На початку червня у Школі соціальної роботи Національного університету «КиєвоМогилянська Академія” розпочалося навчання в рамках проекту Європейського співтовариства ТЕМРUS-ТАSIS «Поширення освіти в сфері соціальної роботи та соціальної політики». Програма, яка впроваджується спільно з Політехнічним університетом «Англія» (Кембрідж) та Університетом міста Опорто (Португалія), передбачає навчання методики викладання й технології наукових досліджень у сфері соціальної роботи та соціальної політики. «Заключним акордом» першої двотижневої програми стала конференція, присвячена презентації спільної праці українських і британських авторів — книги «Соціальна робота в Україні: перші кроки». Соціальна робота в нашій країні робить лише перші кроки. Але багатьом вже зрозуміла її значущість для суспільства: за останні роки майже в кожному міському та сільському районі створено служби соціального захисту. Соціальних педагогів та соціальних працівників різного рівня готують кількадесят українських середніх та вищих навчальних закладів. Фахівці вважають, що в Україні існують непогані передумови для того, щоб нинішній «бум» соціальної роботи перетворився на скоординовану, ефективну систему підготовки «інженерів людських стосунків». Що ж таке соціальна робота? Як вона пов’язана з діяльністю тих соціальних інституцій, які завжди — попри політичні режими та прагматичні міркування — піклувалися про нужденних та стражденних?
У кожному суспільстві є ті, хто з певних причин (внаслідок невдалої державної політики або соціального планування, економічного занепаду, дискримінації чи через особисті проблеми — вроджені дефекти, важке дитинство, хвороби, похилий вік, втрату близьких або роботи) втрачає впевненість у собі й потребує допомоги. Саме такі особи і становлять об’єкт опіки соціальних служб. До обов’язків соціальних працівників належить також допомога людям, які виключені з повноцінного життя через бідність, бездомним, жертвам катастроф, насильства і нерівноправних стосунків у сім’ї. Отже, соціальна робота як професійна діяльність — це допомога окремим людям, групам і спільнотам з метою покращання їхнього соціального функціонування, а також створення необхідних для цього умов у суспільстві. Вона може здійснюватися в різний спосіб, але певні елементи є для неї визначальними. Передусім це допомога людям у вирішенні повсякденних проблем — таких як складнощі у стосунках з іншими людьми, недостатній для стандартного рівня життя заробіток, нездатність виконувати різні соціальні ролі, наприклад, батьківську, неспроможність з якихось причин дбати про себе. Але надання допомоги соціальним працівником завжди передбачає скерування людини на допомогу собі самій. Ніхто краще за саму людину не знає її цілей та бажань, отже, соціальний працівник не просто допомагає «досягти середнього рівня» — він налаштовує людину на пошуки рішень і разом з нею проходить шлях втілення бажаного в життя. Найголовніші цінності соціальної роботи — це віра в те, що життя можна й необхідно поліпшити і що кожна людина має потенціал для перемін на краще. Однак допомога не вичерпує всіх завдань соціальної роботи. Соціальні працівники повинні також захищати найвразливіших членів суспільства від самих себе або інших людей: це стосується дітей, яких кривдять або можуть скривдити батьки, психічно хворих, розумово відсталих, людей похилого віку, яких намагаються використовувати у власних інтересах їхні родичі.
Соціальна робота належить до професій, здатних породжувати гострі моральні колізії. З одного боку, інтереси клієнта для соціального працівника є визначальними. З іншого — соціальний працівник діє в суспільстві й зобов’язаний враховувати його вимоги та обмеження. Взяти до прикладу евтаназію: проблема вибору між нестерпними стражданнями й позбавленням священного дару життя є практично нерозв’язною, суворим викликом моралі. Те саме стосується проблем позбавлення батьківських прав, абортів тощо. Тож професійна діяльність соціального працівника передбачає наявність етичного кодексу, грунтованого на визнанні унікальності та цінності кожної людської істоти.
Виникнення соціальної роботи невіддільне від благодійності та релігійного обов’язку. І коріння сучасної професії сягає біблійних часів. Соціальна робота в її нинішньому вигляді «відбулася» на перехресті християнського розуміння допомоги тим, хто її потребує, і процесу становлення індустріального суспільства. Вплив Церкви на розвиток системи соціальної допомоги та благодійності в Європі є дуже значним, якщо не вирішальним. Активну участь Церкви в ранніх формах соціальної роботи в XIX ст. вважають одним з виявів реакції на секуляризацію. Реальна допомога нужденним сприяла збереженню авторитету Церкви, який почав було занепадати. У великих містах Європи протестантські місії та католицькі ордени стали засновувати лікарні, школи, дитячі будинки. Особливо важливим було те, що конкретна допомога і співчуття почали усвідомлюватися як вияви істинної віри.
