Грузинська Православна Церква: історія та сучасність (частина 2)

Продовження. Початок тут

Приєднання Грузії до Російської імперії

Хоча положення Георгіївського трактату (1783) і не були втілені в життя, все ж він визначив вектор подальшої історії Грузії. Після смерті Іраклія ІІ новим Картлі-Кахетинським царем став його син Георгій ХІІ. Він вирішив продовжити політику батька та укласти надійну угоду з Росією. Оскільки ж Георгій важко хворів, він намагався зробити це якнайшвидше. У 1800 р. Георгій прийняв російське підданство та попросив у Росії військової допомоги.

Тодішній російський імператор Павло І гарантував Георгію ХІІ, що до кінця життя він збереже в Грузії царську владу. Сам Георгій сподівався, що і після його смерті Грузією будуть правити царі, які будуть перебувати під протекторатом Росії.

Георгій ХІІ помер 28 грудні 1800 р. Передбачалося, що після нього царем Картлі та Кахеті стане його син Давид ХІІ. Однак, у Петербурзі було прийняте рішення ліквідувати в Грузії царське правління. 18 січня 1801 р. імператор Павло І видав маніфест про приєднання Картлі-Кахетинського царства до Російської імперії. Однак, в ніч з 11 на 12 березня 1801 р. Павло І був вбитий в результаті заколоту. Тому остаточне приєднання Картлі та Кахеті до Російської імперії відбулося вже за часів імператора Олександр І.

12 вересня 1801 р. Олександр І видав новий маніфест про приєднання Грузії до Росії, за яким грузинська царська родина остаточно відсторонювалася від управління. Оскільки в Росії побоювалися, що в Грузії можуть несанкціоновано провести коронацію нового царя, у цариці Маріам — вдови Георгія ХІІ — були відібрані царські регалії. Саму ж царицю разом з дітьми було вирішено заарештувати та вивезти з території Грузії. Однак, під час арешту цариця Маріам вбила кинджалом російського генерала Лазарєва. Тим не менше, вона була узята під варту. Хоча натовп намагався чинити опір її арешту, все ж російські війська змогли пробитися крізь протестуючих та вивезти царську родину з Грузії.

Незважаючи на численні озброєні протести, в Грузії почали впроваджувати управління за російським зразком. У 1801 р. на чолі Грузії був поставлений головнокомандувач князь Павло Ціціанов. За походженням він був грузином, уроджений Ціціашвілі, але ще з початку 1770-х рр. він мешкав у Росії та перебував на російській військовій службі. Ціціанов обіймав посаду головнокомандувача до своєї смерті у 1806 р.

Після приєднання Картлі та Кахеті поступово до складу Російської імперії увійшли й інші грузинські землі (у 1803 р. — Мегрелія, у 1804 р. — Імеретія, у 1810 р. — Абхазія). Отже, станом на 1810 р. майже уся територія сучасної Грузії опинилася у складі Російської імперії. Так Грузія втратила свою державність та стала об’єктом асиміляторської політики російського уряду, проти чого грузини активно протестували.

Ліквідація автокефалії та створення Грузинського екзархату

Після приєднання Грузії до Росії зазнало докорінних змін і церковне управління. Як ми бачили, у Петербурзі вже у XVIII ст. планували ліквідувати грузинську автокефалію та підкорити Грузинську Церкву Святішому Синоду. Оскільки єпархії в Грузії за територією були набагато меншими, ніж в Росії, одразу ж після приєднання Картлі-Кахетинського царства до Росії було вирішено ліквідувати тут більшість єпархій. Тому було заборонено висвячувати в Грузії єпископів на вакантні кафедри. В результаті вже на 1804 р. в Картлі з шести єпископських кафедр три були вакантними. Князь Ціціанов взагалі вважав, що всю східну частину Грузії можна перетворити на одну єпархію.

