Греко-католики Закарпаття у листі до Папи називають "цілковитим анахронізмом" окремий статус їх єпархії

07 березня, 17:20
Католики
Ужгородський собор Воздвиження Чесного Хреста - фото 1
Ужгородський собор Воздвиження Чесного Хреста
У мережі появився лист вірнян Мукачівської греко-католицької єпархії до Папи Франциска, в якому вони висловлюють "занепокоєння нинішнім латентно кризовим станом справ" у єпархії. Вони також хочуть, щоби їм було призначено єпископа-українця.

У листі звучить "тривога і біль з тої неприродної ситуації, коли тіло греко-католицької Церкви в Україні дотепер залишається розділеним, стаючи на заваді набуттю братерської єдності й плідної співпраці між усіма пастирями та всіма вірними нашої країни".

Нагадаємо, що днями було оприлюднено лист-відповідь Глави УГКЦ, якому відіслана копія листа до Папи.

Хочу цей лист був відісланий ще 1 лютого 2021 р., але появився у мережі щойно зараз. Публікуємо його повністю в оригінальній версії.

ЛИСТ-ЗВЕРНЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИХ ВІРНИХ ЗАКАРПАТСЬКОЇ МУКАЧІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ

Його Святості Франциску I

Ватикан

ВАША СВЯТОСТЕ!

Звернутися до Вашої Святості спонукало нас занепокоєння нинішнім латентно кризовим, як ми вважаємо, станом справ у Мукачівській греко-католицькій єпархії. Оскільки ще й донині дається взнаки раніш не до кінця розрішений, а відтак і дотепер задавнений конфлікт всередині єпархії, де мінотарна частина кліру часом виявляла здатність диктувати власну волю більшості духовенства й прихожан, отак подеколи уникаючи тягот і обов’язку нелегкої праці примирення та правдивої духовно-релігійної обслуги. Хотілось би передати Вашій Еміненції нашу тривогу і біль з тої неприродної ситуації, коли тіло греко-католицької Церкви в Україні дотепер залишається розділеним, стаючи на заваді набуттю братерської єдності й плідної співпраці між усіма пастирями та всіма вірними нашої країни.

Задля кращого розуміння головної суті нашого звернення, вважаємо потрібним згадати певну хронологію подій та логіку прийнятих рішень, які передували сьогоднішній ситуації в Мукачівській Греко-католицький Єпархії. Вони так чи інакше стосуються її нинішнього особливого офіційного статусу “sui juris”, тобто “свого права”, завдяки якому МГКЄ, попри цілковиту канонічно-обрядову єдність, функціонує самостійно від Української Греко-католицької Церкви, адміністративно підпорядковуючись не Верховному Архиєпископу УГКЦ, а безпосередньо Святій Столиці. На наше переконання, в нинішніх обставинах цей існуючий статус давно вже виглядає цілковитим анахронізмом. Від початку він був всього лишень данню обставинам та на той час прийнятним способом розрішення кризових проблем становлення відновлюваної Церкви, а з тим і становлення самої Української Держави, і давно вже перестав бути актуальним у нашій країні.

Ще від часу першого офіційного визнання на початку XVIII століття МГКЄ постійно перебувала під повною юрисдикцією угорських римо-католицьких Остриґомських архиєпископів. І лишень 2 вересня 1937 року Папською буллою “Ad ecclesiastici regiminis incrementum” Святіший Отець Пій XI надав МГКЄ статус “sui juris”, чим гарантував збереження обрядової та національно-культурної самобутності закарпатських греко-католиків в умовах чужої держави (Чехословацької республіки). А вже за півтора року, в березні 1939 р., одразу після захоплення угорськими військами території Карпатської України, цей незалежний статус був скасований і МГКЄ знов підпала під повну юрисдикцію Остриґомського архиєпископа.

