Хіротонія (єпископські свячення) о. Степана Чміля

Із рукописних споминів о. митр. Івана МУЗИЧКИ,
довголітнього близького співробітника Патріарха Йосифа Сліпого та Ректора Колегії Святої Софії в Римі

Хіротонія: 2 квітня 1977
Головний святитель – Патріарх Йосиф Сліпий

Дивлячись на постать Блаженнішого, якого старість стала видимою (переступив поріг старости, маючи вже 83 роки!), наш Божий люд почав з тривогою голосно говорити про його наслідника, і про те, чи він хоче подбати про такого… Миряни в своїх мирянських організаціях і Товариствах у світі, які захопились ідеєю патріархату і працею для майбутньої вільної України, почали запитувати співробітників Блаженнішого у справі його наслідника, а поважніші наші громадяни ―  самого Блаженнішого… Тривога ― справжня!

Вкінці літа 1976 року отці Любомир Гузар, Іван Хома, Степан Чміль та я ― найближчі співробітники Блаженнішого, ― стали  перед Блаженнішим. Він ― як грім з ясного неба, без всякого попередження по вступній молитві ― спокійним без пафосу голосом повідомив, що те, що хотів сказати, мало залишитись зобов’язуючою таємницею. Тим самим тоном голосу, ― він дивився на нас, бо хотів спостерігати за нашою реакцією ― він промовив: «Я хочу вас чотирьох висвятити на єпископів». Ми не вірили нашим вухам і на місці остовпіли! І далі: «Яка ваша думка?» Ніхто не сподівався такого до нас звернення, ніхто до такої думки не підготовлявся. Найпершою відповіддю була о. Любомира. Він спитав: «Чи Папі буде відомо про це, і як воно буде по закону». ― «Ви не журіться, я все те беру на себе; це моя справа, а ви в нічому не відповідальні за це. Так поступив Митрополит Андрей, коли створив чотири екзархати-єпископства. Потім, а звідки я знаю, скільки я буду ще жити. Чекати я більше не можу, я все обдумав!» ― «Але колись це треба буде виявити.» ― «Побачимо, я про те подумаю. Я маю право, свячення будуть важні, і всю відповідальність беру на себе я». ― Отака дискусія точилась між Блаженнішим та о. Любомиром.

Тоді Блаженніший сказав нам: «Я хочу знати про вашу згоду!» Найближче сидів о. Любомир і до нього звернувся Блаженніший. Відповідь о. Любомира була менш більш така: «Справа мене здивувала, це велика відповідальність, вона вимагає великих роздумів, молитви…». Блаженніший не дав йому закінчити: ― Я обдумав, я молився. Я таке сам пережив, коли Митрополит сказав мені на таку саму мою відповідь, і це ще в гірших часах (грудень 1939 р.), ніж зараз, я казав йому, що я не міг брати такої відповідальності в такий важкий час». А Митрополит мені відповів: «Більшою відповідальністю є відмовитись, ніж дати згоду». І о. Любомир також своїм спокійним голосом відповів: «Як Блаженніший того бажає, як так треба, як я гідний того, то я погоджусь, як така Божа воля!» Блаженніший знову нетерпеливо відповів: «Я хочу вашої відповіді тепер» ― він, ніби звертався цими словами до нас усіх. Його погляд затримався на отцю Чмілю, який дещо зніяковіло відповів: «Мені нелегко, я маю монаші обіти послуху і це ще в латинськім Чині, в якому я стільки служу. Я можу мати поважні клопоти з моїми Настоятелями!» ― «Тут я від вас вимагаю те, що потрібно нашій Церкві». ― «Вам, Блаженніший, відмовити я не можу». Це сподобалося Блаженнішому. Звернувся до о. І. Хоми: «Я не можу, я не маю здоров’я, то завеликий обов’язок для мене, єпископ має бути проповідником, а я не є проповідником, я не зможу». ― «Будете проповідувати, святі горшків не ліплять, навчитесь!» ― «Як так, ну то я …» ― і не закінчив своєї думки, яку прийняв Блаженніший від нього, як згоду, бо знав його добре - з ним він щодня працював, бо був секретарем. Я був останній. Моя відповідь була нервова і рішуча, при тому суха, як і моє горло: «Я не даю моєї згоди, бо на цей великий крок треба мати покликання, я його не маю».