У листопаді 1809 р. Святіший Синод викликав до Петербургу Католикоса-Патріарха Антонія ІІ для обговорення подальшої долі Грузинської Церкви. Католикос виїхав до Росії лише у 1810 р., передавши тимчасове управління Церквою архиєпископу Варлааму (Еріставі). Але ще під час мандрівки Патріарха до Петербургу архиєп. Варлаам разом з новим головнокомандувачем Грузії генералом О. П. Тормасовим розробив проект реформи церковного управління на Кавказі. Передбачалося, що в Грузії відтепер буде діяти Екзархат з двома єпархіями (замість тринадцяти). Цей проект був підтриманий у Петербурзі і 30 червня 1811 р. імператор Олександр І його затвердив. Саме цей день вважається днем офіційного скасування автокефалії Грузинської Церкви.

Коли Католикос-Патріарх Антоній доїхав до Петербургу, то тут йому повідомили, що він вже звільнений на спокій. В Грузії ж почав діяти Екзархат на чолі з архиєп. Варлаамом, який отримав титул митрополита Мцхетського та Карталінського. Католикосу Антонію не дозволили більше повернутися до Грузії. Спочатку він мешкав у Москві, з 1812 р. — у Тамбові, з 1819 р. — у Петербурзі. Останні роки життя він провів у Нижньому Новгороді, де і помер у 1827 р.

Тут слід сказати, що на той час вже припинив свої існування і Абхазький католикосат. Ще у 1783 р. останній Абхазький католикос Максим виїхав до Російської імперії. Надалі він мешкав у Києві, де і помер у 1795 р. та був похований в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Після цього католикосів в Абхазії більше не обирали.

Митр. Варлаам (Еріставі) обіймав посаду екзарха до 1817 р. Після цього він був звільнений від управління Екзархатом і викликаний до Петербургу для присутності в Синоді. Він також більше не повернувся до Грузії. Спочатку митр. Варлаам мешкав у Петербурзі, а у 1825 р. був призначений керуючим Даниловським монастирем у Москві, де і помер у 1830 р.

У 1817 р. окрім митр. Варлаама до Росії був викликаний і ще один грузинський єпископ — Досифей. Він був відправлений на пенсію з проживанням у Московському Високопетровському монастирі.

Після звільнення митр. Варлаама з посади екзарха новим очільником Екзархату був призначений архиєпископ Феофілакт (Русанов; з 1819 р. — митрополит). Він отримав від Синоду завдання впроваджувати в Грузії порядок церковного управління за російським зразком. З цього часу і до 1917 р. усі екзархи Грузії були за національністю росіянами. Кандидатів на пост екзарха пропонував Св. Синод, а призначалися вони указами імператора. Жоден з екзархів-росіян не знав грузинської мови. Як правило, вони не були знайомі з грузинською історією та культурою, не знали місцевих традицій церковного життя. Більш того, відомі непоодинокі приклади, коли екзархи зневажливо відгукувалися про грузинські церковні та культурні традиції. Тому недивно, що екзархи не мали тісного зв’язку з грузинською паствою і спиралися у своїх діях на російську адміністрацію в Грузії.

З 1858 р. екзархи були понижені до сану архиєпископів (в російській церковній титулатурі архиєпископ стоїть нижче за митрополита).

Російська церковна політика в Грузії у ХІХ ст.

На початок ХІХ ст. на приєднаній до Росії території Грузії діяло бл. 800 храмів, поділених на 13 єпархій. При цьому на кафедрах знаходилися лише 7 архиєреїв. Єпархії були зовсім невеличкими. Зокрема, в двох з цих єпархій налічувалося лише по 12 церков. Місцеві архиєреї зазвичай походили зі старовинних аристократичних родин і тому мали великий авторитет серед народу та впливали не тільки на церковні, але й на суспільно-політичні справи. При цьому в Грузії на той час не існувало навчальних закладів для підготовки духовенства. Фактично не існувало і традиції писемного діловодства. Архиєреї жили за рахунок податків, які вони збирали з духовенства та парафіян. Тому архиєреї дуже часто вели мандрівний спосіб життя, переїжджаючи з парафії на парафію та збираючи данину. Також в Грузії існував очевидний надлишок парафіяльного духовенства.

