Ще раз про відносини релігії і науки
Кожний серйозний природодослідник повинен бути хоча б якимось чином релігійним. Інакше він не спроможний уявити собі, що ті неймовірно тонкі взаємозалежності, які він спостерігає, вигадані не ним. У нескінченному універсумі виявляється діяльність безмірно досконалого Розуму.
А. Ейнштейн.
Відомо, що релігійний світогляд колись включав у себе всю повноту поглядів, у тому числі й елементи наукового пізнання. Але надалі духовно-інтелектуальний розвиток людства пішов шляхом диференціації і спеціалізації сфер пізнання. Це пов’язано з усе більшою складністю світу, що дедалі глибше розкривалася перед людством, і з нездатністю звичайної людської свідомості охопити багатоаспектність світобудови, скласти цілісний світогляд.
У Новий Час значно посилився інтелектуальний пізнавальний процес послідовного уточнення знання у сферах, що раніше підлягали цілісному (образному) релігійному осмисленню. Релігія, «звільнена» від необхідності давати адекватну картину світобудови, також уточнювала свої прерогативи. Настала епоха «розділення сфер впливу». То була епоха деїзму, моралізму в релігії, час її спіритуалізації і демістифікації одночасно. Навіть атеїзм промислительно виконував свою позитивну «очищувальну» функцію, як вважав О. Мень, зруйнувавши деякі квазіхристиянські релігійні форми.
Але «найстрашніше» полягало у зміні системи аргументації. Методологія доказів, грунтована на посиланнях на авторитетні джерела (передання, традиція), змінилась доказом, логічним дискурсом, основаним на раціо, «чистому розумі» (Кант). Не випадково це викликало кризу релігійності, побудованої, в основному, на традиції з її принципом обгрунтування тверджень шляхом посилань на авторитетні джерела.
Цей процес (із супровідною ідеологією) назвали «секуляризацією» й «модернізацією». Почалось те, що пізніше визначили як «науково-технічну революцію». Раціональна парадигма, грунтована на фактах та їх логічній інтерпретації, стала методично й методологічно вторгатися у сферу філософії, намагаючись позбавити її власного предмета досліджень і перетворити на «науку», а надто — на сферу релігії, прагнучи розглядати її лише як компенсаторну функцію в умовах недостатнього (поки ще!) знання. Цей напрям дістав назву «позитивізм».
Найпростіше було мирно розділити «сфери впливу». Світобудова має ієрархічну багаторівневу структуру. Наука і релігія повинні, відповідно, займатися своїми областями. Та виявилося, що подібну теорію «подвійної істини» надзвичайно важко реалізувати в соціокультурній практиці, особливо під час криз, коли йде пошук універсальних рецептів. Наука якщо й не суперечить релігії у прямій формі, все-таки робить це на рівні людської психології. Обмеженість психічних й інтелектуальних ресурсів людини робить дуже важким суміщення різних парадигм, методологій і концепцій, що претендують на абсолютність.
Дані Всеросійського центру вивчення громадської думки свідчать, що приблизно половина наших співгромадян залишаються індиферентними атеїстами. У той час як одні впевнено заходять у церкву і вже знають, які молебні в яких випадках замовляти, інші продовжують ставити все те ж саме одвічне питання: а як все-таки можна довести, що Бог існує? Було б лукавством стверджувати, начебто це навіть добре, що не існує стовідсоткових доказів існування Бога, що треба «просто вірити й не ставити запитань». В людині живе невикорінна потреба узгоджувати розум і віру, а не просто розводити їх по різних кутах. Апологетика, таким чином, з її надзавданням доведення того, що не можна довести, залишається завжди актуальною. Трудність розведення «по різних кутах» релігії і науки визнає кожний чесний мислитель, тим більше, що ані та, ані друга не погоджуються на жодні «кути».