У післяреволюційній Франції католицькі організації, позбувшись переслідувань Наполеона, активізували свою суспільну діяльність, продовжуючи традиції св. Вінсента де Поля та його сестер милосердя. Деякі ордени спеціалізувались на догляді за хворими (сестри Воn Secours), інтернатному догляді, освіті (сестри-урсулинки).
Засновницею новітнього дияконичого руху у протестантизмі вважають Амалію Сівекинч, яка 1832 р. заснувала жіноче товариство для бідних та хворих. Того ж року інший протестантський священик, Йоган Генріх Віхерн, вперше в Європі відкрив рятувальний пункт для дітей, які зазнали морального насильства, а роком пізніше Теодор Фліднер організував притулок для жінок, звільнених з місць позбавлення волі. Все це значною мірою сприяло розвитку світських, професійних соціальних служб та формуванню доктрини навчання соціальних працівників. «Материнські будинки», якими опікувалися протестантські громади, поступово ставали центрами підготовки фахівців з соціальної роботи. Програма навчання Інституту підготовки протестантських опікунів поєднувала релігійну освіту з професійною підготовкою з медсестринства, дошкільного й початкового шкільного навчання, загального досвіду. До роботи у притулках сімейного типу для сиріт залучалися лише спеціально навчені брати-протестанти. Наприкінці XIX — на початку XX ст. церковне керівництво вже досить чітко усвідомлювало важливість встановлення контролю за цією сферою соціальної діяльності, і кадри для соціальної роботи стали готувати за певними стандартами. В сучасних релігійних соціальних школах Німеччини, Швеції та Італії студенти отримують як богословський ступінь, так і ступінь з соціальної роботи.
Поняття «соціальний працівник» увійшло в обіг наприкінці XIX — на початку XX ст. Але дехто вважає, що як самостійна професія та академічна дисципліна соціальна робота утвердила себе тільки після Другої світової війни. Ідея держави всезагального добробуту, що поширилася у 1930-х у Сполучених Штатах та наприкінці 1940-х рр. в Західній Європі, стала вираженням визнання права кожної людини на певний мінімум гідного існування й перетворення держави на гаранта реалізації цього права. Проте невдовзі з’ясувалося, що для втілення цієї ідеї в життя замало добрих законів чи відповідних матеріальних ресурсів, необхідна також спеціальна система індивідуалізованої допомоги тим людям, які з тих чи інших причин не вписуються в суспільство. Урядові циркуляри та державні асигнування на соціальні потреби повинні були знайти конкретного адресата, враховувати запити людей і часом потребували суттєвого перегляду згідно з практикою. Цю функцію взяли на себе соціальні працівники.
Місця роботи соціальних працівників в Європі — це державні та недержавні агенції, резидентні заклади, хоспіси, соматичні та психіатричні лікарні, місця позбавлення волі тощо. В кількох країнах, зокрема у Великобританії, існує спеціальна сфера соціальної роботи, яка називається пробаційною службою. Її функція — здійснювати нагляд за тими, хто рішенням суду визнаний винним, але не засуджений до тюремного ув’язнення. Соціальні працівники пробаційної служби починають діяти ще до вироку: вони збирають інформацію про людину, яка знаходиться під слідством, і повідомляють суд про її соціальну ситуацію. Ця інформація використовується судом при визначенні покарання.
Практично всюди найбільшу кількість робочих місць соціальним працівникам надає Міністерство охорони здоров’я. 1995 р. Британська асоціація соціальних працівників святкувала сторіччя соціальної роботи в галузі медицини. Ще минулого століття при англійському дворі існувала посада Lord Нigh Аlmоnеr (аlmoner — милостиня). Людина, яка обіймала цю посаду, відповідала за розподіл милостині з королівської казни. 1895 р. у Королівському вільному шпиталі було запроваджено посаду благодійного асесора, який оцінював потреби хворих. Така діяльність виявилася і корисною, і вигідною. До 1903 р. в більшості лондонських лікарень було введено аналогічні посади, а згодом сформовано Комітет шпитальних асесорів, який вважають першою професійною організацією соціальних працівників і попередником Британської Асоціації соціальних працівників.
У різних європейських країнах соціальна робота має певні відмінності. Наприклад, у Німеччині більшість соціальних працівників є випускниками релігійних навчальних закладів, а у Великобританії вони отримують освіту у світських установах різного рівня (від технічних шкіл до університетів). Тривалість професійної підготовки першого рівня (працівник) складає від двох до п’яти років, приблизно стільки ж триває й підготовка бакалаврів, спеціалістів та магістрів. Розбіжності у строках навчання в різних країнах пов’язані з різними культурними та історичними традиціями, особливостями навчальних програм і тривалістю практичної підготовки, яка є чи не найголовнішим складником в оволодінні професією. Так, у Великобританії половину навчального часу відведено опануванню практичних навичок — практиці в соціальних службах (агенціях) під керівництвом досвідчених фахівців.
