Хочу бути матушкою!
Людина і світ. — 2001. — № 11-12. — С. 45-47
Марія СВЕШНИКОВА
«Я з дитинства мріяла бути матушкою. Хтось хоче стати художником, хтось лікарем або музикантом, а я — матушкою». Мила, та що там мила — чарівна сімнадцятилітня зовсім ще дівчинка стояла переді мною у вінчальній сукні. Справжня російська красуня. Таких раніш у фільмах-казках показували: коса до пояса, ніжний рум’янець, величезні чисті сірі очі і звуть, як у казці — Настенька. Жива, невигадана. Збирається обвінчатися з семінаристом.
«Ох, дитятко! — думала я. — Настусю, мила, навіщо? Життя своє занапастити хочеш?» «А якщо в село пошлють?» — «Значить, поїдемо. Тут уже як Господу завгодно буде. Тільки я хотіла б разом з батюшкою щось для храму робити. Все одно що». (Достоєвський і декабристи ридали б від заздрощів, що я перша її побачила!)
Щойно закінчено школу, все ще попереду. Можна піти вчитися далі, роботу цікаву знайти, подорожувати, пожити собі на втіху. А що тепер? Безкінечні служби, довге чекання батюшки, діти, безсонні ночі, паства, що йде днями і ночами зі своїми проблемами, — і це щаслива доля? Про це можна мріяти в 17 років?
Чим же так приваблює ця доля, для досягнення якої от уже протягом довгих років дівчата з усіх кінців країни стікаються під покров Троїце-Сергієвої лаври (де знаходиться Московська духовна семінарія), сподіваючись знайти своє щастя й долю? Можливо, вона не така вже й легка, як їм здається. Або не так жахлива, як уявляється мені?
Щоб мати якісь факти й не бути голослівною, мені довелося провести опитування парафіян різних храмів і матушок різного стану (за їхніми власними висловами). Треба сказати, що думки розділилися. «Матушка — як солдатка», — вважають одні. «Будь-яка християнка вже і є матушка», — впевнені інші.
Середньостатистична точка зору обивателя приблизно така: матушкою бути досить-таки непогано. Вона не працює, сидить удома (просто якийсь придаток батюшків!), робити їй власне нічого, живе собі спокійненько. Ну, дітей ростить та за хазяйством дивиться. Ще до церкви ходить — Богу молиться, спасається. Іноді в хорі поспіває, іноді дівчат парафіяльних уму-розуму повчить, може, свято якесь храмове організує. Ну що там ще? Усе, здається. Більше їй начеб і робити нічого.
Я же впевнена, що це тяжкий, майже непосильний тягар — і духовний, і фізичний. Тягар проблем чоловіка, його посади, дітей, пастви, які звалюються безперестану і які треба бути готовою вирішувати вдень і вночі. Проблеми ці найчастіше до самої матушки не мають ніякого відношення, отож матушка — це «посада працівника соціальної сфери», таке собі цілодобове «Бюро добрих послуг».
Матушка завжди на виду в усіх, у храмі тисяча очей пильно стежать, які в неї стосунки з батюшкою, як вона виховує дітей, як вбрана, як зачісана. От комусь усміхнулася, а цього не помітила. (Коли заходить мова про життя матушки, у мене завжди виникає одне досить різке порівняння: уявіть себе на хвилинку в самий розпал дня голим на Красній площі. Уявили? Матушка так живе завжди!)
Крім того, дві третини матушок, з якими мені вдалося поговорити, маючи до шістьох дітей, — працюють! Причому працюють багато й важко, найчастіше не тільки у храмі. Багато хто — повний робочий день. Матушки на сільських парафіях (хоч це і предмет окремої розмови) в наш час теж змушені працювати.
Але, мабуть, найголовніше те, що юнак, прагнучи стати священиком, якоюсь мірою готовий до цього духовного подвигу. Адже вже і з духівником багато на цю тему говорив, і у вівтарі прислужував, і книг чимало прочитав. Та й навчання в семінарії недарма 4 роки триває — є час усе обміркувати.
Матушка же в основному йде своїм, дещо інтуїтивним шляхом, оскільки, на мій дилетантський погляд, духівники не надто вникають у її душевні й духовні поривання. Отож допомогти їй може хіба що знайома матушка (якщо вона є) та подружки «по нещастю», яких ще треба знайти. Книг же на тему «як стати хорошою матушкою», хай би й зовсім тоненьких, у паперових палітурках, мені якось не траплялося. А шкода. Гадаю, вони б великим попитом користувалися. Адже є книги про те, як виховати гарного хлопчика або дівчинку, є навіть брошурка «Як правильно вийти заміж». Думаю, що і майбутні матушки із задоволенням що-небудь почитали б.