Церковне життя в Грузії об’єктивно потребувало реформування. Митр. Феофілакт (Русанов) ініціював відкриття семінарії у Тбілісі та духовного училища в Телаві. Разом з тим, він почав впроваджувати у Тбілісі богослужіння церковнослов’янською мовою. Поступово грузинська мова була майже повністю витіснена зі столичних церков.

Крім того, митр. Феофілакт почав скорочувати кількість парафій та закривати церкви, а також заміняти натуральні податки грошовими. Вже у 1817 р. було прийнято рішення про проведення у Грузії секуляризації церковного майна. Однак, спроби проведення секуляризації в Західній Грузії (в Імеретії та Гурії) викликали численні протести, які переросли в збройне антиросійське повстання. Для його придушення до Імеретії були відправлені російські війська. У 1820 р. були заарештовані місцеві архиєреї та деякі князі. Їх вивезли спочатку до Східної Грузії, а звідти відправили до Росії. Під час подорожі помер один з архиєреїв — митр. Досифей. Після цього протести лише підсилилися. Їх активно підтримувало грузинське духовенство. Тим не менше, протягом 1820 р. повстання у Західній Грузії було придушено. В результаті тут були зруйновані майже усі фортеці, заарештовано або страчено чимало місцевих жителів. Після цього російський уряд ставився вкрай обережно до проведення церковних реформ в Грузинському екзархаті. Тому секуляризація церковного майна була завершена у Східній Грузії лише у 1869 р., а в Західній — у 1880 р.

Митр. Феофілакт (Русанов) помер у 1821 р. під час мандрівки єпархією. Новим екзархом був призначений архиєп. Іона (Василевський; 1821-1832), який продовжив реформування церковного життя на Кавказі.

Якщо у 1811 р. передбачалося, що на території Грузії будуть діяти лише дві єпархії, то все ж в наступні десятиліття це рішення неодноразово корегувалося. В результаті на початок ХХ ст. до складу Екзархату входило 5 єпархій:

• Мцхетсько-Карталінська (485 церков, 12 монастирів);
• Імеретинська (478 церков, 8 монастирів),
• Владикавказька (122 церкви, 2 монастирі),
• Гурійсько-Мингрельська (407 церков, 5 монастирів),
• Сухумська (46 церков, 1 монастир).

При цьому церковне управління в Грузинському екзархаті мало суттєві відмінності від російських єпархій. Зокрема, в єпархіях Грузинського екзархату не було духовних консисторій (на території Росії консисторії діяли в кожній єпархії в якості адміністративно-судових органів). Для всього Грузинського екзархату діяв єдиний подібний орган — Грузинсько-Імеретинська Синодальна контора, яку очолював екзарх. Це означало, що єпархіальні архиєреї в Грузії були обмежені в правах у порівнянні з єпископами в Росії. Єпархіальні архиєреї Екзархату не могли звершувати священицькі та дияконські хіротонії без погодження з екзархом. Вони також направляли екзарху звіти про життя єпархій. Синодальна контора у Тбілісі розглядала і всі церковно-судові справи.

Якщо екзархи призначалися виключно з числа етнічних росіян, то єпархіальні архиєреї зазвичай були грузинами. Таким чином, російський уряд свідомо обмежував грузинських єпископів в правах.

На парафіях з негрузинською або зі змішаною паствою богослужіння звершувалося церковнослов’янською мовою, на парафіях з грузинською паствою — грузинською мовою. Вже на початку ХІХ ст. постала і проблема навколо шанування грузинських національних святих. Звісно, в Грузії, як і в Древній Церкві загалом, не існувало чіткої процедури канонізації святих. Тому грузинські єрархи не могли надати до Петербургу на вимогу Синоду документи про час та обставини канонізації грузинських святих (царя Давида, цариці Тамари, цариці Кетеван, князів-мучеників Давида та Костянтина та ін.). В результаті за рішенням російського Синоду була ліквідована практика звершення богослужінь на честь більшості місцевих святих. Було збережено церковне шанування лише св. Ніни. Після цього храми на честь грузинських святих зазвичай пересвячувалися на честь російських святих. Також в Грузії цілеспрямовано будувалися і нові храми на честь російських святих. Цілком очевидно, що все це мало сприяти викоріненню національної пам'яті грузинів та їхній поступовій асиміляції з росіянами.

