Перш, ніж розпочати свою оповідь про один з найвідоміших храмів міста, маю до вас питання: скільки помилок ви зауважили у назві цього тексту? Насправді, заголовок статті є фразою, яку вже майже підсвідомо вживають багато людей, які проходять поруч церкви і вона ж гарно ілюструє, що не так з нашим знанням та розумінням її історії. Нижче спробуємо у цьому розібратися, але про все поступово.
Домініканці
Один з найцікавіших католицьких орденів, з великою спадщиною в галузі освіти, науки та культури. Мабуть, найвідомішим монахом цього згромадження є ніхто інший, як святий Тома Аквінський. Також варто згадати про лауреата Нобелівської премії миру Жоржа Піре, кардиналів Іва Конгара та Крістофера Шенборна. З ордену домініканців було обрано й трьох пап – Бенедикта ХІ, Бенедикта ХІІІ та Пія V. Варто згадати й про Джордано Бруно, який, щоправда, недовго був у лавах братів-проповідників. Відомих, на свій час, імен домініканців є в рази більше, ніж перелічено тут, і це не дивно, адже домініканці мають багату історію, яка налічує вже 806 років.
Заснував Орден Проповідників (а саме такою є офіційна назва згромадження, від лат. Ordo Praedicatorum – Орден Проповідників, тому поруч імен монахів часто написано О.Р.) святий Домінік де Гусман, який походив з Кастилії. Багато хто, до слова, пов’язує появу терміну «домініканці» саме з особою засновника (Домінік – домініканці). Однак є й інша думка. Пов’язана вона з символом ордену – собакою зі смолоскипом в зубах, який трактувався як охоронець віри та Церкви (лат. Domini canaes – Господні собаки). У будь-якому випадку, слід пам’ятати, що Орден Проповідників – це офіційна назва, але разом з цим використовують й більш популярний і зручний термін – домініканці.
Офіційно орден діє з 1216 р. Станом на цей час у світі було лише 16 монахів, а вже через 5 років в Західній Європі налічувалося близько 60 монастирів. Таке швидке поширення по Європі, а згодом за її межами, пов’язане з підтримкою Папи Римського, який силами ордену намагався стримувати зростаючу автономію місцевих архи/єпископів. Тому саме домініканці отримали широкий спектр привілеїв від папи, які дозволили їм швидко розбудовувати свою структуру в Європі. Шкода, але найвідоміше явище, з яким асоціюють домініканців у середньовічній Європі, – це сумнозвісна інквізиція. Зрештою, найвідомішим інквізитором був саме домініканець – Томас Торквемада. Однак, не будемо заглиблюватися ще більше в цю тему. Єдине, слід пам’ятати, що інквізиція – це не спалення єретика і не кожен, хто потрапляв до інквізиторів, автоматично потрапляв до катівні та на вогнище. Навіть сам термін «інквізиція» перекладається з латини як «розслідувати, розшукувати» (лат. inquisitio), тому, з цим не все так просто. Зрештою, навіть серед святих Католицької Церкви були й ті, хто потрапляв на суд інквізиторів. Зокрема, мова йде й про засновника ордену єзуїтів – св. Ігнатія Лойолу. Тож не такі страшні ці домініканці, як їх описують.
Текст і контекст історії
Питання поширення впливу Католицької Церкви сприяло активному рухові ордену на землі тогочасної Русі. Двома головними напрямками, через які монахи потрапляли на наші землі, були Угорщина та Польща. Зокрема, вже в 1232 р. папа Григорій ІХ доручив провінціалу Польської провінції вирушити на Русь для з’ясування можливості заснування тут католицької єпископії. Вже наступного року, відомо, що ченців домініканців було вигнано з Києва. І, що важливо пам’ятати, вигнано не через прохання православного духовенства, яке нібито боялось конкуренції з монахами (їх, як і католицького населення у регіоні було надто мало, щоб становити хоч якусь загрозу), а, швидше за все, через конфлікт з іншими католицькими місіонерами, які прибули раніше.