Але оскільки ніякої літератури на цю тему я не знайшла, розповіді самих матушок у даній ситуації помітно прикрасять мої міркування.
Одружившись із семінаристом, майбутня матушка стає перед дилемою: як будувати спільне життя. Можна жити разом, і тоді або їй треба все кинути й перебратися в місто, де знаходиться семінарія, або новоспеченому чоловіку доведеться щодня їздити на навчання (від Москви до Духовної семінарії півтори години на електричці).
Втім, можна продовжувати жити роздільно у звичному для кожного середовищі. Це актуально ще й з тієї простої причини, що озвучити розмір стипендії семінариста просто совісно, і майбутній матушці краще відразу звикати до думки про неминучість у найближчі кілька років утримувати сім’ю. А чоловік же не тільки вчиться, у нього ще й послухи (тобто певні обов’язки) є. Вони теж забирають чимало часу й ніяк не оплачуються. Втім, усе не так страшно, бо вони молоді, повні сил, у них усе попереду й вони люблять один одного. А головне, твердо вірять, що Господь не полишить їх.
Але найважче доводиться дружині диякона. Не того, хто своє дияконське служіння сприймає як деякий скороминущий етап між семінарією і священицтвом, а справжнього. Його дружину незрозуміло як називати і неясно, яке ієрархічне становище вона посідає. Для парафіян вона начебто ще й не матушка, але вже й не подружка, з якою просто так можна посидіти-побалакати на ослінчику. От у такому злегка завислому стані вона й перебуває. У моєї знайомої шестеро дітей. У відпустці вона востаннє була 12 років тому (тобто до весілля). Крутячись на безкінечній стрічці домашнього конвейєра, вона іноді по кілька днів не має можливості вийти з будинку, у той час як її чоловік, працюючи в силу обставин на двох роботах, може ті ж кілька днів не встигати дійти до дому. Що ж іще? У 6.30 підйом (ставлять два будильники, бо один ніхто не почує). У 7.20 треба вийти з дому разом із двома вже підготовленими нею ж дітьми, щоб вони встигли доїхати до школи. Нічого, як раніше прийдуть, — там старшенький має можливість почитати. З 8-ої до 9-ої ранку прокидаються інші діти, і «обрушуються міріади справ, що тягнуть до мене свої лапи». Після прогулянки й обіду малята засинають в обох одинадцяти- і дванадцятиметровій кімнатах їхньої квартири, а старші роблять уроки за кухонним столом. Вечірня прогулянка й вечеря, після якої до 9-ої вечора «на них сходить гармонія». У 22 години — нарешті свобода, дочекавшись якої, не відразу розумієш, що ти тепер можеш чи хочеш робити: включити пральну машину, перевірити уроки, приготувати обід на завтра — втім, це вже й за справи не вважаєш. Проте є в матушки і свої слабості: любить почитати й по телефону побалакати. (Я намагалася з’ясувати, в який час доби це відбувається, на що вона не змогла відповісти до ладу). «Свобода» закінчується близько 2-ої години ночі... «І все ж у моєму житті багато гарного, — впевнена вона. — Найбільша радість, коли чоловік удома. Відразу змінюється атмосфера: і діти щасливі, і мені не страшно. Почуваю, що я не одна. Я точно знаю, що дияконське служіння — його покликання, і намагаюся його підтримувати. Тому що ми – сім’я».
Сільська матушка наче як не працює. Вона тільки живе не у своєму будинку (оскільки житло дає парафія), заводить город, щоб прогодуватися, співає на криласі, шиє одяг, прибирає в церкві. Іноді, коли новоспеченому священику замість парафії дістаються руїни, вона може підробити розбирачем завалів або маляром, а також цілком безкорисливо опанувати суміжні професії. (Якщо їм з батюшкою вдасться підняти парафію, їх можуть перевести на нове місце служіння, а це вимагає не менших зусиль.) Проте безсумнівні й деякі привілеї: вона може стати хазяйкою приходу, і тоді до неї потягнуться люди. І це добре. Погано тільки, що поглинуті власними проблемами парафіяни не завжди орієнтуються в часі, і якщо трапиться яка важлива справа, відразу ж з нею і прибігають за порадою. В разі відсутності батюшки вона цілком справляється з деякими його обов’язками — особливо почесно прийти до матушки з якоюсь подобою сповіді. А вже вислухати — то вона просто зобов’язана, тільки що єпитрахиллю не накриє, пораду же зобов’язана дати. А як ще комусь із досить віддаленої місцини духовна допомога може знадобитися — так де йому жити, якщо він уже до батюшки приїхав? І не один, а із сім’єю й на кілька днів — оскільки його проблему так з наскоку не вирішити. А матушка тим часом і дітей його приголубить, і дружині добре слово скаже, на те вона й матушка.
