Хто принесе не меч, але мир?
Катерина ЩОТКІНА. — "Дзеркало тижня", 12 грудня 2009 року
Новий етап міжправославного об’єднання в Україні, який стартував цієї осені, навряд чи міг викликати щось більше, ніж цікавість. Підозра, що перед нами розігрується чергова вистава, з’явилася відразу, при перших кроках і спільних заявах. Просто тому, що заговорили про об’єднання, — у той час, коли реальне, фактичне об’єднання церков неможливе так само (принаймні тепер), як і не потрібне (принаймні цим людям). Реальність і потреба сьогодення — не об’єднання різних і досі нерівних, а примирення. При тому, що з приводу об’єднання за останні два тижні всі учасники переговірного процесу зчинили досить багато галасу, до власне примирення не було зроблено жодного кроку.
Навпаки, перші ж кроки повторного переговірного процесу ознаменувалися новими конфліктами. Першим дзвіночком стало усунення однієї з ключових фігур підготовки до діалогу — архімандрита Кирила (Говоруна), тепер уже колишнього глави ВЗЦЗ УПЦ. У навколоцерковних українських ЗМІ це списали на «довгу руку Москви» (добре, що вона в нас є): архімандрит, мовляв, зарвався, викликав невдоволення свого покровителя — патріарха Кирила — і був відкликаний з України за його, патріарха, ініціативи. Версія була б досить стрункою, якби не відома всім відданість архімандрита своєму патріарху. Навряд чи мало сенс відкликати з «гарячої точки» таку корисну й вірну людину лише тому, що вона в якийсь момент загралася. Досить було й просто ногою тупнути.
Але інші джерела стверджують, що це кадрове рішення було прийнято без видимого втручання з Білокам’яної. Якраз напередодні митрополит Київський зустрівся з донецьким бізнесменом Віктором Нусенкісом, відомим своєю відданістю російському православ’ю. Це один із найбільших спонсорів УПЦ взагалі і головний спонсор Донецької єпархії. І як всякий спонсор і дбайливець, він не проти взяти участь у серйозних рішеннях. Наприклад, його стараннями скромний Святогірський чоловічий монастир (насельником якого був старець Зосим) отримав статус лаври. За всього прагнення триматися в тіні він ні-ні та й потрапляє в поле зору ЗМІ — то активною участю в президентській кампанії В.Януковича, то супроводжуючи його ж по святих місцях, то в ролі делегата від мирян ні багато ні мало на Помісному соборі РПЦ. Будучи ревним виконавцем заповіту свого духівника, прибічника всемірної єдності з РПЦ і непримиренного противника всіляких київських ініціатив, головний спонсор навряд чи випадково з’явився на порозі митрополичого кабінету відразу після заяви про початок переговірного процесу. В усякому разі в московському оточенні відкликаного архімандрита це кадрове рішення митрополита Київського пояснюють зовсім не невдоволенням патріарха Московського, а саме стараннями місцевих українських дбайливців.
Звісно, Москва теж не утрималася, щоб не взяти участі. Невдовзі після звільнення з посади архімандрита Кирила Україну відвідав глава ВЗЦЗ РПЦ архієпископ Волоколамський Ілларіон (Алфєєв). Візит був камерним і, вочевидь, основною його метою було згладити кути, на той момент уже досить гострі. Він мав зустріч із членами комісії з підготовки діалогу, на якому м’яко застеріг їх від зайвої ревності. Настільки ж камерною виявилася лекція в Києво-Могилянській академії — мабуть, через те, що архієпископ був змушений читати її незрозумілою для більшості англійською мовою. Під час лекції владика запевнив аудиторію, що питання поділу православ’я в Україні — не проблема. Воно розсмокчеться само по собі. На його думку, націоналістичні настрої в суспільстві спали, і тепер слід чекати масового переходу вірян до УПЦ МП та маргіналізації розкольницьких угруповань за прикладом російських аналогів. А з маргіналами навіщо діалог вести? Треба віддати належне головному дипломату РПЦ — він чесно намагався бути голубом миру. Хоча й не продемонстрував рівня обізнаності з українськими справами, відповідного його посаді.