Питання католицького місіонерства на теренах Русі та кількості католицького населення на цих землях є важливим для розуміння контексту заснування та діяльності львівського осередку ордену. Досі в літературі активно тиражуються напівлегенди, згідно з якими домініканські монастирі існували у Львові, Перемишлі та Галичі вже в першій половині ХІІІ ст. Зокрема, однією з найпопулярніших версій є відомі історії про руські місії святого Яцека Одровонжа, які теж можна ставити під сумнів, з огляду на відсутність надійних джерел того періоду. На загал, більшість джерел, на які спираються нинішні дослідники в реконструкції подій ХІІІ ст., походять з періоду XVI-XVII ст., коли умовному хроністу достатньо було написати, що він бачив «давні грамоти», щоб бути беззаперечно правим. Звісно, до наших днів ці документи не дійшли. Львівський осередок у цьому плані дуже показовий, адже традиційно його історію виводять від часів князя Лева. Однак, чи є оригінальні документи, видані князем Левом щодо передачі ордену палацу чи земельної ділянки? Сумнівно. Зате точно відомо про існування значної кількості фальсифікатів, які творилися в різний час і в першу чергу, коли виникала потреба підтвердити право на земельну власність. Хто матиме час і натхнення дослідити для себе питання автентичності грамот періоду Галицько-Волинського князівства (Руського королівства), в кінці тексту є посилання на дві базові праці, які дозволять почати особисті пошуки.
Питання передісторії домініканського монастиря насправді породило досить жваві дискусії. Тут можна згадати і про палац князя Лева, і про існування давнішого храму на цьому місці. Хоч знову ж таки, документальна частина досліджень цього питання, в більшості, опирається на свідчення періоду XVI-XVII ст. (зокрема, мова йде про Мартина Груневега), а про дані археологічних досліджень, на жаль, відомостей у відкритому доступі немає. На мою думку, в цьому питанні правим є польський дослідник Тадеуш Трайдос, який трактує історії про зв’язок ордену з князем Левом та Констанцією (а відтак і їх дарунками) як такі, які були створені місцевим осередком в період XVI-XVII ст., коли виник конфлікт щодо правового статусу монастирів на руських землях. Виводячи історію свого осередку від засновників міста домініканці підвищували свій статус, а від так і права. Однак, давайте залишимо дискусійні питання дискутантам і перейдемо до більш певних речей.
Трохи історії монастиря
Про існування домініканського монастиря у Львові ми можемо говорити з періоду 1370-их рр. Зокрема, у 1377 р. монастирю Божого Тіла були подаровані села Кротошин, Зашків, Костеїв та 4 двори в с. Мервиця. Львівський осередок належав до руського вікаріату місіонерської організації Societatis Fratrum Peregrinantium propter Christum inter gentes (Товариство братів-пілігримів для Христа серед народів, діяло до 1456 р.) і був головним. Одразу скажу, що й надалі, говорячи про львівський монастир домініканців, слід пам’ятати, що він був головним серед монастирів у регіоні. Варто зауважити, що станом на кін. XIV-XV ст. процес будівництва храму пов’язаний з фундаціями міщан та дрібної шляхти. Зокрема, мова йде про Братство Божого Тіла та особи Миколая Бенька і Миколая Чеха. Наявність міщанської організації, яка фінансувала будівництво храму, є добрим свідченням зростання кількості католицького міщанства у Львові, а відтак можна говорити про те, що у той час домініканці перейшли від «приватного» (окремих родин тощо) до «загального» душпастирства, що є важливим чинником формування монастиря (чим більше католиків, тим більше умов для існування храму, монастиря і навпаки).
