І це вони називають миром. Плани Спільноти святого Еґідія задля припинення війни в Україні під оплески Москви

Кілька днів потому Роккуччі, який викладає сучасну історію в Університеті Рома Тре (Roma Tre) і є спеціалістом з Росії, супроводжував кардинала Маттео Марія Дзуппі, також давнього члена Спільноти святого Еґідія, у його місії до Москви як посланника Папи. І обидва 29 червня брали участь у зустрічі з Патріархом Московським Кирилом, поруч із яким сидів митрополит Антоній.

Тому не дивно, що в розширеному комюніке Московського патріархату наприкінці зустрічі не лише згадуються імена всіх учасників, які дотепер влада Ватикану залишала конфіденційними, а й звучить відверта похвала Кирила на адресу «позитивної ролі Спільноти святого Еґідія» не тільки «в дуже складних обставинах, пов’язаних з Холодною війною», коли вона «підтримувала активні зв’язки з Російською Православною Церквою», але й «у нинішніх умовах», щоб «Церкви могли спільними зусиллями запобігати негативному розвитку політичних обставин і служити справі миру та справедливості».

Якщо це кажуть ті, хто, як Кирил, неодноразово «наважувався легітимізувати жорстоку й абсурдну війну в Україні за допомогою псевдорелігійних мотивів», — як сказав кардинал Курт Кох, президент Папської ради з християнської єдності, — то цей заклик до миру залишає багато питань.

Який, власне, мир має на увазі патріарх Московський? І що це за мир, за який активно виступає Спільнота святого Еґідія під оплески Москви?

Повернувшись в Італію, Дзуппі сказав, що "ми все ще не маємо плану, який міг би сприяти започаткуванню переговорів".

Водночас, його позиція завжди була розпливчастою щодо збройної підтримки, яку Захід надає Україні.

Але рішуче проти цієї підтримки була не лише газета «Avvenire», що належить італійській єпископській конференції, президентом якої є Дзуппі, а й усі видатні представники Спільноти святого Еґідія, починаючи від засновника Андреа Ріккарді до Аґостіно Джованьйолі, Маріо Джіро. Андреа Рікарді у перші дні агресії навіть закликав проголосити Київ «відкритим містом», тобто дозволити росіянам окупувати українську столицю, не чинячи жодного опору. [Відкрите місто — місто, яке під час війни, через неминуче захоплення і руйнування, проголошується урядом або керівництвом країни (або міста) таким, яке не обороняють. Таким чином місто оголошує, що воно відмовляється від будь-яких захисних дій. Агресор у цьому випадку не буде штурмувати, бомбардувати чи нападати на місто і увійде до нього без бою. Ця дія здійснюється з метою захисту історичних пам'яток та цивільних осіб від можливих деструктивних наслідків – ред.]

1 липня в газеті «Domani» була опублікована редакційна стаття авторства Маріо Джіро, який відповідає за міжнародні відносини Спільноти і який був заступником міністра закордонних справ в Італії з 2013 по 2018 роки, і яка є «сумою» позиції Спільноти святого Еґідія щодо війни в Україні.

У місії кардинала Дзуппі до Москви Джіро вбачає гідний похвали «рух проти течії, тобто проти войовничих промов», в’язнем яких є Захід, але яких решта світу вже не може терпіти. І він має на увазі «Глобальний Південь» — Африку, Азію, Латинську Америку. Цей Південь світу, чия неприязнь до Сполучених Штатів і Європи також чітко простежується в аргентинському корінні Папи Хорхе Марія Бергольйо, як наголосив Святослав Шевчук, Верховний Архиєпископ Української Греко-Католицької Церкви, у пам’ятному інтерв’ю, опублікованому «Settimo Cielo».

На це бачення, яке належить не лише Джіро, але й Спільноті святого Еґідія, кардиналу Дзуппі та значною мірою також Римській Церкві, тут відповідає Серджо Белардінеллі, який є професором соціології культурних процесів у Болонському університеті та з 2008 по 2012 рік був науковим координатором «Комітету з культурного проекту» під головуванням кардинала Камілло Руїні.

Ця його замітка з'являється одночасно в Settimo Cielo і в газеті "Il Foglio".

Привід для поділу на пацифістів і мілітаристів

Серджо Белардінеллі

Ця війна нас виснажує. Не лише тому, що зовсім нема певності у тому, що українці продовжать опір чи навіть зможуть витіснити росіян за межі своєї землі. Але перш за все тому, що в ім’я мирних переговорів, які, на думку декого, Європа мала б розпочати замість військової допомоги Україні, ми безглуздо бичуємо самих себе, втрачаючи з поля зору дійсність.