Сьогодні, коли світоглядний маятник у нашій країні відходить від «діамату», що ідеологічно виправдовував (як і будь-яке «єдино правильне вчення») насильство (заради «користі справи», звичайно), можна спокійніше глянути на співвідношення науки і релігії.
Що є Буття, існування, свідомість, нескінченність, свобода? Як вони співвідносяться одне з одним, як взаємопов’язані? Яким чином онтологічні, космологічні уявлення пов’язані з етичними? Зоряне небо над головою, за висловом Канта, з моральним законом всередині нас? Чи можна говорити про етичну категорію добра як про щось об’єктивно значуще (реалізм), а чи етичні норми слід розуміти як щось умовне, відносний соціально зумовлений продукт людського суб’єктивізму? Номіналізм усе ще живий і навіть набирає сили. (Недавно у петербурзькому метро висів лозунг: скільки людей — стільки принципів!) Етичні номіналісти та релятивісти дуже полюбляють наводити як приклад які-небудь екзотичні острови, де начебто все навпаки: те, що ми вважаємо добром, там вважається злом. При цьому чомусь не помічають, що навіть на найекзотичніших островах теж далеко не все дозволено. Заповіді «не вбий» та «не вкради» складають спільний етичний імператив усіх серйозних релігій.
Чудеса (основний пункт критики атеїстів) — не найголовніше в релігії, яка вирішує болісні питання про зв’язок конечного з безконечним, людини з Богом, про сенс людського буття. У перебігу світової історії людська інтуїція наштовхнулась на певний зв’язок між етичними категоріями й вічністю (можливо, це найголовніше відкриття людства!). Мовою математики релігія (особливо християнство) здійснює граничний перехід від конечного до безконечного, від людської суб’єктивності як чогось випадкового й окремого до об’єктивної значущості особистої неповторності, від філософії як мужнього пошуку смислу життя своїми людськими силами до даних Одкровення, для сприйняття якого передусім потрібні чистота серця і вдатність йти на ризик віри. Християнство (найрадикальніша релігія!) вже прямо говорить про наш зв’язок не тільки з вічністю, але й з Тим, Кому вона належить. Якщо немає вічності, то звідки наше прагнення до неї? «Хто ж так познущався над людиною?», — можна сказати вслід за героєм есе М. Ф. Достоєвського «Вирок».
Наука дорого платить за свою конкретність і точність. Це — вузькість досліджуваної області (матеріальний світ). У цю ціну входить й обмеженість відповідної методології: можливість спостерігати й повторюваність експерименту. Наука передусім шукає відповіді на запитання «як», не зазіхаючи на розв’язання головного питання: про смисл людського життя. А. Ейнштейн говорив, що наука не може створювати цілей і ще менше здатна вселяти їх у людей. Найбільше, на що вона спроможна, — це надавати засоби для досягнення деяких цілей.
Замислимося, чому неповага до таїни Буття, відсутність благоговіння перед життям, всілякого роду ідеологізація (навіть принципів добра і «загального блага»), спроби розглядати суспільство як «об’ єкт управління», об’єкт маніпуляцій призводять до таких сумних наслідків, до соціального й фізичного чорнобилю? Якщо смерть є природною, то чого ж ми так страждаємо, коли вмирають наші ближні або навіть домашні тварини? Тут справа не тільки у звиканні до них. І навіть не в містичному жахові перед фізичним небуттям, хоча й він теж багато важить. А в тому, що ми відчуваємо можливість чогось іншого, якогось іншого життя. Хвилюючу можливість якоїсь нової Єдності.
У нас є дивовижна здатність-потенція до трансцендування, здатність у думках, в уяві долати будь-які обмеження (серед них і будь-які закони). Це було блискуче показано Ф. М. Достоєвським у «Записках з підпілля», де безіменний головний герой заявляє, що закони природи йому «не подобаються». Це не просто примха, самодурство, — адже все значне починається в ментальній сфері. «Неможливе людині можливе Богу» (Лк. 18:27), людину же створено за образом і подобою Божою, і хто може визначити її межі й можливості? Людям в особі апостолів обіцяно пересування гір (Мт. 17:20) і, слід гадати, не тільки гір.