На зламі XIV-XV ст. архиєпископ Якуб Стрепа видав ряд розпоряджень, які мали на меті збільшити кількість свят/відпустів, пов’язаних з культом Божого Тіла чи святих, вівтарі яких знаходились у храмі домініканців. Відповідно, зростала кількість прихожан, що неодмінно впливало на рівень матеріального забезпечення обителі. Недивно, чому незважаючи на значну кількість пожеж, монастирю вдавалося доволі швидко відновитися. Важливу роль у розростанні осередку відігравали приватні фундації. Зокрема, відомо про будівництво коштом вже згадуваного Миколая Бенька каплиці Богородиці та св. Домініка, в якій весь тиждень його коштом мали відбуватися Літургії: у понеділок – за здоров’я та спасіння фундатора і його спадкоємців; у вівторок – до св. Домініка; у середу – до св. Миколая; у четвер – до Божого Тіла; у п’ятницю – до св. Хреста; у суботу – до Богородиці; у неділю – до св. Трійці.
Варто згадати, що домініканці були свідомі того, хто складає більшість населення, тому намагалися вшановувати й популярних локальних святих, зокрема св. Миколая та архангела Михаїла. Разом з цим, вже у XV ст. у храмі починають з’являтися мощі святих, привезені з Європи. Зокрема, мова йде про реліквії св. Петра з Верони, які були подаровані ще одним фундатором давнього храму Миколаєм Чехом.
На загал досить не просто точно реконструювати як вигляд, так і розміщення всіх вівтарів давнього храму домініканців. Знаємо про існування каплиці св. Зигмунда, Всіх Святих, Архангела Михаїла, також зустрічаємо звістки про існування вівтарів св. Анни, св. Хреста, св. Катерини, св. Лаврентія, св. Євангеліста Івана та Івана Хрестителя, відомо про наявність багатьох реліквій знаних святих та апостолів. Важливо згадати, що знана чудотворна ікона Богородиці, авторство якої приписують Євангелісту Луці, знову ж таки має сумнівне датування і, звісно, авторство. Документально, дослідники можуть підтвердити вшановування ікони лише з кінця XVI ст., хоч і припускають що сам образ міг бути створений у XIV-XV ст.
Мабуть, мало хто задумується, що нинішній храм Божого Тіла (або Пресвятої Євхаристії) – це доволі «молода» церква. Раніше на її місці стояла готична споруда. Як вона виглядала? Виходячи з реконструкції плану готичного храму, найближчим зразком, який дозволяє приблизно уявити собі, як він міг виглядати, є теж домініканський готичний храм Святої Трійці в Кракові. Готичний храм львівських домініканців простояв до першої половини XVIII ст. У 1748 р. через незадовільний технічний стан його розібрали. На його місці коштом Юзефа Потоцького було збудовано новий і саме його красою ми маємо нагоду милуватися в наш час. Проект розробляв військовий інженер Ян де Вітте (який працював також й над монастирським храмом кармелітів у Бердичеві). Будівельними роботами керував Мартин Урбанік. Поки тривало будівництво, Літургії відбувалися у приміщенні трапезної монастиря.
Мабуть, найвидатніша подія того часу, про яку важко не згадати, – це коронація ікони Богородиці у 1751 р. Про цю подію можна більше почерпнути у відповідній статті. Єдине, слід пам’ятати, що не всі ікони, які приписують євангелисту Луці, справді були ним намальовані. Хоч це жодним чином не применшує її важливості у духовності львів’ян того часу (оригінал ікони був вивезений до Польщі в 1946 р.).
Роботи над новим храмом були завершені у 1764 р., у тому ж році його було посвячено архиєпископом Вацлавом Єронімом Сєраковським. Зрозуміло, що новий храм був збудований у дусі того часу, тому на заміну готичній святині постала барокова. Про її декор поговоримо трохи нижче, а поки варто згадати, що монастир домініканців не був скасований під час австрійських секуляризаційних реформ.