В Україні суттєві зрушення в розвитку соціальної роботи почалися з 1991 року. Відтоді в усіх регіонах країни на виконання відповідного наказу Міністерства соціального захисту почали створюватися територіальні центри соціальної допомоги, працівники яких надають соціально-побутову та медичну допомогу інвалідам і самотнім літнім людям. Певний час соціальні послуги населенню були монополією держави і скеровувалися головним чином Міністерством праці і соціальної політики та Національним комітетом у справах сім’ї та молоді. Однак згодом кількість організацій, зацікавлених у розв’язанні найголовніших завдань соціальної роботи — захисті прав найвразливіших верств населення й виробленні в людей вміння допомагати самим собі — значно збільшилась, оскільки традиційні «клієнти» соціальних служб стали об’єднуватися, щоб поліпшити своє життя. Так виникли спілки постраждалих від наслідків Чорнобильської аварії, ветеранів війни в Афганістані, організації батьків дітей з розумовою відсталістю, дитячим церебральним паралічем та психічними захворюваннями тощо.
Традиційно, гуманітарну допомогу й духовну підтримку тим, хто опинився у скруті, надає Церква (про благодійну діяльність українських церков «ЛіС» розповідав у №№ 8, 1995 і 9, 1997). Практично всі конфесії вважають доброчинність та милосердя своїм релігійним обов’язком, але щодо розуміння місця Церкви в цьому процесі існують певні розбіжності. Проте переважна більшість християн доходить згоди у принципових питаннях. Це — визнання духовного особистісного переродження вирішальним для поліпшення соціальних відносин; усвідомлення необхідності допомагати тим, хто цього потребує, як сутнісного ядра християнського служіння Богові й людям; необхідність підтримки гідності людини, яка отримує допомогу; надання людині змоги зрештою зіп’ястися на ноги й самостійно розв’язувати свої повсякденні проблеми та допомагати іншим; щирість допомоги, яка не повинна обумовлюватися жодними попередніми умовами. Внесок українських церков у справу соціальної допомоги останніми роками стрімко зростає. Важлива тенденція такої діяльності — це рух назустріч соціально орієнтованим державним і громадським ініціативам. Наприклад, після появи розпорядження Київської міської державної адміністрації про створення при територіальних центрах соціальної допомоги відділень денного перебування хворих на дитячий церебральний параліч дітей, першою на нього відреагувала київська церква «Нове життя». Нині в Дніпровському районі столиці вже існує таке відділення; догляд, харчування, опіка, розвиваючі вправи — цим усім займаються вірні, і лише транспортування дітей здійснюється силами місцевої соціальної служби.
У справі соціальної допомоги існує і протилежний рух — «держава назустріч Церкві». Можна відзначити, зокрема, що нині в київських територіальних центрах соціальної допомоги проходять альтернативну службу 18 віруючих юнаків. Майбутні магістри зі Школи соціальної роботи НаУКМА беруть участь у кількох проектах соціальної допомоги, здійснюваних православними конфесіями. Це, наприклад, проект медико-соціальної служби св. Варвари, що передбачає організацію надомного дитячого хоспісу, та проект церкви св. Юрія з допомоги безпритульним дітям та підліткам у районному розподільнику.
Соціальна робота в Україні розвивається ще досить повільно. З одного боку, її стримує обмеженість фінансових ресурсів і відсутність законодавчої бази (Закону про соціальну роботу поки ще немає, не визначено, скажімо, й обов’язки соціальних працівників у медичних закладах, які за кордоном є чи не найзначнішим замовником на роботу цих спеціалістів). З другого боку, в більшості центрів бракує кваліфікованих працівників. У багатьох українських вузах уже створено факультети, де навчають спеціалістів та магістрів соціальної роботи, але рівень їх підготовки поки ще далекий від ідеального. Адже «соціальна робота» з’явилася в переліку спеціальностей в Україні недавно, і концепція навчання соціальних працівників тільки формується. Звісно, бракує й досвідчених викладачів. Саме тому кілька проектів програми ТАSIS, які фінансує Європейський Союз, спрямовані на підвищення рівня підготовки викладачів соціальної роботи. Власне кажучи, і сама Школа соціальної роботи Києво-Могилянської академії, що вважається провідною установою з підготовки магістрів соціальної роботи в нашій країні, виникла завдяки матеріальній та фаховій підтримці Євросоюзу. Проте це жодним чином не зменшує сподівань на краще — адже нині в нас вже існує власний досвід соціальної роботи, який має стати запорукою становлення ефективної служби «інженерів людських стосунків» і позитивних змін в житті їхніх клієнтів.
Підготували
Лариса Нікуліна
та Олена Карагодіна
Людина і світ. — 1999. — №6. — С. 15-19