Хіба ми з’ясували, яким чином з мертвої матерії утворюються живі організми, складність яких (навіть амеби!) перевершує складність найновітнішого комп’ютера? Будь-який математик скаже, що комбінаторна вірогідність самозародження життя практично дорівнює нулю. Так само незрозуміло, яка ж то сила примушує все живе боротися за існування? Чому еволюція взагалі не зупинилась на рівні булижника, що має максимальну, порівняно з усім живим, міцність і стабільність? Чому все взагалі не розсипається (згідно з Другим началом термодинаміки) на порох, як старий дім, наприклад, якщо його не ремонтувати? Очевидно, що безладдя більш природне, ніж будь-який порядок.
У православному піснеспіві (недільна утреня) є дивовижні слова: «Святим Духом всяка душа живиться... світліїться Троїстою єдністю священнотайне». Хтось вигукне: невже це слід розуміти буквально? Але все живе, як форма впорядкованості, є протистояння природно наростаючій ентропії і цей опір хаосу якраз і є неприродним. Хто ж протистоїть неминучому, здавалося б, хаосу?
Фізики знають не тільки про «Великий вибух», що по суті підтверджує біблійну космогонію (виникнення світу «з нічого»), а й про якнайтоншу збалансованість світових констант: гравітаційної постійної, швидкості світла, заряду електрона та ін., без чого саме виникнення життя було б неможливе. Життя — це дуже примхлива й вибаглива ніжна квітка на тлі страшної гри космічних сил. Ми на Землі, оптимально віддаленої від Сонця, під покровом атмосфери, яка захищає нас від радіації і різких перепадів температур, воістину «як у Христа за пазухою».
Заперечуючи Вищий смисл, доведеться приписати матерії властивості Бога й передусім вічність, розумність, здатність до самоорганізації та розвитку. Замість слова «Бог» матеріалісти поставили слово «само» і, не пояснивши нічого, таким чином психологічно створили ілюзію пояснення. Адже «само» означає ніщо інше як замасковане «ех nihilо». Бог у цьому разі не зникає, він лише (як розумне начало) «переноситься» всередину матерії.
Бунт проти Бога неминуче обертається бунтом проти людини як істоти, створеної за Його образом і подобою. Як говорив Микола Бердяєв, якщо Бога немає, то немає й людини.
Чи не природніше припустити, що існує якийсь Вселенський вищий розум, між уявляти світ як механічне нагромадження малопов’язаних один з одним елементів?
Бездушний механістичний світогляд усе ще переважає у християнському (чи постхристиянському? — можна довго сперечатися про ступінь християнізації) світі. Стародавня людина, що сприймала світ як одушевлене ціле (пантеїстичний анімізм) була ближче до Істини, ніж багато наших сучасників, які спочатку ототожнили релігію з мораллю, а згодом відмахнулись від неї як від чогось нудного й відносного й живуть в основному за законами «світу сього», як, втім, і багато номінальних християн.
Ми постійно міняємо Вищий християнський реалізм на зовсім інші види реалізму — реалізм «побутовості» (адже жити треба!) або, наприклад, «реалізм корпоративної етики». Цьому дуже сприяє втрата почуття цілого, зведення релігії до «приватної справи».
Вчений, свідомий він того чи ні, осягає премудрість Творця, зашифровану у творінні. Геть від Бога веде не наука, а напівнаука, вважав Френсіс Бекон. Та сама самовпевнена «образованщина», про яку, продовжуючи традицію «Вех» (1909), говорив О. Солженіцин.
Найважливішою властивістю християнського світогляду є його принципова відкритість, що не дозволяє створювати жодних ідолів і мовби трансцендує (переступає) їх. Це відображено в богословському «принципі апофатизму» (заперечне богослов’я, що методологічно розмірковує від протилежного). Деяку аналогію цьому можна знайти в методології наукового дослідження: негативний результат — теж результат. Атеїзм і можна розглядати як граничний випадок гіпертрофованого апофатизму.
