Іслам у світлі проблем державно-конфесійних відносин в Автономній Республіці Крим
За більш ніж двадцятирічну історію незалежності України проблеми, наявні в релігійному середовищі держави, мали здебільшого політичний контекст. Уже на самому початку процесу суверенізації, в прямому протиріччі з положеннями Закону «Про свободу совісті і релігійні організації» та відповідних статей Конституції України, українська політична еліта в нових умовах боротьби за владу не могла встояти перед спокусою використання такого потужного ідеологічного фактора, як релігія.
За більш ніж двадцятирічну історію незалежності України проблеми, наявні в релігійному середовищі держави, мали здебільшого політичний контекст. Уже на самому початку процесу суверенізації, в прямому протиріччі з положеннями Закону «Про свободу совісті і релігійні організації» та відповідних статей Конституції України, українська політична еліта в нових умовах боротьби за владу не могла встояти перед спокусою використання такого потужного ідеологічного фактора, як релігія.
Зазначені тенденції неминуче транслювалися на стан державно-конфесійних і міжконфесійних відносин у Кримській автономії. Пострадянський релігійний ренесанс початку 90-х років минулого сторіччя співпав у Криму з масовим поверненням з місць депортації кримськотатарського народу, висланого комуністичним режимом Й. Сталіна зі своєї історичної батьківщини в 1944 році. Більшість слов’ян (православних), які проживали в Криму, зустріли корінних жителів (мусульман) дуже недоброзичливо. Протистояння посилювалося в міру посилення сепаратистських сил, які домагалися передачі Криму Росії. Кримські татари підтримали центральну владу в Києві та виступили противниками відділення Криму від України, до чого тоді наполегливо закликала проросійськи налаштована більшість російського населення півострова. Це призвело до конфронтаційних процесів: різкого зростання міжетнічної, а потім і міжконфесійної напруженості в Криму. Початок міжконфесійного протистояння між мусульманами та православними в Криму був покладений певними політичними силами, які прагнули заручитися підтримкою Кримської єпархії Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) – найчисленнішої конфесії в Криму. У свою чергу, церковні ієрархи, які прагнули до встановлення домінування УПЦ МП на території автономії, зробили ставки на політиків і державних чиновників, які обіймали різні пости в органах влади Кримської автономії. Козирна ставка цієї закулісної гри була зроблена на високопоставленого чиновника В. Маліборського, який обіймав посаду голови Комітету у справах релігій. Відповідно до свого статусу, цей державний орган «був органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим, підзвітним, підконтрольним і підвідомчим Раді міністрів Автономної Республіки Крим і підзвітним перед Верховною Радою Автономної Республіки Крим». Однак на практиці держустанова втілилася в структурний підрозділ Сімферопольської та Кримської єпархії, під пильною увагою і контролем якої опинилися всі аспекти діяльності держустанови: плани робіт, кадри, можливість негласно отримувати необхідну інформацію про діяльність “конкуруючих” релігійних організацій, і, звичайно, використовувати її у власних стратегічних інтересах. Парадокс у тому, що при цьому інформаційно-аналітичні звіти Комітету відзначалися спеціальним грифом, що дозволяв доступ до них тільки вузькому колу державних службовців, які мають спеціальний допуск. З іншого боку, подібна практика закритості надавала можливість керівнику Комітету, використовуючи гриф секретності й обмеження публічного доступу, спотворювати реальну релігійну картину Криму, наприклад, що стосувалася кількості етноконфесійних громад та їхніх потреб у культових будівлях, та обмежити можливість мусульманських громад в отриманні земельних ділянок під будівництво культових об’єктів. Водночас, використовуючи своє лобі в державних органах влади, церква почала отримувати у свою власність державні будівлі, земельні ділянки під будівництво храмів і навіть санаторні комплекси на березі Чорного моря… Основні стратегічні цілі були досягнуті, і як результат своїх багаторічних заслуг перед церквою, після 20-річної роботи на державній службі та виходу на пенсію, глава Комітету у справах релігій В. Маліборський отримав від своїх справжніх церковних керівників офіційну посаду в штатному розкладі єпархії. Мабуть, не випадково у більшості європейських країн законодавство забороняє вищим посадовим особам держави надавати перевагу лише одній конфесії, оскільки в умовах ліберального релігійного законодавства навіть сам факт публічної маніфестації вищими посадовими особами держави своєї релігійної ідентичності не може не сприйматися представниками інших конфесій як дискримінація. Тим більше недоречною, враховуючи виключно ліберальний характер Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», видається подібна практика в Україні. Втім, вона часто-густо є.