Блаженніший був здивований моєю відмовою. Він почекав хвилину і сказав: «Подумайте ще добре. Відмова ― то страшна річ».

Інші отці також були невдоволені моєю відповіддю. Дивувались мені. Я з повного внутрішнього переконання знав, що я до такого покликання не надаюся, я його сповнити не можу. Сьогодні по тридцяти роках я більше як тоді певний і спокійний, що я до єпископства покликання не мав і не маю. Священиком я змалку хотів бути, мріяв про те й журився з болем, що я із занадто бідної родини, щоб здобути в тяжких часах середню освіту, а без неї ― нікуди. Я це тяжко пережив, а Господь дивно мною попровадив, прямо видимою рукою. Єпископська відповідальність була понад мої сили. Признаюся: я не був боягузом, але я і не був героєм. Єпископом бути ― значить бути героєм. На це потрібно мати покликання і усвідомлювати те.

Настала довша мовчанка. Не знаю, що думали мої співбрати, з якими я жив у приязні. Що вони думали, я ніколи їх не питав ― це була їхня справа. Засідання закінчилося і ми, ще шоковані, без розмови розійшлися. З трьох співробітників тільки о. Степан Чміль прийшов до мене на розмову і його аргументація мала одну думку: «Блаженнішому відмовити неможливо, він знає, що робить; Бог послав його до нас у великих справах». Я настоював на своєму: слово «ні» сказати треба іноді і батькові й мамі та тим паче кожній людині, коли ідеться про великі відповідальні перед Богом справи.

Приблизно тиждень перед 2-им квітня 1977 року відбулись якісь формальності з номінатами (реколекції, присяги та ін.) приписані перед хіротонією. Два дні перед свяченнями Патріарх «евакуював» монастир оо. Студитів «Студіон», бо хіротонії мали відбутись в цьому монастирі, поза римською папською єпархією. Для хіротонії вибрав Лазареву суботу 2-го квітня. Тоді на «Студіоні» зійшлось кілька осіб. Всім присутнім були видані розпорядження кудись виїхати, щось вирішити.

Мені Блаженніший сказав день перед хіротонією, що мене машиною підвезуть на Студіон. Перед 9-ою годиною на «Студіоні» було нас кілька осіб... Ми майже не говорили, а коли говорили, то пошепки. Атмосфера була напружена, але невимушена, щось подібне, як у «підпіллі» - зі святочністю, великою літургічною повагою, без жодного почуття тріумфу. Усі трохи нервові чи радше зворушені. Знали, що те, що відбудеться, певною мірою поза законом, але, на жаль, так мусіло бути. Лише Блаженніший був у своїй повазі легко, немов торжественно, бадьорий, піднесений. Ця його впевненість, що він робить важливу і велику справу для своєї Церкви, передавалася й нам. Говорив трохи піднесеним тоном, більш як звичайно, в спілкуванні з нами… Настрій Блаженнішого під час усіх церемоній був торжественний, і, водночас, зосереджений. Уся церемонія була врочиста, зворушлива і повна якоїсь таїнственності, хоч не було ні співу хорів, ні маси народу, ні літургійного блиску.