Є ще один аспект богословського апофатизму, схожий з тим, що спостерігається в науці. Одна з найбільш глибоких закономірностей Світобудови полягає в тому, що предметність, детермінованість світу мовби зменшується в міру наближення до його першооснов. Це яскраво виявляється в мікрофізиці. Згадаймо принципи невизначеності та доповнюваності (різні системи описання одного феномена взаємодоповнюють одна одну). Тут вчені наштовхнулись на деякі начебто нездоланні кордони, неможливість створення однієї системи повного описання об’єкта дослідження шляхом послідовних уточнень. Та й саме класичне (механістичне) поняття об’єкта стало зникати. З’ясувалося, що мікрочастинки зовсім не є дуже маленькими «кульками», що для них характерні якісь зовсім інші «стосунки» з простором, ніж у макрооб’єктів.
У богослов’ї теж говориться про Божественне ніщо, про сутність Божу, яка є принципово непізнаванною. Але окремі вияви Божества все-таки пізнаванні, стверджує катафатичне (позитивне) богослов’я. Саме особистісний аспект Божества, пов’язаний зі свободою і такий важливий для християнства, ставить нездоланний кордон для наукової методології у богословській сфері.
Сьогодні аналіз у мисленні все ще переважає над синтезом. Панівний у Новому Часі механістичний редукціонізм (прагнення розглядати будь-яку складність як сукупність простих елементів) надовго витіснив органічне світорозуміння.
Видається, що повинна існувати деяка органічна взаємодія різних начал, що враховує ієрархічну структуру світобудови, те, що слов’янофіли раніше називали «цілісним знанням».
Недавно в науці виник новий напрям — синергетика. Це навіть не наука, а методологічна настанова, орієнтована на цілісно-системне сприйняття світу. У святоотечеській літературі існує поняття «синергія», що передбачає гармонійну взаємодію, яка включає спільну дію божественної і людської енергій. Що далі, тим більше наука посередньо підтверджує те, що первісно було відоме в релігії.
Якщо рослину тягти за маківку, вона не буде рости скоріше. Якщо ж за нею розумно доглядати, створювати їй сприятливі умови, то вона може принести плоди. Те саме можна сказати і про суспільство. Добре відомо, чим закінчувались у нас багато форсованих «проектів» і «цільових програм», та й узагалі «будівництво нового світу». Так, будуть «нове небо й нова земля» (Об. 21:1), але іншим способом. Не треба створювати апокаліпсис в «окремо взятій країні».
Найважче піддається релігійному осмисленню навіть не буття Бога (останнім часом багато хто підозріло легко «погоджується» з цим), а саме «умови», тобто начебто проміжні, «вторинні цінності», а також міра нашої взаємодії з навколишньою реальністю.
Керованість, що стала ідолом у вік НТР, коли майже все почали розглядати як «об’єкт управління» та маніпулювання, теж, як з’ясувалося, має свої межі. Академік М. М. Мойсеєв писав, що «можливість планомірного розвитку суспільства — хибна думка, здатна спричинитися до трагічних наслідків». Складність управління системою перебуває в експоненціальній залежності від складності самої системи (тобто збільшується у значно більшому ступені). Це остаточно розвінчує раціоналістичний міф (утопію тотальної керованості) і знов актуалізує необхідність характерного для релігії цілісно-образного світосприйняття, що протистоїть методологічному редукціонізму, який завжди має форсовано-механістичний характер.
Але нам доведеться не повертатися, а зробити крок уперед, до нового цілісного світосприйняття, органіка якого всерйоз сприймала б свободу людської особистості, яка усвідомила себе в усій повноті.
Людина і світ. — 1999. — №5. — С. 33-37
кандидат богослов’я