Від моменту легалізації греко-католицької Церкви в СРСР (1989) призначені Апостольською Столицею до керівництва МГКЄ Ординарій Єпархії Іван Семедій та його Помічник Йосиф Головач почали всіма можливими, та інколи й не завжди правдивими способами добиватись незалежності ввіреної їм єпархії від УГКЦ. На превеликий жаль, вони при цьому не один раз пробували заводити в оману Апостольський Престол, вдавались до перекручень і прямих фальшувань. Так, у листі до Святішого Вселенського Архієрея Івана-Павла II від 1 липня 1990 р. їх Екселенції стверджували наступне: “Єпископи України, які належать до митрополії Львова, у спілкуванні з нами намагаються нас переконати, не раз використовуючи тиск. Вони б хотіли, щоб ми погодились підпорядкувати нашу Мукачівську єпархію їхній через ієрархію… Наше населення не є українцями, вірники в основному є русинами, але є чисельні групи угорців, румунів, словаків”. В тому ж листі вони також стверджували, що “…наша Церква не для українців, а для русинів, була і є церквою свого права, тобто самостійно підкоряється Святій Столиці”. А також страхали тим, що “… об’єднання нашої Церкви з українською ієрархією збудить спротив нашого народу, що може призвести до трагічного наслідку”. Слід зазначити, що отака неприхована позиція згадуваних Єпископів перебувала тоді в повному суголоссі з фабрикованими вигадками тодішнього комуністичного керівництва Закарпатської області та з масованими «інформаційними» вкиданнями від радянських спецслужб, які напередодні розпаду СРСР всіляко лякали закарпатців, творячи абсолютно брехливий образ «жорстоких вбивць-галичан», що загрожують самому життю «благих русинів» Так безбожно творили ненависть до всього українського в тодішній Радянській Україні, збуджували поміж вірників нехристиянське ставлення до братів у Сопричасті по інший бік Карпат. Втім, для прикладу, розлоге соціологічне опитування 1994 р. фіксувало присутність на Закарпатті аж 94 осіб, що відносили себе до національності «русини». А при Всеукраїнському переписі населення 2001 р. заявили про свою належність до русинів аж 0,8% мешканців Закарпаття. Натомість близько 80% мешканців вважали і вважають себе етнічними українцями.

З постанням незалежної Української Держави виник стихійно масовий рух вірних та священників закарпатської Мукачівської єпархії, що прагнули повної єдності Греко-католицької Церкви в Україні з МГКЄ. Цей масовий рух вилився в проведення 31 липня 1992 р. з’їзду греко-католиків Закарпаття, де це щиросердне бажання єдності з УГКЄ було зафіксовано демократично і в протокольно вивірений спосіб. З’їзду передував відкритий загальний плебісцит зі згаданого питання – 54 релігійні громади з 77 той раз однозначно підтримали згадану ідею єднання. Ще одне масове опитування було здійснене повторно у 1997 році, знов за всіма належними правилами: понад 80% опитаних греко-католицьких вірних та священників виссловились «За». Протоколи тих зборів і скріплені підписами звернення вірників, що бажали єдності з усіма українськими греко-католиками, були вручені Верховному Архиєпископу кардиналу Любомиру Гузару у Львові.

Цей період становлення, як відомо з багатьох джерел, супроводжувався шаленим тиском ззовні і спротивом окремих осіб в керівництві МГКЄ та його близькому оточенні. Чи не найбільшого утиску зазнав тоді Помічний єпископ Іван Марґітич, який дотримувався чіткої лінії на досягнення єдності усіх греко-католиків України. У травні 1992 року місцева влада разом з окремими керівними особами МГКЄ вчиняли спротив Владиці Івану Марґітичу – з прямими перешкодами й транспортними переслідуваннями, аби тільки він не втрапив на засідання сьомого Синоду Єпископів УГКЦ у Львові. Слід сказати, що розумному розв’язанню неприємної та неприйнятної ситуації тоді і в подальшому щораз ставало на заваді і впливове лобі у Святій Столиці – з переважно угорських та словацьких церковних осіб.