Виникали й інші конфлікті ситуації. Зокрема, 1 жовтня (за юліанським календарем) в Грузії святкувалося одне з найбільших національних церковних свят — Светіцховлоба (день Животворящого стовпа та Хітона Господнього). Однак, в російській церковній традиції в цей день святкується Покров Пресвятої Богородиці. В Грузії ж свято Покрова було невідоме. Екзархи-росіяни часто віддавали перевагу святкуванню 1 жовтня Покрова.

Католикос-патріарх Каллістрат (Цинцадзе, 1866-1952; обіймав кафедру католикоса-патріарха у 1932-1952 рр.) згадував, як 1 жовтня 1894 р. тодішній екзарх Грузії митр. Володимир (Богоявленський, згодом — Київський митрополит) звершував богослужіння у соборі Светіцховелі у Мцхеті. Після літургії за традицією почався молебень. У центрі храму на аналої лежали дві ікони — Светіцховелі та Покрова Богородиці. Екзарх наказав прибрати ікону Светіцховелі, залишивши лише ікону Покрова. Після цього багато хто з богомольців просто вийшли з храму [1].

Звісно, грузини вбачали в усьому цьому відверту зневагу до місцевих церковних традицій з боку екзархів-росіян.

Опір русифікації у духовних навчальних закладах Грузії

Отже, головною проблемою церковного життя Грузії у ХІХ ст. була систематична русифікація. Недивно, що вже у ХІХ ст. можна бачити постійний спротив русифікації з боку грузинського духовенства. Особливо яскраво це проявилося в духовних навчальних закладах Грузії.

Тут слід пояснити, що з другої половини ХІХ ст. викладання основних дисциплін у духовних семінаріях та училищах велося російською мовою. Також до навчальних програм були включені російська церковна та цивільна історія, російський церковний спів. Вихованців заохочували до спілкування у побуті російською мовою. З 1871 р. грузинська мова викладалася лише як допоміжна (а не основна) дисципліна. Грузинська література та історія Грузії не виокремлювалися в самостійні предмети.

У 1872 р. з Тифліської (Тбіліської) духовній семінарії були виключені кілька грузинських педагогів, які виступали проти русифікації. Після цього з бібліотеки була частково вилучена грузинська література. Однак, це мало зворотній ефект. Серед вихованців семінарії в Тбілісі почали ширитися революційні настрої. З 1880-90-х рр. семінаристи стали активно вступати до революційних організацій.

В семінарії регулярно траплялися конфлікти між грузинськими вихованцями та адміністрацією. Найбільш напруженими були взаємини вихованців з ректором протоєреєм Павлом Чудецьким (призначений у 1883 р.). У 1885 р. Сильвестр Джибладзе, якого відрахували з семінарії, побив ректора і за це був засуджений на два роки. Згодом він став відомим грузинським революціонером. У 1886 р. виключений з семінарії Йосиф Лагіашвілі прийшов у кабінет до ректора та наніс йому кілька ударів кинджалом. Від отриманих поранень прот. Павел помер того ж дня. Лагіашвілі був засуджений до 20 років каторжних робіт, але, за свідченням сучасників, зміг втекти з каторги та виїхав до Америки.

Під час відспівування прот. Павла Чудецького тодішній екзарх Грузії архиєп. Павел (Лебедєв) виголосив жорстку промову, в якій піддав осуду тих, хто підбурює юнаків до бунтів та вбивств. Ця промова екзарха викликала у Тбілісі сильне невдоволення: її сприйняли як прокляття для усієї Грузії. У своїх донесеннях до тодішнього обер-прокурора Св. Синоду Констянтина Побєдоносцева архиєп. Павел так описував ситуацію в семінарії після вбивства ректора: «Русские наставники деморализованы; грузины-наставники смотрят зверями… Почти всех грузин придётся прогнать, если мы не желаем деморализации семинарии» [2]. У приватному спілкуванні архиєп. Павел казав, що Грузія — це «дикий, зверский край» [3]. Він бажав якнайскоріше отримати нове призначення. В результаті у 1887 р. архиєп. Павел був переведений на Казанську кафедру.