Тут не можна не сказати про внутрішньомусульманскі конфлікти в Криму, які виникли в результаті прямого втручання державних чиновників у внутрішні справи мусульманських релігійних організацій. Мається на увазі наступниця голови перейменованого Рескому у справах релігій (Рескомрелігій) Л. Чулкова, яка опинилася на цій посаді за квотою політичної партії «Руська єдність». Фанатична активістка партії з перших днів своєї діяльності не менш завзято зайнялася не тільки лобіюванням інтересів кримської єпархії, але й, явно за завданням своїх політичних босів, взяла курс на розкол єдності мусульманської умми Криму. Першим кроком у досягненні поставлених завдань стала організація зустрічі з мусульманськими лідерами, опозиційними Духовному управлінню мусульман Криму. «Знайомство» закінчилося домовленістю про допомогу в реєстрації альтернативного Духовному управлінню мусульман Криму нового Духовного центру мусульман Криму (ДЦМК). Л. Чулкова дотрималася обіцянки: 14.12.2010 р. ДЦМК був зареєстрований Державним комітетом у справах національностей та релігій відповідно до поданих установчих документів. Мета була досягнута: розкол мусульманської умми Криму відбувся де-юре, і низка внутрішньомусульманских конфліктів захлеснула Крим. Природа конфліктів між мусульманами мала не релігійну, а політичну основу, тому що у переважній більшості віруючі об’єднані приналежністю до одного народу і загального сунітського ісламу. Корумповані, заангажовані чиновники, які одержали можливість впливати на релігійне середовище автономії, стали рушійною силою внутрішньомусульманских конфліктів Криму. За їхньої негласної підтримки стали можливими провокаційні акції з встановлення поклінних хрестів у населених пунктах автономії (Сімферопольський район, Судак, Первомайський район, Армянськ, Саки, Євпаторія, Феодосія, Старий Крим та інші), спроби будівництва каплиць на місцях старих мусульманських кладовищ (Алушта, Сімферопольський район) та місцях мусульманських святинь-азизів (Сімферопольський район, Сімеїз). З ініціативи державних чиновників стали скасовуватися рішення щодо раніше виділених земельних ділянок під будівництво мечетей (Сімферопольський район, Алушта), передачі колишніх мусульманських культових будівель іншим конфесіям (Феодосія)…
Політизувавши релігію, чиновники підвели суспільство до небезпечної межі міжконфесійного протистояння. Мілітаризовані козачі формування, що виникли в Криму, оголосили себе «захисниками православ’я» і заручилися підтримкою козацтва Росії. З часом козаки вже за своєю ініціативою під різними приводами почали встановлення хрестів там, де їм заманеться, провокуючи кримських татар до зіткнень на релігійному ґрунті. Митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар підтримав ініціативу представників низки козачих організацій зі створення розширеної Ради отаманів при Кримській і Сімферопольській єпархії. У цьому випадку мова йде про створення штабу з керівництва воєнізованими козацькими формуваннями на території Кримського півострова.
З негласного благословення церкви і з мовчазної згоди керівників державних організацій стала проявлятися масована експансія православних священнослужителів у різні сфери життя суспільства. Наприклад, за мовчазної підтримки Міністерства освіти і науки Криму почала проводитися цілеспрямована робота з християнізації дітей та молоді, починаючи від дитячих садків до загальноосвітніх шкіл і ВНЗ. Підготовчою стадією стало створення так званого «Союзу православних учителів Криму» і добровільно-примусового залучення до нього шкільних учителів. Учені Центру близькосхідних досліджень зазначають: «Ще одним прикладом експансії релігії в інші сфери суспільного життя є впровадження курсу “Основ православної культури” в середній школі, який, незважаючи на дорадчий характер відповідних рішень Міністерства освіти України, став фактично обов’язковим компонентом навчальних програм в Автономній Республіці Крим, на відміну від інших регіонів України… Подібні просвітницькі заходи сприяють штучному поділу учнів за релігійною приналежністю, нав’язуванню молоді релігійної ідентичності, так само, як колись радянська паспортна система нав’язувала кожному вибір тієї чи іншої національності або змушувала відмовитися від власної ідентичності в разі належності до дискримінованих груп. У контексті високого рівня конфліктності суспільної дискусії, публічної активності в сфері релігії в АРК, введення релігійних предметів у середній школі сприяє якісному розширенню соціальної бази міжгрупових конфліктів та їхньої поновлюваності через залучення молодших поколінь».
У 2009 році у своїх дослідженнях учені-сходознавці відзначали: «Розширення функції релігії в політиці призводить до того, що вона стає не тільки ресурсною базою влади, а й сама по собі перетворюється в неформальне джерело влади. Релігійні діячі стають частиною політичного класу (владної еліти), від санкції яких, в окремих випадках, залежить ухвалення тих чи інших рішень. Найпомітнішим проявом експансії релігії в усі сфери життя є поширення релігійної символіки навіть у таких сегментах публічного простору, які безпосередньо не стосуються релігії за своїм фундаментальним призначенням…».
Зараз Міністерству культури Криму передані залишки ліквідованого в 2011 році Рескомрелігій. Сьогодні можна впевнено констатувати, що після того, як Міністерство культури Криму взяло на себе невластиві йому функції державно-конфесійних відносин, релігійна ситуація в Криму погіршилася. Цього слід було очікувати, тому що разом з уламками Рескомрелігій до Міністерства культури Криму перейшов і традиційний вплив політичних сил і церковних ієрархів.
Зараз Україна переживає нелегкі часи громадянського протистояння. Революційні події розгорнулися в багатьох областях країни, справа дійшла до людських жертв. Мусульмани Криму підтримали прогресивну частину українського співтовариства, яка не бажає жити в системі тотальної корупції та зневажливого ставлення до загальнолюдських і духовних цінностей. У протистоянні державної влади та громадян, які прагнуть жити в системі європейських цінностей, мусульмани, як і всі церкви України, стали на сторону народу. Це переконливий сигнал для влади про необхідність докорінно переоцінити свої стосунки з суспільством.
Айдер БУЛАТОВ
канд.філос.наук, релігієзнавець