7 лютого 1993 року кардинал Акіле Сільвестріні, Префект Конгрегації Східних церков, невдовзі після ознайомлення зі станом справ у МГКЄ і на основі звіту Апостольського Візитарія Франческо Колосуано, в листі до Апостольського Нунція в Україні Антоніо Франко вніс наступну рекомендацію: “Високопреосвященного єпископа Йосифа Головача слід номінувати як Синкела для вірних русинського походження, високопреосвященного єпископа Івана Марґітича – як Синкела для вірних українського походження”. Напередодні було вирішено надати МГКЄ тимчасовий статус “свого права”. При цьому «Апостольський Престол, однак, бере під увагу також і те, що Закарпаття – це частина території незалежної України…, тому бажає, щоб чимскоріше були створені «збори Єпископів» цілої України, щоб усім було очевидно, що греко-католицька Церква в Галичині, греко-католицька Церква в Закарпатті і римо-католицька Церква – усі разом створюють Католицьку Церкву в Україні, щоб дати духовну-релігійну обслугу усім вірним, які живуть на території України, та щоб сприяти єдності й співпраці між усіма пастирями й усіма вірними України». Зрозуміла річ, що сам факт надання МГКЄ тимчасового статусу “свого права” можна трактувати і як певний акт, спрямований на примирення в тодішній непростій ситуації становлення Української держави, коли окремі світові політичні структури ще не мали повної впевненості щодо подальшого існування України в її встановлених територіальних межах. Були й зовнішні чинники, які прикладали значні зусилля на “вивільнення” історичного Закарпаття з українського етнокультурного простору. І все ж важко не помітити анахронічність ситуації з навіть тимчасовим (поки що) збереженням незалежного статусу МГКЄ від УГКЦ на території України, які до того ж мають єдине природне коріння – Володимирське хрещення, оскільки таке розділення повністю суперечить усталеній позиції Святої Столиці завжди визначати територіальні межі окремих Церков чи єпархій, зважаючи на чинні та визнані міжнародним співтовариством кордони тих держав, на території яких діє та чи інша помісна Церква.

Зважаючи на настрої переважаючої більшості греко-католицького духовенства та вірників Закарпаття, Апостольська Нунціатура в Україні доклала зусиль, щоб виправити згаданий пережиток. І вже тоді було запропоновано компромісне рішення, що мало зменшити напругу всередині МГКЄ. Апостольський Нунцій Антоніо Франко, на той момент досконало знайомий з ситуацією в МГКЄ, скликав 5 квітня 1994 року на Закарпатті нараду, де перед трьома Єпископами та всіма запрошеними священиками оприлюднив проєкт утворення Митрополії з особливим статусом.

19 липня 1994 року його Еміненції кардиналу Акілле Сільвестріні, префекту Конгрегації Східних Церков був надісланий лист за підписами Владики Івана Марґітича та понад тридцяти священиків Мукачівської Єпархії, які висловили про свою “повну згоду з проєктом про церковну єдність”. В цьому листі, як і в кількох наступних підписаних священиками і вірниками письмових зверненнях, повідомляли про нечувану кількість розповсюджуваних на Закарпатті фальшивих повідомлень і “новин”, що безперестанно підбурюють вірних супроти церковної єдності та встановлення тісного зв’язку між майбутньою новою Митрополією і УГКЦ. Говорилось про дезінформації і перекручення стосовно реального стану справ на Закарпатті і всередині МГКЄ, які йшли від окремих осіб на адресу Святого Престолу. Сказано було, що ця “фальшива інформація не пощадила і Його Святість Івана Павла II, чим безпідставно спричинила Йому стривоження і біль”.

У листі до Єпископа Івана Семедія від 31 серпня 1995 року Апостольський Нунцій Антоніо Франко деталізував інформацію про підготовлений Святим Престолом “Декрет про утворення Ужгородської (або Мукачівської) Митрополії в складі Верховної Архієпископської Церкви”, що вже був підготовлений Конгрегацією для Східних Церков: “Спеціальні норми, що стосуються греко-католицької Церкви Закарпаття, становлять складову частину загального припису щодо Католицької Церкви візантійської традиції в Україні і який визнає юрисдикцію Верховного Архієпископа і Синоду Української Католицької Церкви над усіма греко-католицькими громадами цієї Церкви, котрі існують на території України”.

Святий Престол, уважно вивчивши це питання, готовий до того, щоб визнати юрисдикцію Верховного Архієпископа Львова над усією територією України. І щоб підкреслити своє небажання порушувати національне питання, Святий Престол говорить про єдність греко-католицької Церкви в Україні. Приписується, що Митрополит і Єпископи новоутвореної провінції входитимуть до складу Синоду Української Католицької Церкви». Також планували “зобов’язати Митрополита і Єпископів Ужгородської (Мукачівської) церковної провінції брати участь у Синоді Української Католицької Церкви”.

