Досліджуючи історію становлення і розвитку ідеї толерантності, не можна проминути питання про те, як позначилась новоєвропейська боротьба за толерантність на розвитку філософсько-етичної думки України. Питання це надзвичайно широке і багатоаспектне. Обмежимося розглядом ідей, які мають безпосереднє відношення до толерантності в етиці та філософії Г.С Cковороди (1722-1794).
Звернення до цієї яскравої і незвичайної постаті в історії України другої половини XVIII ст. не випадкове. Сковорода мав величезний духовний вплив на всі стани українського суспільства — ченців, попів, дворян, селян, досягаючи цього за допомогою усної проповіді, своїх творів і листів, а також свідомо обраним способом свого буття. Ця людина ще за життя стала легендарною, її без перебільшення можна вважати совістю українського народу. Твори та образ мандрівного філософа далеко пережили свій час і незмінно привертали і продовжують привертати увагу широкого суспільного загалу, а деякі його ідеї звучать актуально й сьогодні.
Філософ жив і творив у переломний і трагічний в історії України час: хиріла гетьманщина, занепадала козацька вольниця, відбувалось інтенсивне закріпачення селян, посилювалась реакція самодержавства, утверджувався абсолютизм, придушувались усіляке вільнодумство, українське слово і культура, реакційне духівництво проводило політику клерикалізації суспільного життя. Але в той же час на Україні помітно відчувався вплив європейського Просвітництва з його ідеями свободи, раціоналізму, справедливості, віротерпимості, секуляризації суспільного життя. Ці ідеї, безумовно, знаходили відгук і в тогочасному українському суспільстві. Не байдужі вони були і для українського філософа. Сковорода понад усе цінив особисту свободу, незалежність, сміливо виступав проти несправедливості, відстоював правду і гідність людини, незважаючи на її майновий чи суспільний стан.
Хоча його світогляд і вчення, спосіб життя вступали у суперечність із оточуючою дійсністю, його протест проти неї був перш за все внутрішнім. Він пов’язаний не з суспільними перетвореннями, а з духовним переродженням людської натури на засадах християнської етики, стоїцизму, платонізму. Певну співзвучність етика Сковороди має з ідеями протестантизму, просвітництва. Його світогляд поєднував елементи і традиційного, і гуманістичного, реформованого християнства, містичного пантеїзму і навіть атеїзму. Тому не викликає здивування, що філософ був людиною віротерпимою, надавав вирішального значення розвиткові «внутрішньої людини», а не зовнішнім обрядам і церемоніям, які нівелювали індивідуальність.
У багатьох відношеннях Сковорода нагадує старогрецьких філософів, твори й біографію яких він добре знав і намагався на практиці втілити їхнє кредо: жити відповідно до свого вчення і своїх переконань. І саме на цьому шляху особистість Сковороди набула смислової цінності, внутрішньої і зовнішньої гармонії між собою і навколишнім світом, між навчанням та світоглядом. За словами акад. Д.І.Багалія, «... він жив так, як навчав, а навчав так, як жив», тобто був чесний до кінця перед людьми і самим собою, а це є однією з першорядних ознак толерантної людини. Тож недарма сучасники називали його «українським Сократом» (В. Ерн), «харківським Діогеном» (В. Маслович). Сковорода у своїх творах часто посилався на Арістотеля, Епікура, Ксенофонта, Піфагора, Платона, Плутарха, Фалеса. Але особливо близьким йому за духом був образ давньогрецького мудреця Сократа. Українського філософа споріднюють з ним такі риси, як чесність і справедливість, постійний пошук істини, презирство до так званого здорового глузду, непохитне обстоювання духовної свободи і розвинене почуття внутрішнього обов’язку, неухильне моральне та інтелектуальне самовдосконалення, висловлене у гаслі «пізнай самого себе». Що ж до релігійно-етичного спрямування, то особливо близькими йому були погляди на природу людини стоїків: сенс життя її повинен полягати у тому, щоб бути справедливим, досягти щастя на основі мудрості і врівноваженості бажань, терпимості до інших, автаркії, або самодостатності.
Помітний вплив на Сковороду справило етичне вчення Епікура. Сковорода розвиває вчення цього філософа про сенс людського щастя, який полягає у тому, щоб жити відповідно до своєї природи (діалоги «Алфавит или Букварь мира», «Дружеский разговор о душевном мире»). Проте не слід забувати, що Сковорода — перш за все філософ християнського спрямування, філософію древніх він сприймав у християнському контексті, хоча й робив це іноді у дуже своєрідній, нетрадиційній манері.