Я переживав, бо був свідомий бути свідком історичного моменту в житті нашої Церкви. Перед нами ― невідома, нелегка, а може і прикра майбутність. Ми усвідомлювали, що наш вчинок був звершений без благословення Папи, бо ми були виховані в іншому праві, свого знали мало, студіювали і жили в юридичній церковній атмосфері тодішнього життя Церкви, зокрема латинської. [згідно з Канонічним правом Церкви латинського обряду для усіх єпископських свячень є обов’язкове благословення і дозвіл Папи Римського, який особисто призначає єпископів, натомість у Східних Церквах Верховні Архієпископи та Патріархи у єдності зі Синодом Єпископів обирають єпископів і тільки повідомляють Папу, просячи його благословення. У той час було неможливо скликати Синод, бо Церква була у підпіллі та й Єпископи були або ув’язнені, або в еміграції.] … (Наша Церква) була без єдності, єдиномислія, благоразумія, позбавлена свого рідного розвитку, свого історичного творчого впливу. В такій складній ситуації одинока особа Блаженнішого Йосифа видавалась безсильною, його завзяте пов’язання з Митрополитом Андреєм так мало промовляло до людей, які “чужої землі шукаючи, свою потеряли».

Всі ті думки мішались з Літургією, обрядом хіротонії, які своїм миром, спокоєм і духовною рівновагою постійно давали нам частим літургійним окликом «Мир вам!» підтримку і силу духу в тих різних переживаннях. Нелегкі це були переживання, зокрема тих,  що приймали важкий хрест бути пастирями стада, що опинилось серед вовків.

По св. Літургії і хіротонії ми мали разом скромний сніданок. Не бенкет, як це водилось на еміграції. Наперед приготований сніданок у термосах і різних упаковках, ніяк не «торжественний» момент. Але ж ми в монастирі св. Теодора Студита з духом Митрополита Андрея і йото брата, Климента, які так любили чинити все скромно та строго для душі і тіла. Тут Блаженніший був у радісному настрої, став говіркий, на відміну від нас, які хотіли надалі зберігати мовчання. Хотіли далі переживати те, що сталося? Блаженніший ще залишився з Кир Любомиром на «Студіоні», а ми три вертались до Риму. Погода була чудесна. Світ і природа раділа Квітною неділею і близьким Воскресінням, ми їхали поважні - розмова не клеїлася.

22 січня 1978 року помер несподівано один з трьох єпископів ― Кир Ст. Чміль. Блаженніший важко пережив цю втрату. Досі ніхто не знав про хіротонії владик. Блаженніший однак виявляв його натяками перед різними особами, до яких мав довір'я, не називаючи нових владик… Він почав кликати публічно Кир Івана «Владика святий» за його сумирну і скромну вдачу. По смерті Кир Чміля, коли відправлялась перша Панахида в часі її відправи Блаженніший голосно закликав, щоб негайно принесли омофор, «бо він єпископ». Присутня численна громада, що зібралась в церкві Св. Софії, заворушилась на місцях. Коли принесли омофор і заложили мертвому на рамена, всі значуще перекинулись поглядами... Це і стало початком «проголошення» всіх трьох Владик.

Отак-то о. митр. Іван Музичка згадує собі ці дні, коли перший духовний син святого Івана Боско в східному обряді отець Степан Чміль став Кир Степаном.

P.S. Про те, як жилось трьом новим владикам після хіротонії, інтерв’ю для «Радіо Вооскресіння» Блаженнішого Любомира Гузара:

«Дуже мало хто знав, бо це не було важливе. Важливим було те, що такі люди були. Ми не мали жодної діяльності в місцях побуту. Навіть як хтось знав, то забував про це. Ми в ніякий спосіб не виступали, не пригадували людям, що таке щось є. Чому я це все згадую. Бо інколи люди думають, що це було якесь велике терпіння, що стільки років ми були єпископами, і апостольська столиця знала, що ми є єпископи, дехто думав, що це якийсь такий промах проти апостольської столиці. Вона офіційно також заперечувала, але признала, що ми de facto були нормально висвячені єпископи. Ми ніяк не відчували якогось жалю до будь-кого, що ми не сповняємо уряду, чи не маємо тої, скажімо, людської хвали, слави, що дуже часто зв’язане з таким урядом. Дехто пізніше думав, «о, яке то страшне терпіння». Воно взагалі не було жодним, ніяким терпінням. Ми знали, що ми робили, покійний Блаженніший знав, що він робив. Якогось жалю чи болю абсолютно не було».