Описані події розкрили складність ситуації, в якій опинилася УПЦ. За останні роки політика цієї церкви сильно змінилася. На відміну від архієпископа Волоколамського, керівництво УПЦ уже давно не ототожнює «українське» і «маргінальне» — в тому числі в церковному житті. Необхідність здійснювати місію в країні, котра, як відомо з авторитетних джерел, «не Росія», змусила УПЦ до поступової українізації свого життя і курсу, до спроб відокремитися від власне російського (в етнічному сенсі) православ’я. Широке впровадження української мови як в інформаційні проекти, так і в богослужебну практику, були позитивно оцінені вірянами-українцями, яких в УПЦ чимало. Поступово УПЦ почала відвойовувати у своїх «свідомих» конкурентів авторитет серед етнічної української більшості. Сформульована митрополитом Володимиром «Київська ідея» видавалася більш можливим і прийнятним майбутнім для українського православ’я, ніж «Руський світ» патріарха Кирила.
Так просто це зійти з рук не могло. Тим, для кого «росіянин» і «православний» з тієї чи іншої причини мали залишатися синонімами, такий стан речей, природно, видався занадто тривожним. Такі зрушення були оцінені як потурання принагідним політичним інтересам. Оцінені своїми ж. Які відразу взялися за діло. І межа поділу, яка пролягала раніше між УПЦ і УПЦ КП з УАПЦ, була чітко прокреслена прямо всередині церкви.
Противники київської ідеї розгорнули проти т.зв. автокефалістів повномасштабну інформаційну війну, а на ній, як відомо, всі засоби годяться. Головним об’єктом нападів став єпископ Олександр (Драбинко), права рука митрополита Володимира (якому в цьому зв’язку теж добряче перепало). Автокефалістами називають групу відносно молодих священнослужителів. Іноді до цієї п’ятої колони зараховують також опального архімандрита Кирила. Не тому, що справді автокефаліст (це ж людина патріарха Кирила!), а тому що опальний — аби начувався. Кампанія періодично зривається на тони потворного радянського газетного цькування (з ким ви, православні, — з Драбинком чи з Христом?), у хід ідуть двозначні натяки, підміна понять і низькопробний, але досить дієвий піар.
Чи варто дивуватися, що в цій ситуації рішення Синоду УПЦ про умови переговорів з УПЦ КП виявилося саме таким — геть позбавленим свіжості та надії. Головне, що випливає зі звернення, — те, що «позиція УПЦ залишається незмінною». За всіма суттєвими пунктами. Церква-матір, як і раніше, готова все простити тим, хто покається і повернеться в її лоно. Ця умова існувала для всіх бажаючих повернутися або перейти в УПЦ уже багато років. Також позиція залишається незмінною і з приводу причини розколу та його призвідців. Визначення «правих» і «винних» — чітке й недвозначне. Як і десять років тому.
Особливо цікавим видається пункт про незмінність позицій стосовно статусу УПЦ. Про потребу уточнити цей дуже невизначений статус у самій УПЦ говорили ще напередодні Помісного собору РПЦ. А патріарх Кирил під час свого візиту чітко продемонстрував, що межі самоврядування і широту автономії він визначатиме на власний розсуд. Чому ж це «некорисно для церкви» — уточнити власний статус?
А тому, що цей документ адресований зовсім не потенційним партнерам із переговорів чи їхній пастві. Він адресований чадам УПЦ. Мета цього документа — заспокоїти «своїх», а не висунути якісь умови «чужим». Що ж, у тих умовах затиснутості між власними дбайливцями і московським начальством саме рішення Синоду продовжувати діалог — уже перемога.
Цей документ виявляє слабкість позицій УПЦ. Слабкість ця полягає і у відсутності внутрішньої єдності, і в готовності братів у вірі «чистити ряди» із застосуванням найнепривабливіших світських методів, а також у фактичній несамостійності церкви в її внутрішніх справах (якою є «розкол»), попри весь її нинішній «широко автономний» статус. Священноначаліє УПЦ змушене балансувати між незадоволенням начальства і загрозою внутрішнього скандалу, що, на випадок найгіршого сценарію, може увінчатися не зціленням теперішнього, а появою нового розколу.
