Грузинська Православна Церква: історія та сучасність (частина 1)

Зрозуміти сучасну ситуацію в Грузії можна, лише беручи до уваги особливий історичний шлях, який пройшла Грузинська Церква. Ми пропонуємо читачам серію нарисів з історії Грузинської Церкви. Перший з них присвячений історії Церкви в Грузії від її заснування і до кінця ХVIII ст.

Перш ніж говорити про історію Церкви, нагадаємо, що Південний Кавказ (або Закавказзя) протягом багатьох століть був точкою перетину впливів різних державних утворень. З античності ця територія була своєрідною буферною зоною між Римською імперією та сасанідським Іраном. Пізніше тут перетиналися інтереси Візантії та Арабського халіфату. Закавказзя мало особливі торговельні переваги, бо тут проходили шляхи з Європи до Азії. Постійна боротьба за цей регіон приносила місцевому населенню численні страждання. Вторгнення, пограбування, розорення траплялися тут регулярно.

Грузія (самоназва — Сакартвело) є однією з країн цього особливого регіону. Однак, слід пам’ятати, що єдина Грузинська держава (у тих кордонах, які ми сьогодні бачимо на карті) існувала лише в окремі історичні періоди. Загалом, східна та західна частини Грузії мали суттєві відмінності в своєму розвитку. В східній частині Грузії розташовані, перш за все, історичні області Картлі та Кахеті. Греки традиційно називали цей регіон Іверією (Ἰβηρία). Натомість західна частина Грузії, яка примикає до Чорного моря, традиційно звалася Егрісі. Греки ж називали її Колхідою (Κολχίς). Якщо на Східну Грузію історично більше впливав Іран, то Західна Грузія традиційно перебувала у сфері впливу Візантії. В цьому нарисі ми будемо більше уваги звертати на східну частину Грузії. Саме тут оформився потужний політичний центр, який дав початок сучасній Грузинській державі.

Свята Ніна: легенди, символи, шанування

Очевидно, християнство досягло Південного Кавказу вже в апостольські часи. Хоча передання про перебування на цих землях апостолів Андрія та Симона Кананіта піддається сумніву, все ж археологічні знахідки підтверджують наявність тут християнських церков вже у І-ІІ ст. Цікаво, що св. Іриней Ліонський († бл. 205) у своєму знаменитому творі «Проти єресей» (Кн. 1, гл. 9) серед християнських народів вже згадує й іверів.

Масове хрещення Картлійського царства відбулося у IV ст. і було пов’язане з місіонерською діяльністю св. Ніни. Візантійські, вірменські та грузинські джерела про її життя містять чимало пізніших нашарувань та протирічь. Тому і до сьогодні в науці тривають дискусії щодо обставин та хронології християнізації Грузії. Однак не слід забувати, що грузинські передання про св. Ніну незалежно від їхньої історичності чи легендарності є важливою складовою національної та церковної традиції. Ці сюжети стали основою для богослужбових текстів, обрядів, іконографії тощо. Тому без урахування цих культурних пластів важко зрозуміти ментальність православних грузинів.

Св. Ніна народилася в останній чверті ІІІ ст. в християнській родині, очевидно в Каппадокії. Пізніше вона побувала в Єрусалимі, а на початку IV ст., під час гоніння імператора Діоклетіана, з групою своїх однодумець опинилася у Вірменії, звідки прийшла до Картлі. Тут вона мешкала у місті Мцхета, де знаходилася резиденція картлійського царя Міріана. Поступово їй вдалося навернути до християнства спочатку царицю, а потім і царя.

Вирішивши прийняти хрещення, цар Міріан направив посольство до імператора Костянтина з проханням надіслати священиків для хрещення народу. У відповідь св. Костянтин відправив до Іверії єпископа Іоанна зі священиками і дияконами. Вони охрестили царя Міріана з родиною. Після цього на місці злиття річок Кура та Арагві відбулося масове хрещення мешканців Мцхети.

Грузинська Православна Церква вважає офіційною датою хрещення Грузії 326 рік. Однак, таке датування не є загальноприйнятим в сучасній науці. Різні дослідники пропонують свої версії хронології подій.

Особливою реліквією, пов’язаною зі св. Ніною, є хрест з виноградної лози із опущеними донизу боковими перекладинами. В ранніх агіографічних текстах вказується, що невдовзі після того, як Ніна прибула до Мцхети, вона зробила цей хрест з обрізків виноградної лози, які перев’язала своїм волоссям. Хрест в такій формі є сьогодні офіційним символом Грузинської Церкви. Вважається, що оригінальний хрест св. Ніни і до нині зберігається у кафедральному Сіонському соборі у Тбілісі.

