Інтригуюча Погоринська подорож шляхами князів Гольшанських
Автівками дістаємося до сарненської Бережниці. Тут на нас чекає письменниця і мандрівниця, уродженка старовинної Дубровиці Наталка Позняк, а з нею – керівник походу Віталій Загайний і тренер із греблі, лучанин Михайло. Усі троє закохані у Волинь та її озерно-лісову пісню. Звідси нам належить пройти шлях до літописної Дубровиці. Освоїти веслування на байдарках наполегливим нескладно. Тож після ретельного інструктажу замість диктофонів і фотоапаратів налягаємо на весла.
Наша перша зупинка – село Кураш. Направді Кураж – поправляє топоніміку настоятель однієї з найстаріших дерев’яних церков Полісся – Преображення Господнього – отець Василій. Так «по-французьки» поліщуки називають великі гуляння. Польські історики 19-го століття вважають Кураш столицею дулібів. Село зберігає чимало таємниць, захованих під валами давнього городища та келій ченців-коліотів. А от князі любили збиратися тут на полювання та забави. Тодішніх споруд не збереглося, окрім церкви, яка з’явилася у першій половині 16-го століття. Одна з легенд розповідає про те, що князь Гольшанський спорудив її на знак врятування його родини від ворожих набігів. Через чотири століття радянська влада «перепрофілювала» віками намолену споруду, розповідає отець Василій. Храм перетворили на хімічний склад, всередині все обдерли і вивезли. «Склад їм був непотрібний. Але так, щоб повністю вже не розібрати», – припускає отець Василій.
Якось священик заповзявся визначити вік храму точніше. Завіз у Київ зразки дерева, науковці протримали його з рік, дерево знищилося, а результатів – жодних, бідкається отець Василій. Натомість у 1988-му громада домоглася відкриття церкви. Кошти на реставрацію збирали усім селом. Священик стверджує, що роботи ще чимало, проте виглядає вона чудово. До відзначення півтисячолітнього ювілею храмові готують дзвони. Пожертви надійшли і з Дніпропетровська, і з Києва.
Літописна Дубровиця
Водний шлях із Кураша пролягає до Дубровиці. Нині це невелике містечко – районний центр Рівненської області. Розташування посеред лісів на березі мальовничої Горині колись привабило сюди князів – із початку 12-го століття Дубровиця стала центром удільного князівства. Гольшанські були патріотами цієї землі. Не випадково саме Анастасія Гольшанська-Заславська зініціювала й фінансувала створення українського Першоєвангелія у волинському пересопницькому монастирі. Її сестра Улянія, яку 19 липня вшановує православна церква, була канонізована за часів митрополита Петра Могили. Нетлінним мощам Іуліанії поклоняються прочани Києво-Печерської лаври. Тож дубровиччани вшанували пам’ять обох пам’ятниками у центрі міста, розповідає міський голова Адам Кузьмич, а нині намагаються об’єднати одним туристичним маршрутом місця, пов’язані з усіма постатями, причетними до Пересопницького Євангелія. До справи долучилися кілька дубровиччан, котрі взялися розвивати зелений туризм. Адже в містечку і навколишніх селах можна не лише насолодитися поліською природою і покуштувати унікальної місцевої страви – мациків, а й послухати автентичні пісні й узяти участь в обрядових дійствах, які в Україні збереглися лише тут – як-от водіння Куста в селі Сварицевичі.
Православна громада Дубровицької Пречистенської церкви, де нині служить українська автокефальна церква, існує тут з часів великого литовського князівства. У 1861 році на місці згорілого під час монголо-татарського набігу храму вибудували новий Собор Різдва Богородиці, розповідає місцевий краєзнавець Олександр Стрижак. 150-річного собору могло уже й не бути. Коли в повоєнний час сюди прийшли мінери з метою підірвати храм, на захист став… місцевий начальник міліції на прізвище Башинський. Він зумів переконати мінерів, що підрив храму потягне за собою руйнацію сусідніх будинків. «А от у Бережниці, де ви починали подорож, костел таки підірвали», – розповідає дослідник.
Кажуть, той костел був копією дубровицького костелу Святого Іоанна, який і через 310 років після спорудження продовжує дивувати цінителів архітектури. Настоятель храму отець Владислав розповідає – нині це найстаріша споруда у місті. Вона збудована у стилі рококо, тут збереглися підземні ходи й первісне оздоблення стін. Однак костел потребує капітального ремонту. Якби про нього знали більше людей, можливо, й віднайшлися б довгоочікувані меценати. Адже католицьку громаду після виселення поляків із Волині складають тут лише зо два десятка людей – хоча роботи ведуться, проте самим їм пам’ятку не підняти.
Стародавні вали, повновода ріка, народний музей
Спекотного дня знову поспішаємо до Горині. Останній пункт нашої мандрівки – ще одна резиденція Гольшанських – містечко Висоцьк, який у давнину називали Вишоградом. Саме тут, на території давньоруського городища, наприкінці 15-го століття заклав замок князь Юрій Гольшанський.
Бурхливі події кількох століть змінювали етнічну карту Висоцька – окрім українців, тут мешкали поляки, євреї, голандці. У місцевому народному музеї зібрано дві з половиною тисячі експонатів, які розповідають про життя людей на цій території, починаючи з ІV століття до нашої ери. Музей має письмові джерела, датовані 1709 роком. Найбільш цікаві – човни-довбанки, підняті з дна Горині, та стародавні кросна для виготовлення полотна.
Із музеєм, 115-річною Свято-Успенською церквою та Городищем нас знайомить автор книги про Висоцьк, краєзнавець Григорій Яцута. Він зауважує – деякий час у містечку проживав просвітник Мелетій Смотрицький. І хоча нині Висоцьк має статус села, однак приваблює до себе щедрою природою. Навколо – 26 озер, велика Горинь і шість малих річок. Тут завжди займалися рибальством, найкраще рибалилося на Горині, каже Григорій Яцута.
«Тут, від замку, до поромної переправи, називався «золотий берег». Там споконвіку ловилися соми. Було таке – закинув сіть, забрав, і пішов додому, бо відразу зловив, скільки треба. І так підряд десятеро рибалок», – зауважує Григорій Яцута.
Велике Почаївське на Поліссі
Наша подорож Погориною завершується на Великому Почаївському озері поблизу села Вербівка. Тут купаємося, їмо смачну юшку і слухаємо легенди про те, як Всевишній покарав мешканців поселення, котре колись було на місці озера. Ті селяни зневажили старця, який просив милостиню, і село пішло під воду. Старожили кажуть, що виловлювали із води віконниці й деталі одягу, а вночі і досі чують дивне виття. Науковці вважають – легенди породжені звуком болотних газів, які періодично виходять із води, і голосами лосів, яких нині поменшало. Вода з Великого Почаївського озера швидко загоює рани й лікує псоріаз та екзему.
Повертаємося з мандрівки, яку зорганізував Дубровицький благодійний фонд «Наш край», заінтригованими. Як з’ясувалося, наша погоринська подорож – лише частина шляху, протоптаного кіньми легендарних Гольшанських. Незабаром на нас чекає знайомство з місцями, овіяними волинськими легендами.
Валентина Одарченко