У ХІХ ст. у монастирі домініканців був новіціат ордену, де навчалися майбутні кандидати на вступ до монастиря (пригадуємо, на початку була мова про те, що львівський монастир був головним у регіоні). У 1816 р. орден відкрив чоловічу гімназію, яку ми знаємо зараз як школу № 8. Варто згадати й про факт поховання знатної людини у храмі, всупереч забороні австрійського уряду. Мова йде про особу губернатора Франца фон Гауера, який помер у 1822 р. Справа в тому, що в австрійський час було видано розпорядження припинити ховати людей по смерті як мінімум у храмах середмістя. Частково владі вдалося навіть повивозити поховання з-під крипт та церковних цвинтарів. У випадку домініканців, відомо про існування крипт, також існує версія про існування монастирського кладовища, який міг знаходитися на місці сучасного скверу поруч стін церкви (принаймні у часи готичного храму). Доля цих поховань до кінця не встановлена, але досі у храмі можна побачити цікаві шляхетські надгробки, які датують XVI ст. Про ці пам’ятки вийшла навіть окрема праця ще у 1867 р. Звісно, таких надгробків було значно більше. Історія храму наповнена прізвищами багатьох шляхетських родин, зокрема Дідушицьких, Потоцьких та ін. Ймовірно, саме залишки поховальних плит були знайдені при будівництві другої дзвіниці у 1865 р., яка зараз слугує входом до Львівського музею історії релігії (перша дзвіниця побудована у 1811 р. на залишках вежі Римарів, але розібрана у 1852 р.). Зараз, про ці поховання нагадують хіба що вже згадувані надгробки у храмі.
Період «бабці Австрії» як кажуть у Галичині, направду має свій шарм та цікавість, але давайте деталі залишимо для майбутніх текстів і перенесемось у буремні часи Другої світової війни. Як відомо, для Львова вона розпочалася 1 вересня 1939 р. і вже того ж часу, через пожежу, церква домініканців втратила купол, який відновили (і то з пригодами) аж в кінці 1940-их – поч. 1950-их рр. Цікаво, що в 1946 р. виїжджаючи зі Львова, домініканці (і не лише вони), скориставшись наявністю транспортів для вивозу предметів релігійного культу (що було обумовлено польсько-радянськими договорами), змогли вивезти деяку частину культурних цінностей довоєнних львівських установ. Ймовірно, саме в той час, були вивезені й головні цінності самого храму (включно з іконою Богородиці).
Радянський період в історії церкви, звісно, не вельми позитивний. Хоч варто все-таки сказати, що конкретно домініканському храму пощастило. У 1946 р. комісія Львівського обкому КП(б)У обстежила 33 об’єкти архітектури Львова і розділила їх на 3 групи. Храм Божого Тіла віднесли до 1 групи, а відтак, зовнішній та внутрішній устрій церкви мали зберегти повністю. Однак, сталось не зовсім так. Вже в кінці 1940-их рр. приміщення храму здали в оренду і використовували як заготівельну базу тресту їдалень, також в комплексі домініканців, в різних місцях, зберігало вугілля ремісниче училище, «Харчторг» скидав овочеві відходи, ще частину приміщень орендувала кондитерська фабрика «Більшовик». Очевидно, орендарі не надто сильно намагались шанувати місце, яке їм передали. Вже у 1952 р. місцева влада висунула вимогу орендарям покинути приміщення храму, однак безрезультатно.
Певне покращення прийшло у 1973 р., коли храм став частиною Львівського музею історії релігії та атеїзму (тепер просто Львівський музей історії релігії). Мабуть, багато хто з читачів ще пригадує свої шкільні роки і походи до цього музею. Припускаю, одним з найбільш пам’ятних експонатів, які знаходилися у храмі, був знаний маятник Фуко.
З проголошенням незалежності постало питання про передачу храмів релігійним громадам. Колишній домініканський храм було передано УГКЦ вже у 1990-их і досі тут діє громада церкви Пресвятої Євхаристії. Важливо пригадати, що храм не змінив присвяти (костел Божого Тіла = церква Пресвятої Євхаристії), власне тому, храм можна називати і так, і так.