Одна з найдавніших традицій Грузинської Церкви, яку пов’язують зі св. Ніною, — це шанування у Мцхеті хітона Господнього та Животворящого стовпа. Грузинські житія св. Ніни говорять про те, що після розп’яття Христа Його хітон потрапив до Іверії. Ніна дізналася про це ще в Єрусалимі, а потім змогла віднайти у Мцхеті місце, де у землі був захований хітон. Однак, над цим місцем виріс кедр. Саме цей кедр став одним зі стовпів першого збудованого у Мцхеті християнського храму. Тому і сам храм отримав назву Светіцховелі (Стовпа животворящого). І до сьогодні собор Светіцховелі у Мцхеті є головним патріаршим собором Грузії. Саме в ньому відбуваються інтронізації патріархів. Звісно, після IV ст. цей собор неодноразово перебудовувався і сучасного вигляду набув у ХІ ст. Посеред цього храму і досі знаходиться стовп кедрового дерева, який покритий вапняком та фресками.

Щорічно 1 жовтня (за юліанським календарем) в Грузії святкується Светіцховлоба (день Животворящого стовпа та Хітона Господнього). В цей день за традицією Католикос-Патріарх звершує масові хрещення у водах Арагві та Кури.

Початки Грузинської Церкви

Питання про створення в Грузії церковної організації також викликає численні суперечки дослідників. Справа в тому, що в ХІ ст. грузинський книжник Єфрем Мцире писав, що перший єпископ до Іверії був призначений не з Константинополя, а з Антіохії. За цією версією, Іверію відвідав особисто Антіохійський Патріарх Євстафій, якій і висвятив тут першого єпископа. Відповідно, Грузинська Церква з моменту свого створення підпорядковувалася Антіохійському Патріарху. Хоча ця точка зору міцно увійшла в передання, однак в більш ранніх джерелах немає згадок про приїзд до Грузії патр. Євстафія. Візантійські історики (Сократ Схоластик, Созомен, Феодорит Кірський), описуючи обставини хрещення Іверії, нічого не згадують про залежність Грузинської Церкви від Антіохії.

Тим не менше, цілком очевидно, що Грузинська Церква традиційно підтримувала тісний зв’язок з Антіохією. Це підтверджується очевидним антіохійським впливом на давню грузинську церковну культуру (архітектуру та гімнографію).

Разом з тим існує версія, що після прийняття хрещення Грузинська Церква певний час підкорялася Вірменському католикосату з центром у Двині. Принаймні не підлягає сумніву близьке спілкування між Церквами Грузії та Вірменії у IV-VI ст.

В будь-якому разі, вже у IV ст. на території Грузії було створено кілька єпархій, а сам Іоанн став іменуватися архиєпископом.

Коли Грузинська Церква стала автокефальною

Грузинська Церква відносить початок своєї автокефалії до V ст. та пов’язує її з правлінням царя Вахтанга І Горгасала (бл. 440-502). Як пишуть грузинські хроністи, цар Вахтанг, перебуваючи під час військових походів у Візантії, познайомився зі грецькими священиками Петром та Самуїлом та вирішив запросити їх до Картлі, щоб висвятити на єпископів та зробити Церкву у своєму царстві незалежною. Однак, це викликало невдоволення Мцхетського архиєпископа Михаїла, який почав протестувати проти дій Вахтанга.

За словами літописця, Вахтанг, повернувшись з походу, сам пішов до архиєпископа, щоб примиритися з ним. Він зробив перед Михаїлом земний поклон та хотів поцілувати його ризу, однак архиєпископ вдарив царя ногою та вибив йому зуб. Після цього його відправили на суд до Константинопольського Патріарха. При чому цар Вахтанг відправив до Константинополя в якості «речового доказу» і свій вибитий зуб. У Константинополі Михаїл був позбавлений сану та відправлений до одного з монастирів.

Після суду над архиєп. Михаїлом Константинопольський Патріарх звернувся до Антіохійського Патріарха з проханням висвятити на католикоса Картлі священника Петра, а Самуїла та ще 11 священиків, обраних царем Вахтангом, висвятити на єпископів. Звернення до Антіохійського Патріарха показує, що у Константинополі все ж вважали Грузію територією Антіохійської Церкви. Після висвячення католикос Петро та 12 єпископів відвідали Константинополь, де отримали багаті дари та повернулися до Картлі.

