І прости нам провини наші
Людмила СТРАЖНИК. – «Галичина», 7 червня 2007 року
Саме в Городенці, читаємо далі на одному з інтернет-сайтів, «Пінзель виявив себе як майстер світового рівня. Скульптури маестро з цього міста можна сміливо ставити в ряд з найкращими мистецькими набутками людства впродовж його існування. Вони вражають незвичайною експресією та психологічною глибиною бентежного почуття. Скульптор досягає нової на той час виразності трактування драперій, які стають у нього самостійним елементом».
Проте це було в минулому...
Буваючи у Львові, стараюся не втратити нагоди відвідати собор Святого Юра. Вражаюча велич і надзвичайна краса внутрішнього оздоблення храму: переважаючі золоті й темно-червоні кольори, старовинні у дорогому обрамленні ікони, море живих квітів... Воістину відчуття Божої величі.
Такої чи майже такої ж краси храм був у нашому місті. Костел, збудований у XVIII сторіччі, возноситься над містом і донедавна був у занедбаному стані. Яких зусиль довелося докласти, щоб він відчинив двері для громади!
Кілька років тому рішенням обласної ради костел було передано у користування греко-католицькій громаді міста. Власністю Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ є і розташований поруч монастир, келії якого також внесені до державного реєстру як визначна пам’ятка архітектури.
Завдяки зусиллям місцевої влади, Городенківського декана УГКЦ отця-мітрата Ігоря Левицького, а також настоятеля теперішньої церкви Непорочного зачаття Божої Матері Ігоря Ковбасюка, братства і сестринства храму, небайдужих городенківців колишній костел поволі повертається до життя.
Колись одним розчерком злочинного пера було наказано храм закрити. Відтоді що тільки тут не розміщувалось: бурса в колишньому монастирі, що в одному комплексі з костелом, різноманітні майстерні, склад. А шедеври сакрального мистецтва здебільшого безслідно щезли, частину просто понищили. Старожили розповідають, що елементи дерев’яних скульптур та інше оздоблення розпилювали і ними розпалювали печі Будинку піонерів через дорогу. Найгірше ж, що радянська система зуміла знищити в людських душах страх перед карою Божою, бо чим пояснити тоді таке ставлення до святині?
Пригадується, коли відбувалося посвячення величної статуї Божої Матері, в котрій поєдналися біло-голубі барви, що повторювали небо того ласкавого листопадового дня, мимоволі думалося: якої величі додали б ті ж барви усьому костелові! А були на той час страшні руйнації, що спричинилися десятиліттями безгосподарності у храмі. Повибивали вікна, які колись дивилися чудовими вітражами, знищені неоціненні ліплення, фрески внутрішнього оформлення храму. Перші кроки вже за часів незалежності зробив о. Ігор Левицький, розпочавши роботи з перекриття даху. Були встановлені хрести на банях. Це засвідчило, що відтепер споруда віддана під опіку Божу.
Тоді настав другий етап — очищення колишнього костелу від сміття, що нашаровувалося десятиліттями на всіх балконах, хорах, верхніх рівнях. Отець Ігор Левицький, церковне братство і сестринство місцевої церкви Успення Пресвятої Богородиці, добровольці, учні шкіл та місцевого ПТУ багато зробили, щоб територія набула теперішнього вигляду. У ті роки я була вчителькою трудового навчання у Городенківській гімназії, і практично всі уроки праці в погожі дні гімназисти проводили на території костелу. Учні разом із робітниками навіть вишкрябували старовинні плитки, якими ходили ще за часів розвою костелу.
Стоячи на балконах чи хорах, учні часто уявляли, як відбувалася тут колись свята літургія. І, повірте, діти щиро шкодували, що їхні ровесники, можливо, нині чиїсь батьки, робили нецензурні написи на стінах. Тож гімназисти та, власне, всі працювали, щоб хоч якимось чином стерти у прямому й переносному значенні явні гріхи своїх однолітків. Наждачним папером, скільки могли сягти, стирали написане.
На сучасну ковану огорожу кошти виділили облдержадміністрація й єпархія УГКЦ. Усім миром, у тому числі й хлопці 9-11 класів гімназії, встановлювали надзвичайно важкі решітки, ретельно їх фарбували. Діти йшли до костелу на ці своєрідні уроки трудового навчання із задоволенням. Може, спрацьовувала також звичайна дитяча цікавість — зрідка учням дозволяли ходити приміщеннями колишньої бурси, келіями. На той час ще студент духовної семінарії, а нині священик о. Василь Гавриш після активної праці заводив охочих і в підвали костелу. За переказами, колись там був підземний хід аж до Чернелицького замку, що за 24 км від Городенки...
Так при Божій помочі, з допомогою багатьох городенківців, діаспори, цукрозаводу, будівельних і дорожніх організацій міста, цементно-шиферного комбінату архітектурна пам’ятка повертається до нас, набираючи щоразу кращих обрисів.
Теперішній настоятель храму о. Ігор Ковбасюк давно виношував плани бодай часткової реставрації святині. Коли призначений був покійним владикою Павлом Василиком парохом церкви найперше з допомогою пожежних машин помили стіни. Торік спільними зусиллями відновили фасад першого рівня храму і так, що безцінні архітектурні елементи не пошкоджені. Є намір проводити роботи і цього року, хоч дуже складно з коштами — парафія невелика. Сьогодні тут має свої відправи і римо-католицька громада міста — богослужіння почергові. Проте без вагомої підтримки державних інституцій годі сподіватися на повернення історичній пам’ятці XVIII століття колишньої величі.
Майже не збереглися в костелі чудові фрески, що колись прикрашали храм. Лише в одному приміщенні, що в лівому крилі, ледь помітні настінні розписи. А в «Старожитностях Городенківщини» за авторством місцевих краєзнавців Володимира Никифорука та Романа Смеречанського згадується: «Костел у Городенці є першим витвором на наших землях відомого італійського архітектора Бернарда Меретіні (Меретина, Мердера, кінець XVII ст. — 1758 р. ), який пізніше звів собор Святого Юра у Львові... Працював у парі зі скульптором Йоганом Пінзелем, німцем за походженням, автором багатьох шедеврів, які визначають цілий період в розвитку пластики бароко, його апофеоз».
І, здавалось би, чим заважав тодішній новій радянській владі храм? Може, там був форпост народного руху Опору — ОУН чи УПА? Але ні! Проте скидали хрести! Зрештою, як історичну пам’ятку могли б зберегти костел у вигляді, принаймні, музею. Адже нікому з постмодерністських зодчих так і не вдалося спорудити за роки десятиліття правління системи щось таке саме. «Хрущовки», паралелепіпеди з бетону і скла, недосконала інфраструктура, яка й півстоліття не витримала, — комунальне, водопровідне, каналізаційне господарство нині тріщить по всіх швах.
Костел, що витримав війни, природні стихії, збудований сотнями невтомних селянських кріпосних рук, був людьми й сплюндрований... Але ж маємо все зберегти, щоб ним милувалися численні туристи, а наші діти й онуки знали, шанували і пишалися своєю історією, віддавали поклін святині і в її стінах прославляли Бога.