Але документ, виданий УПЦ, незважаючи на те, що був адресований «своїм», викликав закономірне зацікавлення також у «чужих». Вірні УПЦ КП і УАПЦ укотре почули на свою адресу вже набридлі обвинувачення та напучення. Що навряд чи їх надихнуло й налаштувало позитивно стосовно тих, хто буцімто хоче з ними возз’єднатися.
Заява у відповідь патріарха Філарета була почасти несподіваною. Звісно, він, за прикладом своїх колег з УПЦ (одну школу все-таки закінчували), теж нагадує своїй пастві та всім іншим, хто має рацію, а хто — ні, й наполягає на статусі УПЦ КП як української помісної церкви (що, звісно, жодним чином не може бути прийняте потенційними партнерами в переговорах). Також він цілком обгрунтовано вказує, що статус УПЦ, стосовно якого в цієї церкви «принципова позиція», дуже суперечливий. Ідея, що її пропонує патріарх Філарет як основу для переговорів у своєму зверненні, — не поглинання однієї церкви іншою, а співіснування двох паралельних структур.
Патріарх нагадує своїм візаві, що на Московському патріархаті світ клином не зійшовся. І якщо не вийде впорядкувати канонічний статус із допомогою переговорів з УПЦ, то завжди залишається шлях через Вселенський патріархат. Хоч як дивно, патріарх ніби забув про власний півторарічної давності виступ, у якому піддав Константинопольського першоієрарха жорсткій критиці й визнав «Константинопольський» напрям для себе неприйнятним. Зовсім навпаки — у його зверненні відкрито сказано, що поява представництва Вселенського патріарха в Україні була б дуже бажаною.
Єпископат УАПЦ також із надією дивиться на Фанар. Позиція цієї церкви видається найгнучкішою. Вони готові вести переговори з усіма — з УПЦ КП і УПЦ. На певних умовах, звісно, але все ж таки готові. Проте ця гнучкість не повинна вводити в оману. Нагадаю, що давно прогнозованого поглинання УАПЦ УПЦ так досі й не відбулося. Цілком імовірно, й не відбудеться. Принаймні архієреї УАПЦ дали зрозуміти, що також бачать у перспективі в Україні дві православні канонічні структури. Саме про можливі моделі співіснування вони й планують вести переговори. Під час найближчої зустрічі робочих груп УПЦ і УАПЦ буде вивчено можливість застосування в Україні «елладської моделі» (співіснування на одній канонічній території церков двох юрисдикцій під омофором одного предстоятеля). Проте, зважаючи на настрої як в УАПЦ, так і в УПЦ КП, можливий також інший шлях — поява в Україні церковних структур (подвір’я, ставропігії), підпорядкованих безпосередньо Вселенському патріарху. У такому разі буде реалізовано сценарій «канонічної альтернативи», в результаті якого в Україні з’являться дві повноцінні православні церкви.
Але коли? Принаймні не скоро. У церкві взагалі ніщо не робиться швидко. Але тут річ не тільки в цьому. Тепер і Вселенський, і Московський патріархати займаються іншим — підготовкою до Всеправославного собору, покликаного вирішити безліч питань канонічного толку, нагромаджених за століття, і продемонструвати єдність світового православ’я. Без співпраці першого за честю і першого за кількістю Собор навряд чи відбудеться. Тому жодна зі сторін не зацікавлена зараз ні в різких рухах, ні, тим паче, у скандалах.
Втім, є і більш домашня причина. Ті люди, котрі зараз перебувають при церковній владі, навряд чи зможуть вирішити проблему поділу. Має, очевидно, змінитися покоління, мають прийти люди, котрі не бачитимуть необхідності виносити очільника однієї церкви «за дужки» (як це запропоновано в одному з документів), а виходитимуть із того, що є насправді, а не з того, як «було» або «як мало б бути». Коли покоління борців, загартованих у протистояннях, зміниться на менш романтичне й не обтяжене смертельними образами та сумнівним досвідом компромісів із совістю. Коли з’являться люди, здатні на примирення. Тому що не можуть примиритися між собою ті, у кого немає миру в душі.