Таким чином, Свята Столиця ще тоді в 1995 році однозначно виказала готовність визнати безроздільну юрисдикцію Глави УГКЦ над усією територією України і так покласти край усіляким спробам втягувати себе у різні політичні ігрища довкола існування в Україні двох помісних греко-католицьких Церков.

Ми можемо лишень здогадуватись про рівень втручання переважно сторонніх сил, які поспішили завадити реалізації вже цілком готового та практично узгодженого проєкту. Саму ж і МГКЄ хотіли було зробити чи не основним плацдармом масованого наступу так званих політичних неорусинів супроти єдності українського етнокультурного простору. З певного моменту з Капітули МГКЄ почали вилучати священиків української орієнтації, а з Ужгородської Богословської Академії ім. Теодора Ромжі – богословів зі схожими поглядами. Неприязне ставлення в середовищі керівництва МГКЄ проявилось і до української мови. Так, існувала практика, щоб священиків скеровувати на певні парафії лишень у разі їх відмови від ведення богослужінь українською мовою. Показово, що помітне загострення через згадані проблеми трапилось на межі 2013-14 рр., тобто на самому початку російсько-української війни.

Для прикладу, 12 січня 2013 р. у своїй проповіді на Літургії в Ужгородському кафедральному Хресто-Воздвиженському храмі під час обряду хіротонії Єпископа Ніла Рущака Владика Васіл Ціріл, тогочасний секретар Конгрегації Східних Церков, вперто наголошував про потребу незалежного статусу Мукачівської греко-католицької єпархії: “Будучи за ідентичністю сином цієї землі і цієї особливої церкви «свого права», що є греко-католицькою Церквою Мукачівської єпархії, ти своєю особою представлятимеш її церковну особливість і гідність”. Зміст тієї проповіді виказував цілковите замовчування української ідентичності в більшості вірних МГКЄ.

Окремої уваги заслуговував би також факт невдалої спроби створення наприкінці 2016 року на основі МГКЄ Мукачівської Русинської Митрополії – такий задум зазнав невдачі в останній момент.

Все ж ми твердо віримо, що оскільки бажання і настрої закарпатського греко-католицького духовенства та вірників в останні кілька років помітно змінились, то це неодмінно мусить спонукати й керівництво МГКЄ до змін. Тут дозволимо собі цитату і погодимось зі словами нашого земляка, греко-католицького отця-василіянина та українського поета Севастіяна Сабола: “Перед закарпатським духовенством стоїть дилема: або станути одверто при свойому українському народі, шануючи його мову й національну свідомість, або самим пропасти, лишаючи Богом повірений нам народ на поталу ворогам Церкви”.

З великою любов’ю та доброю пам’яттю споминають закарпатські греко-католики вірного слугу Церкви та народу, Христового єпископа, Владику Івана Марґітича. І тепер, коли ми молимось за упокій Його душі, ми також маємо в серці ті слова, які ми не раз чули з його уст – про єдність, єдність Христової Церкви в Україні, єдність між греко-католиками в Україні.

А тому й просимо Святу Столицю зважити на той факт, що абсолютну більшість греко-католиків Мукачівської єпархії складають представники титульної нації – українці. А тому й при призначенні Єпископа в МГКЄ ця обставина неодмінно мала би бути врахована, як і те, що основні християнські канони щодо збереження церковної єдності цілком збігаються з українськими національними інтересами – найтіснішої інтеграції українців різних земель при збереженні їх регіональної культурної самобутності.

Отож, покладаючи в руки Божого провидіння та в заступництві Покровительниці нашої Божої Матері, ми живемо з надією на те, що Апостольська Столиця прийме до уваги ці наші прохання і прагнення та приведе в дію давно вже назрілі рішення – задля умиротворення і утвердження такої бажаної братерської єдності вірних греко-католиків Закарпаття та всієї України, які є одної віри, одного обряду, однієї мови та громадянства.

1 лютого 2021 р. Б.

А. Мартиненко, В. Кришеник, І. Ребрик, Т. Лелекач, М. Вагера та ще десятки підписів

Копії листа надіслано також на адресу Нунціатури та Блаженнійшого Святослава