Сама Грузинська Православна Церква тлумачить ці події, як отримання автокефалії. У 2000 р. в рамках святкування 2000-ліття Різдва Христового в Грузії навіть відсвяткували і 1500 років своєї автокефалії. Однак, в документах V ст. нічого не сказано про незалежність Церкви в царстві Картлі. До того ж і в наступні століття можна бачити чіткі ознаки залежності Грузинської Церкви від Антіохійського Патріархату. Тому більш реалістичною треба визнати точку зору, що тоді Грузинська Церква отримала лише статус автономії.

Проблема полягає і в тому, як датувати описані події? За однією версією вони відносяться до 460-470-х рр., за іншою — до 486-488 рр. Від датування залежить і оцінка дій царя Вахтанга. Зокрема, якщо прийняти більш пізнє датування, то виходить, що Грузинський католикос був висвячений Антіохійським Патріархом Петром Гнафевсом, який дотримувався монофізитства. Виходячи з цього, можна припустити, що перші грузинські католикоси (так само, як і вірменські) стояли на антихалкідонських позиціях. Зокрема, у 505-506 рр. грузинські єпископи брали участь у Двінському Соборі, який засудив вчення Халкідонського Собору та став на сторону поміркованих монофізитів. Однозначний розрив між Грузинською та Вірменською Церквами стався лише на межі VI-VII ст., після чого Грузинська Церква відмовилася від підтримки монофізитства.

У 530-х рр. при імператорі Юстиніані Грузинська Церква отримала право самостійно обирати католикоса з числа місцевих єрархів. При цьому католикоси все ж затверджувалися на посаді Антіохійськими Патріархами. Однак, з-за того, що шлях до Антіохії був далеким та небезпечним, католикоси не завжди зверталися за таким затвердженням. З цієї причини бл. 750 р. Антіохійський Патріарх дозволив Грузинській Церкві самостійно обирати та висвячувати католикоса. Щонайменше з ІХ ст. Картлійська Церква самостійно виготовляла святе миро. Отже, лише у VIII-IX ст. в Грузії можна бачити реальні ознаки повної церковної незалежності.

Титул «католикос»

Як бачимо, особливістю Грузинської Церкви вже з V ст. було використання для свого предстоятеля титулу «католикос». Цей титул походить від ранньохристиянського поняття ἐπίσκοπος καθολικός («соборний єпископ»), тобто єпископ, який очолює певний регіон і якому підкоряються інші єпископи цього регіону. Отже, в канонічному сенсі ἐπίσκοπος καθολικός — це єпископ автономної області.

У V ст. у Візантії титулом «католикос» позначали предстоятелів Східних Церков, які перебували за межами імперії. Їх принципово відрізняли від п’яти патріархів, які творили пентархію.

Сьогодні серед Православних Церков тільки Грузинська зберегла титул «католикос». Також католикосами сьогодні звуться предстоятелі Вірменської Апостольської Церкви та Ассирійської Церкви Сходу.

Слід спеціально наголосити, що усі описані події стосуються східної частини Грузії. Західна Грузія перебувала під канонічною владою Константинопольського Патріархату. У ІX або X ст. тут був заснований окремий Католикосат із центром у Пітіунті (сучасна Піцунда в Абхазії).

Починаючи з IV ст. і фактично до XІX ст. Картлійському царству постійно загрожує його південний сусід — Персія. Якщо грузини прийняли християнство, то перси сповідувати зороастризм. Тому вже у V-VІ ст. грузинам постійно доводилося зі зброєю у руках захищати свою віру. З VII ст. почалася ісламізація Персії. З цього часу протистояння між Грузією та Іраном трансформувалося у протистояння між християнством та ісламом.

Розквіт Древньої Грузії

Період з Х до початку ХІІІ ст. вважається часом найбільшого розквіту середньовічної Грузинської держави. За часів царя Баграта ІІІ (975-1014) відбулося об’єднання Східної та Західної Грузії в єдину державу. Після цього Пітіунтський католикосат увійшов до складу Мцхетського. Саме з цієї причини предстоятелі об’єднаної Церкви стали іменуватися «Католикосами-Патріархами всієї Грузії». Першим таким Патріархом вважається Іоанн IV (бл. 980-1001). При цьому католикос у Пітіунті також зберіг свій титул. Таким чином, на території єдиної держави було тепер два єрархи з титулом «католикос». Однак, католикос в Пітіунті, очевидно, не мав ніяких автономних прав і був фактично лише єпархіальним архиєреєм з почесним титулом.

