Храм любові
Наталія ЯСИНСЬКА. – «Галичина», 17 листопада 2007 року
З-поміж численних духовних святинь краю він не відзначається поважним віком (йому ж бо ще й сотні років не минуло), і його зведення не пов’язане з іменами славетних архітекторів і живописців. Проте історія храму, з якого він починався, насправді унікальна, бо тісно переплетена зѕ історією трепетної любові, пам’ять про яку люди зберігають і досі.
Меморіальна табличка на церковній стіні сповіщає: «Православний храм. Пам’ятка історії та архітектури. Заснований у 1922 р. на пожертви прихожан під керівництвом протоієрея Всеволода, архімандрита Андрея Коломацького, на честь Знамення Божої Матері та возз’єднання русинів зі Святою Православною Церквою у селах Ракошино і Руське Підкарпатської Русі. Храм відновлено у 2002 р. зусиллями настоятеля, архімандрита Митрофана, та за підтримки братії Свято-Покровського чоловічого монастиря Мукачівсько-Ужгородської єпархії Закарпатської області та християн». Між цими датами — народження і відродження звичайної, на перший погляд, сільської церкви — буремні роки воєнних лихоліть та руйнівного атеїзму, занепаду і відновлення. Й усе це за короткий проміжок часу тривалістю в одне життяѕ Людськеѕ А церковне? Тут воно почалося з того, що білогвардійський капелан Всеволод Коломацький, рятуючись від переслідувань народженої революцією влади, подався на Закарпаття, яке відтепер стало його домівкою. Кажуть, тут він заснував три храми — на Набережній в Ужгороді, у Сваляві і ось — у селі Ракошині. Очевидці запевняють, що він сам був і архітектором, і будівничим місцевої церкви. Власне, її зведення пов’язують із першим чудом, про яке охоче розповідають теперішні монахи. Недобра рука невідомого зловмисника пошкодила дошку на риштуванні під куполом храму. Ставши на неї, отець Всеволод зірвався з великої висоти, але... не розбився. Навіть не зламав ані руку, ані ногу. Інакше як дивом цей випадок і справді не назвеш. Але, видно, не пора було священикові «йти до Бога на бесіду»: попереду його чекало ще багато — праці й радості, горя і болю
Коли в родині Коломацьких народилася донечка, щастю не було меж. Дівчинку назвали Клавдією. Але подружжя недовго тішилося первістком: тиф, що збирав свій страшний ужинок на Закарпатті, не оминув і їхнього дому — маля вмерло від нещадної хвороби й залишило по собі сум невтішних батьків. Особливо побивалася мати. Виплакавши всі очі, Єлизавета Коломацька знайшла розраду у благодійності. Отримуючи від близьких та рідних посилки з провізією (а родом вона була з Харківщини), ділилася найнеобхіднішим — харчами — із тими, хто був у найбільшій скруті. На порозі осель, де мешкали жінки, котрі саме годували немовлят, стали з’являтисяѕ мішечки із цукром. Звідки такий дорогий, як на той час, дарунок, селяни не могли збагнути, аж поки не помітили ту, котра таємно допомагала людям, — матушку Єлизавету. Та невдовзі матері- годувальниці позбулися своєї опікунки — слідом за дитинкою тиф забрав і її. Таку молоду — у 28 років!
Подвійна втрата — коханої дружини і маленької донечки — залишила в серці отця Всеволода страшну рану, яку гоїв молитвою і працею, працею і молитвою. Повдовівши, прийняв чернецтво з ім’ям Андрія Первозванного і продовжив будівництво Ракошинського храму. Через рік його було зведено — мабуть, найдорожче дитя колись протоієрея Всеволода, а тепер — архімандрита Андрія Коломацького. Але поруч він хотів зберегти і другий скарб свого життя, а тому перепоховав дружину і доньку біля стін новозбудованої церкви. Власне тоді й трапилося несподіване, що нині монахи називають другим дивом після чудесного врятування отця Всеволода від нещасного випадку на будівництві: під час перепоховання не було виявлено ані ознак тління тіл, ані навіть запаху. Хай там як, але відтоді могилка позаду храму стала місцем негласного паломництва віруючих: жінки дотепер вчащають до неї зі своїми болями, бідами й тривогами. Про що просять? Про різне. Подейкують, що здебільшого — про щасливу жіночу долю. Воно, може, й дивно. Адже Єлизавета Коломацька зазнала тяжкого удару — втрати дитини, й сама рано покинула цей світ. Але, з другого боку, вона не замкнулася в своєму горі, а перетворила нестерпний біль на любов, милосердя і поміч тим, хто потребував її допомоги. І ще: в її житті було кохання. Справжнє. А чоловік, з яким поєднала свою долю, не забув її навіть по смерті. Та й не лише не забув, але зробив усе, щоб увічнити свою любов: під прихистком церковних стін могилка його дружини залишилася неушкодженою попри все, що діялося навколо.
