві після того, як українці втратили власну державність і відбулася мовна та культурна асиміляція значної частини давньої еліти. Ми знаємо чимало славетних родів, які на Галичині були сполонізовані, а на Закарпатті — змадяризовані. Внаслідок цього єдиною верствою суспільства, яка мала доступ до освіти, зокрема завдяки модернізаційним реформам австрійської влади, було духовенство. Тому саме священники були свого роду посередниками у стосунках центральної влади та місцевого населення.
Австрійська влада, намагаючись модернізувати державу, потребувала освічених людей, які мали нести просвіту в середовище простолюду. І цим займалися священники, навчаючись у семінаріях. Перша з них була створена у Відні, а потім у Львові за прямої фінансової підтримки австрійської влади. Поряд із суто богословськими чи літургійними знаннями майбутні душпастирі здобували тут також освіту в сфері медицини, агрокультури тощо. Бувши єдиними представниками близької до народу освіченої еліти на селі вони часто виконували функції людей, які повинні були дбати і про школу, і про створення культурних, а згодом і економічних, кооперативних об’єднань селян. Все це лягло на плечі духовенства саме з огляду на його особливий суспільний статус, і треба сказати, що Греко-Католицька Церква виховала цілу плеяду видатних діячів на ниві народного просвітництва. Так священники втягувалися в процеси національного відродження, пробували розвивати народну мову як літературну і задумувались над питанням, якою є історія їхнього народу, яким може бути його майбутнє.
Добре відома історична роль Руської Трійці — Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького та Івана Вагилевича, які були молодими кандидати на священники Греко-Католицької Церкви. Саме Руську Трійцю можна вважати ідейним попередником Головної Руської Ради, бо основна теза, що її розвивали засновники, полягала у тому, що український народ є єдиним і має право щонайменше на окремішнє національно-культурне існування. Згодом ще одним яскравим загальновідомим діячем Греко-Католицької Церкви став митрополит Андрей Шептицький, який вже на початку ХХ століття своїм надзвичайним авторитетом і згуртованою діяльністю цілого духовенства вибудував у Галичині своєрідне українське громадянське суспільство в умовах польського домінування.
— 25 червня 1848 року за рішенням Головної Руської Ради над Львівською ратушею вивісили синьо-жовтий прапор. Можна сказати, що вперше в історії офіційно підняли стяг, який стане українським національним і державним символом. Розкажіть, будь ласка, про це трохи детальніше.
— Підняття прапора стало частиною національного самоусвідомлення. Свого часу я видавав протоколи і журнал кореспонденцій Головної Руської Ради, які вдалося відшукати на початку 1990 років. В одному із запитів місцевої руської ради до Головної було питання про те, якою має бути «фана», тобто прапор руський. І тоді в «Зорі Галицькій» з’явився герб — лев, який спирається на скелю. Це було виразною апеляцією до Галицько-Волинського князівства. В описі було сказано, що лев має бути золотистим і вміщуватися на блакитному тлі. Відповідно до геральдичної традиції прапор на основі герба мав бути жовто-блакитним.
Прапор почали використовувати для різноманітних маніфестацій. Відбувалося це до певної міри як відрух на дії поляків. Польська національно налаштована молодь на знак національної тотожності вдягала конфедератки і чіпляла біло-червоні китиці, виготовлені з тканини або паперу. Українці на противагу полякам почали чіпляти синьо-жовті відзнаки.
Зрештою на прохання Головної Руської Ради і з дозволу австрійської адміністрації жовто-синій прапор вивісили на ратуші Львова. Це засвідчувало повагу австрійської влади, яка намагалась стримати польський рух і тому була зацікавлена у підтримці українців.
Також відомо, що для батальйону руських гірських стрільців — української національної частини у складі австрійського війська — виготовили синьо-жовті кокарди. Синьо-жовтий прапор стрільцям подарувала сама імператриця.
Як бачимо, використання національної символіки набуло в той час дуже великої популярності. Це не було чимось таким, що українці самі вперше придумували. Це радше було наслідуванням інших народів, від яких українці намагалися не відставати, але з опорою на власну історичну традицію.
— Також Головна Руська Рада створила національну гвардію, народну самооборону й батальйон гірських стрільців. Можна сказати, що саме ця організація почала формувати перші загони українських збройних сил модерної доби.
— Утворення національної гвардії було загальною тенденцією революційних подій того часу. Люди, які відчули себе громадянами держави, а не лише цісарськими підданцями, вимагали не лише свободи зібрань, друку, віросповідання, але також свободи носіння зброї і права на самозахист. Вони розуміли, що в умовах, коли відбувається певне соціально-політичне збурення і можливими є силові сутички, потрібна озброєна зорганізована сила, покликана підтримувати порядок. В середовищах національного руху дуже часто це працювало як перехідна сходинка до творення національних збройних сил. Це була спроба творити у лоні наявної держави зародки своєї національної державності.
Тому в цьому сенсі цілком можливо трактувати творення загонів самооборони і руської національної гвардії не лише як приклад самоорганізації, реалізації права на захист і самооборону, але також і в перспективі як складовий елемент майбутньої державності. Про неї тоді ще ніхто не заявляв голосно, але це малося на увазі.
В ситуації, коли австрійська адміністрація не мала певності в своєму становищі в Галичині, вона намагалась грати на сперечаннях між польським національним рухом і ще слабим, але таким, що набирав потужності, українським національним рухом. Тому можна сказати, що формування українських збройних загонів відбувалося не всупереч, а з підтримкою австрійської влади. Після спроби поляків повстати і здобути владу в Галичині силою на початку листопада 1848 року, польська національна гвардія була заборонена. Натомість українська національна гвардія виконувала роль охорони порядку до того, як цю функцію не перебрали регулярні австрійські війська.
Попри те, що згодом українську національну гвардію також було розпущено, традиція залишилася. Цікаво, що як додаток до «Зорі Галицької» було видано невеличку брошурку, де було вперше офіційно подано військові команди українською мовою. В цьому сенсі це був початок української модерної військової традиції.
— Можна бачити, що Головна Руська Рада посіяла міцні зерна становлення української національної та політичної ідентичності. Якщо коротко оцінити її значення в історії України, то на чому слід насамперед закцентувати увагу?
— Насамперед на тому, з чого ми починали — це була перша національно-політична організація українців, яка була утворена в частині українських земель, яка знаходилась під австрійською владою. Однак ще важливішим є те, що Головна Руська Рада не обмежилась артикулюванням вимог українців Галичини, але говорила від імені цілого українського народу. Мені здається, що саме в цьому полягає дуже важливе значення Головної Руської Ради, що вона формувалася не як локальний феномен, а нагадувала про тисячолітню спадщину української історії і вибудовувала перспективу майбутньої єдності українського народу в єдиній державі.
Ілюстрації з відкритих джерел