У статті в «Domani» від 1 липня Маріо Джіро написав, що ми пристрастилися до війни, не можемо вийти за межі войовничої риторики, в той час як світ дивиться на нас із дедалі більшою огидою. Але що це означає? Якщо комусь і є багато чого втрачати в цій війні, то це нам, європейцям: це війна у нашому власному домі, вона загрожує нашому добробуту, вона приводить до шокового стану наші економіки, вона розділяє нашу громадську думку. І чи є ми настільки дурними, щоб продовжувати надавати військову допомогу Україні, якби був якийсь інший шлях? Чи були б ми настільки злочинними, щоб віддати перевагу війні пере миром?

Ці питання мені видаються сюрреалістичними. Ми опинилися в цій ситуації, тому що один пан на ім’я Володимир Путін вирішив вторгнутися в іншу суверенну країну, дуже близьку до нас, яка називається Україна. Ми перебуваємо в цій ситуації, тому що, всупереч очікуванням багатьох, українці вирішили воювати, бути вбитими, але не піддатися росіянам-окупантам. Чи можемо ми їх у цьому звинувачувати? Чи маємо радити їм здатися? Чи нам би більше підходила їхня швидка капітуляція? Або, враховуючи те, що вони по суті воюють також за нас, найменше, що ми можемо зробити, це продовжувати їм допомагати?

За словами Джіро, таким чином Європа і Захід ризикують ізолюватися від решти світу, який хотів би натомість чогось іншого. Але скажіть ради Бога, чого б ви хотіли? Дати Путіну те, що він хоче? Чи може було би більш доцільним, навіть для решти світу, сподіватися, що Путін не переможе? Передусім, повторюю, на цій війні гинуть переважно українці. Хіба ми поступили би більш гідно, якби кинули їх напризволяще?

Тут не йдеться про геополітику, яку веде та чи інша велика держава, про однополярність, багатополярність чи щось інше. На кону трагедія, яку неможливо виправити, тому що той, хто її спровокував, не хоче нічого про це чути. Чи, справді, від когось походила справжня, конкретна мирна ініціатива, якій Європа та Сполучені Штати відмовили? Чи хтось у Москві хоч якось подав знак, що дослухається до мольби Папи?

Проблема, повторюю, полягає в тому, що українці, принаймні досі, воліють бути вбитими, аніж піддатися російському знущанню. Якщо завтра Путін вирішить припинити вогонь, переговори почнуться негайно. Він цю війну розпочав і він може її закінчити. Ми можемо лише стримувати її, протистояти їй зброєю, яку маємо (небагато), сподіваючись завдати якомога менше шкоди. Чи означає це, як писав Маріо Джіро, бажання залишатися «замкнутим у власних міркуваннях»? Зовсім ні, оскільки це абсолютно не залежить від нашої волі. Залишається лише втішати себе тим, що це є вагомі підстави, і сподіватися, що хтось (особливо українці) продовжить їх захищати, не капітулюючи. Я також не вважаю, що країни так званого Глобального Півдня роблять щось хороше, не стаючи на чиюсь сторону просто тому, що таким чином вони дають ляпаса Сполученим Штатам. Насправді вони дають ляпаса перш за все українцям! Для яких все це лише є лише балачками, можливо, з добрими намірами, але балачками.

Сказавши це, я сподіваюся, що кардинал Маттео Дзуппі поїхав до Москви не для того, щоб бути «нонконформістом», а щоб просити патріарха Кирила чинити тиск на Путіна, щоб він повернув українським матерям дітей, яких викрали його солдати, і забрав свої війська з України. Що іншого він міг від нього просити, як не створити умови, щоб росіяни й українці сіли за стіл і домовилися про мир?

Але це саме те, чого хочуть усі європейці; це не може стати приводом для поділу на пацифістів та мілітаристів. Інакше дехто, особливо в Україні, може запідозрити, що багато хто з тих, хто каже, що хоче миру, насправді сподіваються, що війна якнайшвидше закінчиться поразкою України, і не можуть дочекатися привітань від Москви, Пекіна і того цілого прекрасного світу, який обертається навколо них, як справжніх миротворців.

Переклад з італійської зроблено за згодою з авторами ексклюзивно для РІСУ