Суттєвий вплив на формування світоглядно-філософської позиції Г.С.Сковороди справило його навчання у Києво-Могилянській академії. Академія мала давні філософсько-богословські традиції і базувалась на демократичних принципах організації освіти. Студентів навчали застосовувати філософсько-критичний метод до вивчення різних теологічних видань, співставляти їх, знаходити джерела, а богословську літературу вивчати у зв’язку із загальною історією та історією церкви. Можна з упевненістю сказати, що Сковорода творчо асимілював толерантний дух своєї альма-матер і виявився гідним продовжувачем славних вільнолюбивих і критичних традицій своїх попередників та вчителів, втілюючи свої задуми в галузі просвіти і морального виховання, богослов’я і літературних творів у ненав’язливій формі, доброзичливо виявляючи постійну готовність до діалогу.
Діяльність Сковороди-лектора, викладача дає багатий матеріал, що ілюструє його зіткнення із проблемою релігійної толерантності, перед якою постає кожен, хто наважується реформувати усталені офіційні (читай «клерикальні») погляди на християнську мораль. У 1766 р. він розробив курс лекцій з етики, де по-своєму підійшов до релігійної тематики. Сковорода ставить питання про «християнське добронравіє» і робить спробу розкрити його зміст. Філософ критикує церемонії, дає своє, значно відмінне від ортодоксального тлумачення Десяти заповідей. Так, коментуючи заповідь «Пам’ятай день суботній!», Сковорода вбачає в ній поклоніння Богу не в пустих церемоніях, а в сердечному Йому наслідуванні: «...чтоб всеминутно помышлять о пользе всякой твари, и... (Бог) больше ничего не требует, кроме чистосердечного милосердия к ближним твоим» — тобто не людина для суботи, а субота для людини. Сковорода вважає, що якості істинного християнина нерозривно пов’язані з любов’ю до людей. А наслідки її — це «доброжелательство» незлобие, склонность, кротость, нелицемерие, благонадежность, безопасность удовольствие, кураж и пр.». Таке вільне тлумачення християнських заповідей не могло пройти поза увагою церковних ортодоксів, тому лекції Сковороди було визнано такими, що не відповідають церковній ідеології, і заборонено, а самого автора усунули від викладацької діяльності. Сковорода, який навчає у своїх лекціях того, що викликало протест церковників, вимушений захищати і обраний спосіб життя, і свої філософські переконання. Як викладач він спілкувався з колегами, серед яких чимало було і недругів, і наклепників. Проте суто людські, дружні стосунки у нього зберігалися і з опонентами. Так, наприклад, у листі до ієрея Як.Правицького Сковорода зізнається: він має запальну вдачу, але по натурі «тихий і чоловічний», підкреслюючи, що «кротость — головне достоїнство людини». Та понад усе філософ цінує істину і не поступається ні перед якими спробами її викривити, роблячи це «не із злої волі, але тому, що по правдивості своїй лічу грішним погодитися з брехнею або боротися проти істини». Сковорода поважає свого опонента, по-християнськи любить його, готовий пожертвувати всім, окрім істини. Визнаючи, що «істина часто буває важка, і ніхто не може з’єднувати корисне з приємним», він закликає забути взаємні образи і помиритися. У цьому листі Сковорода являє себе як приклад християнської доброчинності й терпимості. З одного боку — безкінечне терпіння щодо опонента, незважаючи на його помилки і впертість, з іншого — непохитна впевненість у власній моральній правоті, духовний радикалізм, пом’якшений щиросердним закликом до примирення.
Якщо до людей із відмінними моральними переконаннями Сковорода виявляв терпимість, прагнучи їх зрозуміти і дійти взаєморозуміння, то до пануючої ортодоксальної системи він ставився як непримиримий опонент, чим викликав злість і роздратування переважної більшості тогочасного «правовірного» духівництва, яке безуспішно намагалось перетягнути його на свій бік. Його навіть не спокушує запрошення на місце викладача у Троїце-Сергіївській Лаврі, він прагне залишатися самим собою. Сковорода назавжди відмовляється від світської і духовної кар’єри і робить це ділком свідомо, «маючи бажання заховати внутрішню волю та бути вчителем усього народу в найширшому цього слова розумінні». Він завжди тяжів до селянсько-козацького середовища, його соціальне кредо — «мій жереб з голяками». Філософ наголошував: «Всяк должен узнать свой народ, и в народе себя».