Однак і після вбивства прот. Павла в Тбіліській семінарії серед вихованців не зникали революційні настрої. Зокрема, у 1894-1895 рр. саме тут навчався Йосиф Джугашвілі (майбутній Сталін), який був виключений з семінарії за революційну діяльність.

Рух за відновлення автокефалії

На початку ХХ ст. серед грузинського духовенства активно зростає рух за відновлення автокефалії Грузинської Церкви. У 1905 р. після початку Першої російської революції (1905-1907) було створено Братство відновлення свободи Грузинської Церкви, яке виступало за автокефальний устрій Церкви Грузії. Серед головних активістів цього руху були єп. Кіріон (Садзаглішвілі), архимандрит Амвросій (Хелая), прот. Калістрат Цинцадзе, прот. Корнелій Кекелідзе та ін. Однак, керівництво Екзархату ставилося до цього руху негативно, сприймаючи його як прояв революційних настроїв.

У 1906 р. питання про майбутній статус Грузинської Церкви було винесене на обговорення Передсоборної присутності у Петербурзі. Цей орган був створений на революційній хвилі та мав запропонувати програму нагальних церковних реформ. В Передсоборній присутності була створена окрема комісія з церковних справ Кавказу. На засіданнях цієї комісії розгорнулися напружені дебати. Грузинські єпископи наполягали на відновленні автокефалії. Однак, ця ідея не була підтримана російськими єрархами. В результаті був розроблений проект реформи, який передбачав надання Грузинській Церкві лише автономії, а не повної самостійності.

9 червня 1906 р. у розпал цих дискусій новим екзархом Грузії був призначений архиєп. Никон (Софійський). Це призначення викликало широке невдоволення в Грузії, оскільки новий екзарх був етнічним росіянином та був призначений без урахування думки грузинських єпископів та священників. У Тбілісі навіть лунали заклики, щоб архиєп. Никон взагалі не приїздив до Грузії. Коли ж новий екзарх таки приїхав до Тбілісі, то грузинські священники оголосили йому бойкот та відмовилися зустрічати його на вокзалі.

28 травня 1908 р. архиєп. Никон був застрелений у приміщенні Грузинсько-Імеретинської синодальної контори у Тбілісі. Вбивцю знайти не змогли. Однак, підозрювали, що до підготовки вбивства міг бути причетний єп. Кіріон (Садзаглішвілі). Його позбавили кафедри та вивезли до Росії, де він мешкав у Санаксарському монастирі під наглядом. Однак, провина єп. Кіріона не була доведена. Тому у 1909 р. з нього були зняті усі звинувачення. Тим не менше, до 1915 р. він перебував за штатом без дозволу в’їзду на територію Грузії. Лише у 1915 р. єп. Кіріон був призначений єпископом Вітебським, але все ще не мав права відвідувати Грузію.

Таким чином, 1917 рік Грузинська Церква зустріла у стані сильного внутрішнього напруження. З одного боку, рух за відновлення автокефалії охопив майже все грузинське духовенство. З іншого, російський уряд жорстко протидіяв цьому руху, що і зумовило події, які розгорнулися в Грузії одразу після падіння російської монархії.

Примітки:

1. Див.: Бурега В. В., Мания Э. М. Воспо­минания святителя Каллистрата (Цин­цадзе) о служении в Грузии священно­мученика Владимира (Богоявленского) // Труди КДА. № 28. К., 2018. С. 64–78.
2. Константин Петрович Победоносцев и его корреспонденты: Воспоминания. Мемуары. Том 2. Минск, 2003. С. 175.
3. Хроника моей жизни. Автобиографические записки Саввы, архиепископа Тверского и Кашинского. Т. 8. Сергиев Посад, 1909. С. 349.

Продовження буде