Найбільш відомими правителями за всю історію Грузії вважаються цар Давид IV Будівничий (1089-1125) та його правнучка цариця Тамара (1184-1213). Це був період хрестових походів, які відтягнули сили мусульман до Святої землі, що дозволило грузинам зміцнити свою державу. Кордони Грузії простягнулися від Каспійського до Чорного моря. В цей час активно будувалися нові храми та монастирі. Саме в роки правління цариці Тамари Шота Руставелі написав головний грузинський національний епос — поему «Витязь у тигровій шкірі».

Однак, після смерті цариці Тамари починається поступовий занепад Грузії. З 1230-х рр. Східна Грузія перебувала під владою монголів. Лише цар Георгій V (1314-1346) зміг звільнити Картлі від монголів та знову об’єднати під своєю владою Східну та Західну Грузію. Однак, на межі XIV-XV ст. Грузія була спустошена Тамерланом, який вирізнявся особливою жорстокістю.

До кінця XV ст. Грузія розпалася на три незалежні держави: Картлі, Кахеті та Імереті. Протягом XVI-XVII ст. продовжився розпад і цих держав. Зокрема, зі складу Імеретинського царства виокремилися Мегрельське, Гурійське та Абхазьке князівства. Усі ці так звані «малі Грузії» були змушені постійно захищатися від Персії та Османської імперії.

Політична роздробленість тягнула за собою і прагнення церковних структур до самостійності. Зокрема, у 1470-х рр. був відроджений самостійний католикосат на території Абхазії.

Найбільш трагічним в історії Грузії вважається XVII ст. Його називають «століттям мучеників та багатьох вбитих». Саме у цьому столітті Грузія зазнає численних нападів з боку Персії. Найбільш руйнівними були походи персидського шаха Аббаса І до Картлі та Кахеті на початку XVII ст. Протягом 1614-1617 рр. Картлі втратила дві третини населення: близько 100 тисяч були вбиті і більше 200 тисяч забрані в рабство. На спустошені землі персидські правителі переселяли тюркські племена. У 1617 р. у Пасхальну ніч за наказом шаха було вбито 6 000 ченців Гареджійського монастиря. У 1622 р. прийняв мученицьку кончину цар Луарсаб ІІ, а у 1624 р. — цариця Кетеван.

Численні напади на Грузію мусульманських правителів визначальним чином вплинули на формування особливої грузинської національно-релігійної ідентичності. Очевидно, саме у XVII ст. поняття «грузин» почали ототожнювати з приналежністю до Православної Церкви. Відповідно, грузини, які змінювали свою віру, вважалися такими, що відпали від свого народу і більше не є грузинами. Зокрема, грузин-католиків називали «прангі» (тобто французами), а грузин-мусульман — «татарі» (тобто татарами).

ХVIII століття: погляд в бік Росії

Хоча зв’язки між Грузією та Московською державою існували ще з XV ст., все ж саме у XVIII ст. вони нової якості. Цар Іраклій ІІ (1744-1798), якому вдалося об’єднати під своєю владою Картлі та Кахеті, почав переговори з Росією з метою отримати військовий захист проти Персії. Саме він у 1783 р. уклав з Росією Георгіївський трактат, за яким Картлі-Кахетинське царство входило під протекторат Російської імперії. Росія обіцяла Грузії військову допомогу, але віднині суверенітет грузинських царів зазнавав обмежень. Зокрема, вони мали узгоджувати з Росією свою зовнішню політику. Крім того, Георгіївський трактат передбачав, що Грузинська Церква має підкорятися Святішому Синоду у Петербурзі, а католикос (в сані архиєпископа) мав стати членом Синоду. Отже, Росія вже тоді чітко задекларувала свій намір ліквідувати грузинську автокефалію. Однак, у XVIII ст. положення Георгіївського трактату ще не були реалізовані повною мірою.

Коли у 1795 р. на Грузію напав персидський шах Ага-Могаммед, цар Іраклій звернувся за підтримкою до Росії, але допомоги не отримав. В результаті 11 вересня 1795 р. грузинське військо було розбите. Ага-Могаммед захопив Тбілісі та майже повністю знищив його населення. В живих він залишив лише дітей віком від 2 до 5 років, яких вивіз до Персії. Усі церкви у Тбілісі були пограбовані та осквернені. Цар Іраклій залишився живим лише тому, що сини силоміць вивели його з поля бою, коли стало ясно, що грузинське військо зазнає поразки. Іраклій помер у 1798 р., так більше і не повернувшись до Тбілісі.

Таким чином, XVIII століття закінчилося повним розгромом Картлі-Кахетинського царства. Вже за кілька років після цього в житті Грузії та Грузинської Церкви почалися докорінні зміни, які призвели до повної втрати як державної, так і церковної незалежності.

Продовження