Як результат відрази до срібролюбства, жадібності, «скудоумія», нестримної жаги тілесних задоволень тогочасного духівництва все більше міцніла його симпатія до ідеалів первісного християнства. Сковорода протистоїть тогочасній церковній догмі та установам. Згідно з церковним ученням, прийняття чернецтва чи висвячення в сан уже саме по собі гарантують святість особи. Сковорода ж ставить питання про визначальну роль внутрішнього покликання. З погляду офіційної релігії його вчення було єретичним. Проте вважати Сковороду єретиком чи опозиціонером християнству не слід, хоча питання про відношення його до єретичних вчень є складним. Відомо, наприклад, що в 60-х роках Сковороду звинувачували в маніхействі.
Взагалі Сковороді притаманні дуалізм і викликані ним протиріччя. Це зумовлюється вченням філософа про «дві натури»: тілесну, матеріальну, видиму — і невидиму, внутрішню, духовну. Моральні основи поведінки людини визначаються не тільки її тілесною організацією, але й її духовним світом, який повинен панувати над тілом і визначати людські дії та вчинки. У концепції Сковороди людина — істота розумна, здатна до прийняття відповідальних рішень і до розрізнення добра і зла. Його концепція спирається на повагу і довіру до людини, але людина — явище складне, в її житті можна знайти підстави як для оптимістичної її інтерпретації, так і для песимізму. Сковорода радить в оцінці людини виходити перш за все із пізнання власної природи: «якщо ми хочемо виміряти небо, землю й океан, почнемо з вимірювання самих себе і [зробимо це] відповідно до своїх власних мірок. Але якщо нам не вдається знайти нашу внутрішню мірку, то за допомогою чого ж тоді [на якій шкалі] ми змогли б виміряти [інших]? І якщо ми не можемо розуміти самих себе, то який же інтерес ми можемо мати від знання точної міри інших створінь?» — питає філософ. На нашу думку, це риторичне запитання може служити відповіддю стосовно меж толерантності: людина — це до кінця не пізнана істота, таїна, яку неможливо розгадати, доки не пізнаєш самого себе, свою сокровенну суть, відкриєш у собі Бога, а через нього й будь — яку іншу людину.
У тих випадках, коли Сковорода не абстрагується від конкретної людини, історії і суспільства, від часу і соціальної структури, в рамках яких тільки й можливе цілісне моральне життя людини, він являє нам приклади відносної толерантності, визнаючи необхідність боротьби а обставинами, підкреслює роль активного начала в людині.
Г.С.Сковорода — постать непересічна, сповнена внутрішнього горіння, душевних мук і сумнівів, тому, оцінюючи концепцію толерантності Г. Сковороди, треба керуватись його світоглядною і соціальною позицією. Ключем тут буде етичний та гносеологічний дуалізм філософа. У зв’язку з ним розв’язання Сковородою проблеми толерантності буде різним, залежно від того, яку позицію займає філософ відносно об’єктивної реальності і фактичного стану речей.
Можна сказати, що основні здобутки Сковороди з точки зору сучасного гуманістичного розуміння толерантності лежать у царині індивідуальної етики, у терпимості — невід’ємної складової цілісної особистості, тоді як соціальне розв’язання проблеми толерантності залишається ще досить абстрактним, утопічним і недієвим.
Актуальними для нашого часу залишаються його ідеї про «сродну працю», «рівну нерівність», самопізнання, самообмеження. Його глибоке осмислення основних засад людського буття дає орієнтир для розв’язання питань, що постають перед кожною людиною.
«Усе життя мандрівного філософа було підпорядковане його філософії, втіленню гуманістичних ідей у реальність цього світу, а це потребувало стійкості і незламності духу в боротьбі з незгодами. Його терпиме і співчутливе ставлення до простих людей ілюструє дійсно толерантну позицію мислителя. Сковорода твердо стояв на засадах християнського вчення, але обрав самостійний шлях слідування за Христом, прокладаючи дорогу релігійній толерантності через внутрішньоцерковну секуляризацію свободної думки та внутрішню інтентифікацію духовного життя особистості.
Людина і світ. — 1999. — №10. — С. 49-51