«Він наш флагман і світло у віконці для мене й дітей». От цікаво. Приготувавшись почути про чергові труднощі, замість живописання проблем я несподівано для себе побачила приховану сторону життя московської матушки. Звичайно, у 17 років вона не уявляла собі ролі не те що дружини священика, а просто дружини. «Я хотіла бути дружиною священика. Я вже працювала у храмі, церковне життя моє було більш-менш налагоджене. І мені хотілося жити поруч із духовним орієнтиром. Поруч із благодаттю. Тепер ця благодать у мене вдома завжди. Він стає кращим: ширшим, чистішим, глибшим. І якщо поруч така людина, то й мені кращає. Сім’ї кращає. Він учиться розуміти, співчувати, терплячіше ставитися до людей, і ми разом з ним. Мені подобається не те, що я матушка, а те, що мій чоловік священик. Я думаю, що якби він не був священиком, було б ще сутужніше, адже його Божественне покликання дає незмірно більше. А гроші я можу заробити й сама».
Я просто зобов’язана сказати: всі матушки, з якими мені довелося зустрічатися, — вони чудові. Вони прекрасні, добродушні. Володіючи незвичайним почуттям гумору (та і як по-іншому вижити в їхній ситуації), вони не озлобляються і, що особливо приємно, нікого не засуджують і не звинувачують у своїй важкій долі. Важко, важко і — нестерпно. Яка, виявляється, величезна різниця між цими поняттями. Так, важко — а хто казав, що буде легко? Хтось живе без проблем? І чоловіка часто вдома немає. Але й моряк вирушає на кілька місяців у плавання. І численні сучасні бізнесмени з’являються вдома ще рідше, а на те, щоб поспілкуватися з дітьми, їх і зовсім не вистачає. Дітей багато? «Для мене кожна наступна дитина — як маленьке сонечко. Не уявляю, що б я без них робила», — поділилася одна з матушок.
Відвідуючи їх, починаєш вірити, що століттями чільні поняття, які нам вдалося за останні кількадесят років розгубити: любов до Бога, добрі взаємини в сім’ї, відчуття дому, затишку, сім’ї, кревності, укладу, традицій — втрачені не повністю і їх реставрація можлива. Прокидається надія.
Парадокс: коли котрась з матушок починає описувати свій побут, — волосся встає дибом. І при цьому кожна з них стверджує (й очевидно не лукавить), що в неї все добре, більш того, всі вони щасливі. Як таке може бути? Містичний позитив якийсь.
«Я б ніколи не мала стільки шансів потрудитися для спасіння. Ніколи не стала б жити таким напруженим життям. А тут — треба. Але це «треба» — настільки правильне, що робиш, не роздумуючи. Без цього «треба» — нікуди. Так добре, так природно служити Богу. Це — головна мета. Я іншої професії й не уявляла. Подумай, і найрозумніший, і найдурніший усе ж зміркує, що у важких ситуаціях варто відразу звернутися до священика — як посередника між нами й Богом. А в мене цей посередник є завжди».
«Так, трапляється, що панотець удома три хвилини. Але за ці хвилини йде такий захист, що неможливо описати. Покров, божественний захист, безмірна допомога Божа. А жінці та сім’ї так потрібен захист. І тоді об’єктивні труднощі Господь обертає так, що їх начебто легко знести. І багато що стає можливим, і на побутові проблеми дивишся по-іншому. І тоді все життя — суцільні чудеса. І тоді...»
Але ось у чому єдині всі матушки: вийти заміж за майбутнього священика — не самоціль. Заміж треба виходити за людину, а не за професію.
Головне, щоб ви любили Бога, любили один одного і дійсно прагнули створити сім’ю. А чи буде він батюшкою й чи станете ви матушкою, виявляється, не так вже й важливо.