Щодо поняття «домініканський собор», слід згадати, що практично в жодній книзі до Другої світової війни ви не знайдете такої назви. Всі називають храм Пресвятої Євхаристії прямо – «kościół dominikanów», тобто «церква домініканців». «Собором» храм став у радянський час, ймовірно через його розміри. Хоч, знову ж таки, нічого надзвичайного в них немає. Слід пам’ятати, що зазвичай під поняттям «собор» розуміють катедральний храм, де перебувала церковна єрархія (єпископ чи архиєпископ). У костелі домініканців жодної церковної єрархії не було, це звичайний монастирський храм. Тому, краще називати його не «домініканським собором», а «храмом домініканців» чи в подібний спосіб. Чи важливо називати речі своїми іменами вирішувати вже вам.
Коротко про головне
Ну а зараз, нарешті, давайте коротко оглянемо головні пам’ятки церкви.
Фасад. Напис латинською Soli Deo honor et gloria – Єдиному Богу честь і хвала. Скульптури (зліва направо): св. Катерина з Сієни, св. Тома Аквінський, св. Домінік, Келих з Гостією, св. Яцек Одровонж, св. Вінцентій Ферер, св. Роза з Ліми. Розміри, схеми та інші дані про ці скульптури добре подані у «реставраторському» матеріалі, підготовленому Інститутом «Полоніка». Автор чоловічих скульптур: Ян Оброцький. Час створення: 1793-94 рр. Автор жіночих скульптур – Мацей Полейовський. Час створення (бл. 1777 р.).
При вході маємо два вже згадуваних пам’ятника Артуру Гроттеру (1880 р., автор Валерій Гадомський) та Францу фон Гауеру (1823 р., автор Антон Шімзер). Цікаво, що хоч пам’ятники виконані в різний час, однак доволі схожі між собою. Тільки у випадку Гауера, постать жінки уособлює Галичину, а у випадку Гроттера – Польщу. З центральної нави по колу йдуть 7 каплиць (справа наліво починаючи від входу): св. Томи Аквінського, св. Домініка, св. Вінцентія Ферера, каплиця Потоцьких, св. Яцека Одровонжа, Імені Ісуса, св. Антонія Падуанського. Звісно, зараз вони мають інші присвяти. Органу храм немає. В радянський час його було перенесено до львівської філармонії, де він знаходиться й досі.
Головний вівтар складається з дарохранильниці, ікони Богородиці (копії), розп’яття Ісуса Христа та чотирьох скульптур (апостолів Петра та Павла, євангеліста Луки та Івана Хрестителя). Вважається, що проект вівтаря розробив Мартин Урбанік, а втілив Мацей Полейовський.
Надзвичайно цікавими є скульптури, розміщені на куполі храму. Їх є 18 і виконані вони у XVIII ст. Їхнім автором вважають знаного, на свій час, скульптура Антона Осінського. Щодо того, хто ж ці особи, існують різні версії, хтось бачить у них домініканських святих, хтось осіб, які пов’язані з орденами, які керуються засадами св. Августина. Ким би вони не були, в інтер’єрах храму вони виглядають досить естетично.
Замість висновків
Насправді, не даремно в назві мого тексту вказано, що це лише вступ до історії храму. Ми досі надзвичайно мало знаємо про минуле домініканського осередку нашого міста. Ще менше ми розуміємо його історію. Адже історія – це не набір фактів, це життя людей минулого у його повноті. Тому, попереду ще багато досліджень і, я сподіваюсь, львівський осередок домініканців ще знайде свого дослідника(-цю). Для нас же важливо берегти цю спадщину, адже кожен об’єкт є, в певній мірі, частинкою мозаїки на ім’я історія, в якій можна знайти відповіді на актуальні питання сучасності.
Світлини: РІСУ (сучасні), Простір музеїв, ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Фонд 5, ркп 142.ІІ., Schneider A. Pomniki w katakombach pod kościołem Bożego Ciała OO. Dominikanów we Lwowie, Żyła W. Kościół i klasztor Dominikanów we Lwowie, polona.pl, zabytki.pl, Львівський музей історії релігії та атеїзму. Нарис-путівник. Львів,1974.
Що почитати?