А діялося немало лиха. Люди переповідають, що під час війни на подвір’ї храму фашисти спалили живцем двох чи трьох радянських солдатів. З 1945 року для церкви почалися найгірші часи — її перетворили на склад. Згодом вона сталаѕ музеєм релігії та атеїзму. Від неї, колишньої, нині залишилося небагато — стіни, розписи яких знищили борці проти «опіуму для народу»; «Служебник», що колись належав мученикові за віру Максимові Сандовичу; ікона Спасителя та образ Матері Божої з маленьким Ісусом, що його власноруч написав архімандрит Андрій Коломацький. Решта святинь «прийшла» до храму після реставрації 2001 року. Відтоді він став осердям Свято-Покровського чоловічого монастиря. В його внутрішній оздобі, так само як і ззовні, багато ясної небесної блакиті. І хоча попереду ще сила-силенна роботи, вже нині помітний індивідуальний стиль церкви, що починає проступати у витончених лініях панікадил ручної роботи й іконописі закарпатських майстрів, у бісерних окладах образів, створених руками монахів.
Ченців тут — 15. Зовсім небагато, як на той обсяг справ, які є для них щоденним «послухом». Окрім відновлення храму, займаються будівництвом монастирських споруд, що виростають поруч, мов на дріжджах, трудяться на монастирській фермі: мають велику отару овець і самі виготовляють будз та бринзу, по яку приїжджають постачальники супермаркетів і популярних готельно-туристичних комплексів; вирощують овочі, фрукти, доглядають кролів, курей, індиків, цесарок, качок, корів та свиней — також підмога бюджетові монастиря. Але з особливою гордістю його настоятель архімандрит Митрофан, показує гостям оповите виноградною лозою господарське подвір’я, на якому всіма барвами веселки міниться справжнє пташине царство: німецькі карликові кури, фазани — румунський, казахстанський і навіть яскраво-жовтий китайський золотий; пишнохвості павичі, з-поміж яких справді царською красою вирізняється сніжно-білий альбінос; а ще — зелені папужки, які просто неба, у вольєрі переживають навіть зиму в гніздечку-кубельці, яке звили з вербових прутиків (не дивно, що вони тут так добре ведуться, адже називаються папужки — «монахи»). Компанію цьому строкатому й галасливому товариству складають бійцівський півник та екзотичні китайські курочки — неймовірно симпатичні створіння із фіолетовими кучерявими гребінцями, пухнастими чубчиками таѕ лебединим пухом замість пір’я, під яким ховаєтьсяѕ абсолютно чорна шкіра. Та, схоже, улюбленці настоятеля все-таки голуби: турботливо оглядає ніжку прихворілого та розповідає про «пітяток» (себто пташенят на місцевому діалекті). А молодятам, які беруть шлюб у монастирському храмі, каже: «Он, бачите, як голуби на подвір’ї цілуються? Так і ви маєте жити — в любові, злагоді та мирі».
Саме в пошуках миру душевного і приходять до монастиря люди — прикластися до часточки мощей святого великомученика Пантелеймона та відчути у власному серці світло «Сонця правди» — так називається рідкісний образ благословляючого Ісуса із сонцем на грудях і високим хрестом у руці. Виявляється, ікона Спасителя потрапила до Ракошина з Одещини: після нищівної пожежі в одній із тамтешніх сільських церков уцілівѕ тільки цей образ, що залишився неушкодженим. І вже справжньою монастирською реліквією став чудотворний образ Божої Матері. «Чудотворна вона тим, що багато допомагає жінкам у їхніх хворобах, — розповідає отець-настоятель. — Був випадок, коли породілля, якій через мастит уже мали оперувати груди, приклалася до образу з вірою і отримала зцілення».
На знак вдячності люди, які зверталися до Богоматері біля її чудотворної ікони, приносять свої дари: їх нанизано, ніби намисто, під потемнілим від часу, але все ж таким світлим, ликом Діви Марії. Ланцюжки, хрестики, каблучки, навіть наручний годинник — на спогад про молитви, які було почуто у цих стінах.
Покидаючи їх затишок, ще раз повертаюся до заквітчаної скромної могилки — на прощання. Пам’ятник вінчає образочок Богоматері з немовлятком Ісусом, який написав сам Андрій Коломацький, а внизу — його епітафія: «Со святыми упокой, Христе, душу рабы Твоея Елисаветы Яковлевны Коломацкой и млад. Клавдіи. 15/X.1899 — 6/XII.1927. Вечная память тебе, Эля! Твой Воля». За пелюстками пишного цвіту на простому чорно-білому медальйончику сумують очі вродливої молодої жінки з красивим хвилястим волоссям. Збоку на ньому патьоком — слід. Чи то вимили сльози осінніх дощів, чи витерли пальці паломників, які прагнуть торкнутися до світлої пам’яті про любов, що перетворилася на храм. Тут аж до перших морозів цвітуть жовті й червоні троянди — кольору розлуки і вічного кохання.
